Електронна бібліотека

Художня література    Краєзнавча література


ЗМІСТ

РОЗДУМИ

Великі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь

Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського

Слова і сльози Михайла Машкіна

Поет як символ, або Про садомазохізм національного ґатунку

Поезія старих слів, або Віагра для поета

Я - ніхто, або Пророцтва перманентного песиміста

Парадокси Петровція

Філософія покори

Дві грані правди

Богдан-Ігор Андрухович, або Все почалося з корови

Спокуса від Федаки

Вихід у повернення, або Екстрем по-нашому

Вся справа в назві, або Від краси до небезпеки

Ужгород - Чернігів. Подорож дитячою залізницею

Ріка імені Хланти

Автор авторові не товариш

Мрії від Надії

Три дні у Празі

РОЗМОВИ

Одкровення Євгена Дударя

"В мені одразу існує як мінімум кілька

"внутрішніх особистостей"

"...Я той, хто косить траву..."

"Теоретично, я міг би писати по одному роману..."

"Мені легше працювати в дорозі, ніж удома..."

Федака розкриває таємницю своєї Музи під музику Моріа

Розмова через океан

Ірися Ликович: "Є птахи перелітні. Недолітні. Зальотні"

"У моєї' сусідки ліжко скрипуче..."

"До мене казки приходять опівночі..."

Життя - як скрипка

"Наші національні інтереси тепер не захищає ніхто..."

"Ми поки що за межами шоу-бізнесу..."

"Олег скрипка ходив до нас на чай..."

Серце в зеніті

"Хочеться хоч трішки зупинити цей шалений ритм..."

"Бабуся не повірила, що народився я..."

ВЕЛИКІ СОРОЧИНЦІ.

ЯРМАРОК. ГОГОЛЬ

Світ побудований на контрастах. Часто велике породжується маленьким і, на перший погляд, ніби безпомічним. Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови для чогось, невідомо для чого, але такого, що неодмінно проросте, виникне, з'явиться, прийде, постане.

Колись, у минулому тисячолітті, я жив у Петербурзі. Тоді він називався не так, по-іншому, носив тимчасове тоталітарне ім'я, але справа не в тім. Якогось літнього, ні, осіннього, дня на одній із вулиць я зупинився як вкопаний. Мене зупинила не аварія, не якась неординарна подія, не революція і навіть не екстранеординарна Мадонна у костюмі Єви (про таке доводилося тільки мріяти).

Кутовий будинок на перехресті двох транспортних артерій міста постав перед моїм поглядом у такому огромі, що я аж злякався. Перехожі на його фоні виглядали такими мізерними, дрібними, маленькими і слабкими створіннями, а їх життя крихким, як келих з богемського скла, тонким, як павутиння, що вітер несе його крізь бабине літо нізвідки в нікуди.

Раніше я бачив будівлі набагато вищі.

Бачив великі міста, бачив і високі гори, і скали, і велич творінь природи, і рук людських грандіозні плоди. Але ніколи і ніщо не вражало так. Я ніби за якусь мить перейшов із одного виміру в інший. Зрозумів багато що, не вивчаючи нічого. Не читаючи чужого досвіду, здобув власний. Я, ніби безтурботний, раптом вдарив обличчям у мудрість.

Можливо, на інших людей щось інше робить таке враження, можливо, хтось ніколи не переживає такого. Але я з того часу по-іншому дивлюся на все довкола. Мені часто не вистачає контрастів.

* * *

Село Сорочинці назвали Великими через надмірні амбіції його жителів. До столиці імперії вони явно дотягнутися не могли, а от назватися Великими - цілком. Але чи то доля така, чи Бог так дав, чи випадково зорі зійшлися в такій комбінації, що всі амбітні люди із села втекли - потяглися до Полтави, Києва, Петербурга... Одні пішли пішки, інші кіньми подалися кращої правди шукати, а декому сам чорт у пригоді став. Залишилися в селі звичайні працьовиті і щирі дядьки з голосистими тітками, що, маючи тугі коси, великі очі і повні пазухи, згиналися від роботи. Вони б і раді вже перейменувати село, назвати його якось простіше, не так претензійно, не Великими і не Сорочинцями взагалі. А якщо вже Сорочинцями - то просто, без епітетів, без замахів на славу - просто Сорочинцями. Та - ба!

Скільки б хат тут не спорожніло, якими б вони не були старенькими і скособоченими, якими б вузькими не були вулиці, як би мало не було тут крамниць і генделиків, як би не обходила вас цивілізація... Якими б малими ви не були - ви завжди будете Великими. Бо тут народився Микола Гоголь.

* * *

Оце їдемо до тих Сорочинців і їдемо. І кінця краю немає тій дорозі. І асфальт такий рівний, ніби його до приїзду Президента настелили, і поля такі доглянуті, гарні, золотисті, аж не віриться, що таке можливе в наші постколгоспні, полідемократичні, ментально неусвідомлені часи. Але ж який українець не любить довго їхати?! А якщо їдеш не возом, а мікробусом? І ще в чудовій компанії та з піснею. Та що там якихось тисяча - півтори кілометрів! Народний фольклорний ансамбль "Іршава" - це саме те, що потрібно тобі в дорозі. Наталка, Віта, Оля, Мирославка, гумор і новий атлас автомобільних доріг України приведуть тебе в Богодухіву, до якогось світла серед поля, до бездоріжжя опівночі, до величезного зеленого місяця, що висить над головою, до бог знає якого забутого людьми всесвіту, з якого веде єдина дорога, по якій ти приїхав, але нема жодної впевненості, що по ній і виїдеш. Але літнє сонце сходить швидко, дядьки прокидаються ще швидше і заспокоюють: не ви перші. Всі, хто їде по атласу, - приїжджають до нас. Якби не ці атласи - ми б ніколи нікого чужого і не бачили.

Але дорогу показують. І вже через якісь три-чотири години білим незайманим кольором своєї сорочки та смугастою як доля палицею нас зустрічає усміхнений і переконливо невиспаний міліціонер. Нетривале очікування, красива перепустка і... Ти вже там, куди прагнув! Збувається ще одна мрія, відбувається щось величне, яскраве, неповторне, піднесене...

Ти стаєш причетним до таємниці, до міфу, до легенди, до чогось реального і неймовірного водночас. До космосу незвичайного, ярмарково-українського, що невідомо як втиснувся в Сорочинці, які в ці дні стали справді Великими.

* * *

Нас поселяють у школі. Весь колектив - в один клас. Бо в інших класах - інші колективи. Тут панує запах застояних канікул, пліснявих подушок та древніх-древніх матраців, на яких, певно, спали ще герої творів Миколи Васильовича. Та хіба ж ми спати сюди приїхали! Чи їсти? Чи митися?

Скільки того ярмарку - перебудемо. Та і річка недалеко. Дарма, що вода зелена і жаб багато - їх розігнати можна. Але ж покупатися в таку спеку - насолода.

* * *

Але ж товариство тут! - Боже! І кого тільки нема на тому ярмарку!

Тут і Ющенко, і Луценко, і ковалі, і вишивальниці, і козаки із шаблями, і дівки з медовухою. Тут і кава за десятку, і сорочка за тисячу гривень. Тут пісні з прапорами перемішалися, схід із заходом обіймається, і шашлики з мандрівними артистами, і каруселі з концертами, і воли запряжені, і коні з колісницями... У містечку майстрів заблудишся, натовп понесе тебе до вітряка великого, чи до хатини під соломою, чи до сцени театральної, де ти носом в ніс зіткнешся з відьмою, чи з відомим кимось, чи з Миколою, тобто з Гоголем, що артист його грає впевнено...

* * *

Фестивалимо. Колективів аж двадцять дев'ять... З усієї України поз'їжджалися. До семи хвилин кожному виділяють. Мало, звичайно. Так далеко їхати, щоб так мало себе показати. Домовляюся - дозволяють до десяти хвилин. Це вже краще. Це вже щось.

Але ж як співає Україна! А голоси які! Дарма, що жінки старші: заспівають - закохаєшся.

Але ми візьмемо молодістю, дикою енергією Карпат, необ'їждженим темпераментом природи. Ми приїхали перемагати.

Я так і кажу своїм юним друзям, колегам, артистам. І вони вірять мені, і їхні очі світяться впевненістю, і вони переборюють втому, і виступають блискавично, і танцюють піднесено, і беруть глядачів у коло, і танцюють з ними...

"Ви пробудили ярмарок", - каже нам голова журі, вручаючи через кілька годин диплом за перше місце.

"Знайте наших!" - гордимося ми.

* * *

У цій церкві хрестили маленького Миколу Гоголя. Цими вулицями він бігав босоніж. Спочатку просто бігав, потім бігав за дівчатами. На цьому місці стояв будинок, у якому він народився. Тепер тут музей. Завдяки спонсорові, звичайно. Бо державі, як завжди, не вистачає коштів на пам'ять про своїх геніїв. Та й на самих геніїв. Тому їх часто привласнюють сусідні нації - крадуть те, що погано лежить.

У музеї затишно. Тебе взувають у величезні м'які капці, і ти йдеш у них по історії - щоб не наслідити.

Портрети батьків Миколи Васильовича, кілька його портретів, у тому числі і портрет роботи Іллі Ріпина (нащадка козака Ріпи), особисті речі, посмертна маска... Стільки емоцій, що оживають із сторінок прочитаних книг і пробігають морозом по шкірі! Особливо із тих книг і публікацій, що стали доступні останнім часом і в яких ідеться про життя і смерть самого автора знаменитих творів, про його поховання і перепоховання... А поховали його - пишуть - живцем, у стані летаргічного сну.

* * *

А ще в музеї багато рукописів Гоголя. Він писав на нелінованих аркушах формату А-4. Та! Це ми тепер кажемо: А-4. Він просто писав на білих аркушах. Почерк у нього був рівним і акуратним, букви гарно виписаними і дрібними. За законами графології можна сказати, що характер у нього був рівний, гладкий, що вдачу мав добру і щиру, що емоції інколи вихлюпували через край, що розум мав гострий, душу лише привідкриту, а самооцінку - дещо занижену.

Певно, тому так потребував підтримки, розуміння і любові.

Як і всі ми.

* * *

За кілька днів не те що село, навіть ярмарок обійти не встигнеш. А цікавого ой як багато! А масштаби - вражаючі. Країн-учасниць більше десятка, народних умільців - понад двісті, палаток промислових підприємств - 273, торговельних відділень приватних підприємців - 668, закладів громадського харчування - 44. Китайські джипи продають поруч із породистими кіньми, український мед - недалеко від цейлонського чаю, німецькі кухонні комбайни - навпроти найновіших моделей мобільних телефонів...

А поміж торговельними рядами - сила-силенна народу. Люди йдуть і йдуть. Одягнуті у вишиванки, декольтовані блузи, солом'яні брилі, короткі спідниці, яскраві шаровари, театральні костюми, козацькі папахи, прозорі сукні, голі торси, модно пошматовані джинси, еротичні шорти, футболки з написом "Дякую Тобі, Боже, що я не москаль"...

Сама атмосфера, саме повітря відрізняється від нашого. Цей простір змушує думати і відчувати інакше. Ці поламані огорожі перед сільськими будівлями, невеличкі хати, асфальтовані стежки, ці будяки і квіти, що ростуть поруч, ці українці, що прагнуть говорити рідною мовою, ці зерна, що перетворюються на тугий колос незалежно від того, куди їх кинеш. Бо земля тут настільки родюча, що родючішої бути не може.

* * *

Натхнення приходить саме по собі. Величезний місяць змушує тебе опівночі співати пісень, блукати сільськими вулицями і фізично відчувати, як виростають крила від крику перших півнів...

Прокидається сонце і висвітлює, виокремлює з ночі пам'ятник Апостолові, відкритий нині Президентом, пам'ятник Гоголю... А ще пам'ятник Леніну. І ще один. І не один...

А може, Ленін теж народився в Сорочинцях?

7 вересня 2006 року

ДУХОВНА МІКРОГАЛАКТИКА МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

До 140-річчя від дня народження великого письменника

Ігор Юлійович Коцюбинський, правнук корифея української літератури Михайла Коцюбинського, очолює Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник письменника, свого знаменитого предка. Відновлена садиба та дещо тоталітарна будівля музею вже тривалий час є не тільки осередком української культури в русифікованому місті, але й центром науково-дослідницької та просвітницької роботи. Колектив музею займається ще й видавничою справою. У грудні минулого року Ігор Юлійович подарував мені чотиритомник "Листів до Михайла Коцюбинського". Саме про цю величезну роботу колективу музею, точніше про її результат, хотілось би висловити кілька думок саме тепер, у дні, коли вся патріотична та інтелектуальна громадськість держави відзначає

140-річчя від дня народження визначного діяча нашої культури.

Передати враження від читання листів надзвичайно важко. Адже епістолярний жанр у наш час майже зник. Його замінили розмови по мобільному телефону та спілкування через Інтернет. А понад сто років тому листи відігравали надзвичайну роль у суспільстві. Тому кожна суспільно значима особистість впливала на поступ і з допомогою листів. "Важко переоцінити значення листування як джерельного матеріалу для пізнання не тільки певної творчої особистості, а й тих чи інших культурних та суспільних процесів, адже кожен лист - це сполучна ланка поміж людьми і не раз твориться з конкретної спонуки. Якщо ж говорити про зібране в цій книжці листування такої винятково цікавої людини й великого письменника, як Михайло Коцюбинський, з додачею його власного, надрукованого у зібраннях творів, відчуваємо "...своєрідну духовну мікрогалактику, в якій жив митець, і саме листи стають тими променями, які лучать між собою духовні іпостасі, а отже, ніби своєрідними потоками енергії, якими адресати обмінюються", - сказав у вступній статті Валерій Шевчук. Ці потоки енергії полонять читача і ніби стають своєрідною машиною часу, що переносить вас у ті буремні, тривожні, романтичні і трагічні роки. І після прочитання таких книг жоден заанґажований історик не зможе обдурити вас, нав'язавши своє трактування подій чи даючи свою оцінку діяльності тієї чи іншої особи.

* * *

Географія листування Михайла Коцюбинського надзвичайно широка. Він писав у Росію, Польщу, Німеччину, Чехію, Австрію, Швецію… Серед його кореспондентів і відомі політики, і знані видавці, і колеги по перу, і просто друзі юності: Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Богдан Лепкий, Володимир Гнатюк, Максим Горький, Володимир Шухевич, Микола Лисенко… Всі вони писали до Михайла Коцюбинського з глибокою повагою і шаною. Безперечно, письменник користувався великим авторитетом серед сучасників. Як видно з деяких листів, зокрема В. Винниченка, існувала конкуренція за право видавати той чи інший твір. Але, загалом, доля тодішнього письменника надзвичайно схожа на долю митця початку ХХІ віку. Більшість адресатів-письменників нарікають на життя. Вони займаються літературною діяльністю у вільний від заробітку на хліб насущний час. Матеріальні нестатки, цензурний та суспільний тиск викликали нервову напругу та атмосферу, сприятливу не для творчості, а для конфліктів, протистояння, боротьби. Остап Луцький в одному з листів писав: "… вірю остаточно, що колись будуть піддержувати у нас розвій творчих одиниць і не будуть у нас каменем кидати так, як в декого з нас…" Деякі політики і тепер намагаються підкріпити відсутність авторитету авторитетом письменників, штучно ділячи їх на своїх і чужих. Але чи багатьох діячів імперської держави часів Михайла Коцюбинського пригадає читач? А творами митців захоплювалися і будуть захоплюватися завжди.

Національно свідомі українці і тоді, як і тепер, не ділили Україну на східну і західну, на Галичину і Велику Україну. Подібний поділ вигідний для всіляких махінацій суспільною свідомістю, особливо перед виборами. Але у світі сучасних інформаційних технологій обдурити можна хіба що сільську бабцю, яка вірить, що пенсію вона не заробила, а її дає той чи інший кандидат.

Із листів можна довідатися дуже багато нового, цікавого. Як-от про те, хто був натхненником написання деяких творів. Так "Тіні забутих предків" письменник написав завдяки впливу видатного українського етнографа Володимира Гнатюка.

Про чотиритомник "Листів до Михайла Коцюбинського" можна говорити дуже багато, а сьогодні хочеться зазначити ще одне. За роки панування радянської ідеології нам систематично і методично нав'язувався негативний образ націоналіста. У школах слово "націоналізм" подавалося як синонім до слова "фашизм". Національні герої змальовувалися у вкрай негативному світлі. Знайомлячись із Листами, багатьом читачам доводиться цілком змінювати свої думки і погляди. Адже з них випливає, що діячі Директорії, ОУН, УНР майже всі були членами "Просвіти", мали освіту, були висококультурними і не тільки любили свою націю, але і шанували сусідів. Як підтвердження цих слів, хочу навести цитату із листа визначного державного і політичного діяча, публіциста, організатора українських збройних сил, Головного Отамана Військ УНР Симона Петлюри: " Я переклав до нового Петербурзького журналу (…) Ваше оповідання "Персона ґрата". Його не буде надруковано мною, доки не одержу од Вас згоди на це.

Коли Ваша ласка, повідоміть про це. На мою думку, воно таке гарне і психологічно розроблене, що варт і російських читачів познайомити з ним".

Після цього багато звинувачень на адресу націоналістів втрачають не тільки сенс, але і стають безглуздими. Так листи до Михайла Коцюбинського своєю чарівністю дають нам можливість не тільки робити відкриття за відкриттям. Завдяки їм ми можемо відчути себе частинками світу великого письменника, дістати насолоду від спілкування з багатьма великими представниками нашої історії та культури.

2006 р.

СЛАВА І СЛЬОЗИ

МИХАЙЛА МАШКІНА

Щоб належно виконати високі, як Карпатські гори, пісні Михайла Машкіна, потрібно народитися і вирости або жити в Довгому. За кілька останніх років не раз доводилося чути про папку Юрія Михайловича Мельника, нині покійного, в яку він упродовж багатьох років збирав матеріали, пов'язані із життям і творчістю Михайла Машкіна. Протягом майже двадцяти років особистість цього визначного композитора, поета, прозаїка, організатора художньої самодіяльності офіційно замовчувалася. Але його пісні неможливо було знищити, замовчати, бо вони стали всесвітньо відомими. Найбільш популярною і відомою є "Верховина". Логічно довершені слова і надзвичайно гармонійна багатоголоса могутня мелодія піднесли її на пісенний Олімп.

Історія Закарпаття не знає людини більш популярної, більш таємничої, більш відкритої, імпульсивної і трагічної, ніж Михайла Машкін. Туманом невідомості оповито походження композитора, роки, проведені ним у німецьких концтаборах. Майже не дослідженим залишається життя Михайла Васильовича у Великому Березному. Надзвичайно мало опубліковано спогадів сучасників, друзів, товаришів по перу про талановитого співця рідного краю, про Машкіна як про людину, керівника ансамблю. Негласне табу висить над історією смерті, останньої трагічної крапки - 13 листопада 1971 року.

1

У всіх опублікованих матеріалах незмінно йдеться про простоту, щирість, відкритість визначного композитора. Василь Хома згадує: "Після одного матчу підійшла до мене молода людина років тридцяти і скромно запропонувала познайомитися: - "Мене звуть Михайлом Машкіним. Ти творчо граєш у футбол. Мені подобаються творчі особистості".

Так невимушено відбулася перша зустріч, яка з часом переросла у справжню чоловічу дружбу.

Про імпульсивність і повну самовіддачу керівника "Боржави" пише М. Кречко: "М. Машкін був представником стихійної творчої сили народу. Тієї сили, яка щохвилинно народжує музикантів, творців пісень, казкарів, умільців - золоті руки, яких в народі - мільйон. Коли грав на баяні, супроводжуючи свої пісні, він був схожим на смолоскип із палаючими очима..."

Тонку, надломлену, вразливу душу композитора добре розумів тодішній директор Довжанського деревообробного комбінату М. Масинець, який дуже багато зробив для хору, всіляко підтримував художню самодіяльність. Він часто просив оточення керівника "Боржави" "уберегти Михайла Васильовича від зриву".

2

Михайло Васильович Машкін народився 25 листопада 1926 року в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області. Його батьки були простими селянами. 1990 року в листі до Юрія Михайловича Мельника Василь Олексійович Машкін пише: "Старість уже. Нам уже з Євдокією Петрівною по 86 років". З іншого листа дізнаємося, що в Машкіних, крім Михайла, була ще донька, яка проживала не з батьками, а в місті, можливо, в райцентрі, бо її чоловік "возить на машині секретаря". Оце і всі відомості про родину композитора.

Відчуття слова і мелодики рідної мови Михайло успадкував від батька. Переконує в цьому ще одна цитата з листа Василя Олексійовича: "От пишу листа, а серце ниє. Стоїть мати коло хати, білі руки ломе, виглядає свого сина додому, а син спить вічним сном. Пливугь хмари із Карпат на Україну, не дождеться мати сина - ляже у могилу".

Дитиною пройшовши крізь голодомор, Михайло не встиг натішитися життю. Почалася війна, німці окупували Україну, і майбутній композитор разом із батьком узяв до рук зброю. Його схопили, і 16-річчя довелося відзначати в таборі смерті Маутхаузен. Попереду на нього чекала тільки газова камера. Але на одній із перереєстрацій Михайло записався Степаном Байдою. Це підказав зробити Петро Байда, син якого, Степан, щойно помер у концтаборі. Про всі страхіття концтаборів він згодом розкаже в автобіографічній повісті "Вогонь у пітьмі", яка вийшла у видавництві "Карпати" 1968 року. На початку 1969 року в Довжанській середній школі було проведено читацьку конференцію за цією книжкою і зустріч із автором. Виступ-сповідь композитора так вразив присутніх, що вони майже дослівно запам'ятали його. Ось як передає слова Машкіна Михайло Ціцак: "Дехто може подумати, що для Машкіна, крім пісенних, треба ще й літературних лаврів. Це зовсім не так. Не тому я писав цю книгу 20 років, а потім ще три роки витратив на її видання, а тому, що досі чую голоси тих, хто залишився тільки в пам'яті: "Ти молодий, і якщо виживеш, дай знати всьому світу, як ми жили і як помирали". Хіба я міг не виконати цього заповіту? Тих, із ким лягав увечері поруч як із живими, а вранці прокидався між трупами. Деколи про мене кажуть, що дозволяю собі випити зайву чарчину. Що ж, я не без цього гріха, але це не через відсутність волі. Пережите в юності ніколи не можна забути..."

У концтаборі Михайлові довелося пережити і відчути не тільки жахливість ситуації, але і силу кохання. Німецька дівчина та український юнак могли бути щасливими, якби їх не розділила стіна політики та "інтернаціональної" радянської ідеології.

1945 року Михайло Машкін приїхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного будинку культури. А 1954 року сім'я Машкіних переїхала в Довге. На будинку № 74 на вулиці Перемоги, встановлено меморіальну дошку, автором якої є уродженець Довгого художник Юрій Лелітка. Тут, у цьому домі, народжувалися чудові слова, прекрасні мелодії. Звідси полетіли у світ пісні "Верховина", "Вечір над Боржавою", "Гуцульська застільна", "Понад плаєм, плаєм"...

Михайло Машкін працював художнім керівником хору "Боржава" Довжанського ДОКу Кушницького лісокомбінату від дня приходу в село і до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого і насиченого життя. Хор "Боржава" разом із його керівником пройшли шлях від ансамблю сільської самодіяльності до вершин слави.

3

Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою і гучною. Його пісні ставали шлягерами, їх співали усі, по кілька разів на день передавали по радіо. Його мелодії впізнавали словаки, німці, росіяни. Його портрети та статті про нього з'являлися на обкладинках і сторінках журналів та газет. Про нього писали "Україна", "Радянська культура", "Соціалістична культура", "Рабочая газета", "Прикарпатська правда"...

"На його творчості виросли всі відомі в області колективи. Навіть професійний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пісень блідо", - каже Петро Рак. "М. Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився", - пише Микола Попенко.

Василь Гичко, заслужений діяч культури України, людина, для неповторного голосу якої спеціально писали пісні (зокрема "Понад плаєм, плаєм"), не раз бачив Машкіна у хвилини творчого піднесення. Задум і частина однієї з них з'явилися у вагоні вузькоколійного поїзда між Довгим і селом Бронька. Василь Михайлович був слухачем ще не записаної мелодії і кількох її варіантів. Він стверджує, що у творчому пориві композитор був прекрасним, неперевершеним і недосяжним.

Художник Юлій Юлійович Мошак мав можливість спостерігати, як звучання пісні у виконанні хору доводилося до ідеального: "Наша майстерня була недалеко від сцени. Коли йшли репетиції, Михайло Васильович виходив із зали, проходив через дві-три кімнати і там слухав виконання. Через відчинені двері ми могли за ним спостерігати. У такі хвилини він був весь напружений, весь - слух" .

Години творчості, дні напруженої праці привели композитора до заслуженої слави. А слава виявилася такою всепоглинальною, такою яскравою, що відразу ж стали з'являтися ті, що бажали по-грітися в її промінні. З'являлися навіть претенденти на авторство пісні "Верховина". Щоб покласти край зазіханням, хор виконав цю пісню на одному з концертів без оголошення. Про це дізнаємося із спогадів учасника "Боржави" художника Василя Бердара. Бажаючі бути при славі Машкіна є і тепер - часто доводиться чути його пісні по радіо, які видаються чи подаються слухачеві не як авторські, а як чиясь обробка.

У папці, яку збирав Юрій Мельник, товариш, колега і шанувальник творчості Машкіна, серед десятків програмок, вирізок, фотографій є і пожовклий від часу список репертуару хору "Боржава", в якому чітко вказано авторство всіх пісень. А в ті часи ансамбль виконував їх аж п'ятдесят три.

4

В одному з листів батько композитора запитує: "Як наших дітей могили? Може, заросли травою? Ніхто нам про це не пише..."

Могили травою не заросли. Щороку в день народження Михайла Васильовича на них покладають квіти, вінки, запалюють свічки... Часто приходять до могил діти Машкіних, їхні онуки.

Пам'ять про Михайла Машкіна живе і житиме вічно. Як житимуть вічно його прекрасні пісні.

30 листопада 1996 р.

ПОЕТ ЯК СИМВОЛ,
АБО ПРО САДОМАЗОХІЗМ НАЦІОНАЛЬНОГО ҐАТУНКУ


1

Чомусь побутує міф (а може, то і не міф зовсім) про те, що титуловані, премійовані і, таким чином, канонізовані автори стають для широкого загалу менш цікавими. Хоча премії відкривають для творів двері в підручники, та це ще не є гарантією успіху. Часто навіть навпаки. Хтось із класиків казав: "Не дай мені, Боже, потрапити до шкільних підручників". Очевидно, що вивчення творів письменника в школі далеко не завжди прищеплює учням любов до автора. Пригадайте, чиї твори із шкільної програми ви перечитували пізніше, до яких поверталися? Які вірші з тих часів пам'ятаєте? Маю на увазі українську літературу, до програми з якої навмисне вводили зовсім не шедеври для того, щоб применшити її значимість в очах несформованої учнівської національної свідомості. Не беруся стверджувати, що таких творів немає взагалі, але не вірю, що розчленування, схематизація, майже математична перевірка ритму, класифікація, формалізація, пошук епітетів, гіпербол чи ще чогось у тексті можуть прищепити симпатію до цього ж таки тексту, навіть якщо він і буде геніальним.

На щастя чи на жаль, до підручників для загальноосвітніх шкіл потрапили два наші земляки, два лауреати Національної премії імені генія духу Тараса Григоровича Шевченка, два безперечно великі поети нашого часу - Петро Скунць та Дмитро Кремінь. Їхня любов до рідного народу у творчості та в житті сягнула таких висот, що вони поволі перетворюються (чи вже перетворилися?), стають (чи вже стали?) символами епохи, знаменами гідності, незламності, гордості. У даних випадках факт вручення премій тільки констатував загальне визнання та народну довіру і повагу до авторів. Хоча дуже часто найвищі нагороди в галузі літератури присуджувалися не так за творчість, як за політичні переконання, персональну відданість чи відносний патріотизм. Маю на увазі не радянські часи, бо тоді слава партії у творі затьмарювала і замінювала літературний талант, а часи значно пізніші, коли дехто з письменників мав мужність відмовитися від високої відзнаки, від відзнаки, яка в певний період часу починала компрометувати нагородженого - того, хто ставав у ряди прислужників влади, у чергу за премією. Мужній вчинок одного ставав переломним моментом у психології багатьох, утверджував серед колег почуття власної гідності, додавав мудрості, змушував змінити підходи і критерії до визначення кандидатів на нагороди. Вплив особистості на історію проявився у тому, що людина припинила, зупинила процес девальвації цінностей. Але про це - іншим разом.

Повернімося ж до теми, що чекає нашого дослідження. Та перед тим як іти далі, спробуймо вловити різницю між символізмом у поезії і символізмом у житті. Кожен поет певною мірою є символістом, оскільки при написанні віршів використовує символи у прямому і переносному значенні. Цю тезу можна довести до абсурду, адже кожна буква є символом. Але сьогодні обійдемося без абсурду - його вистачає у повсякденному житті. Поговоримо про речі, в яких символом є художній образ. Слово чи фразу, що викликають асоціації, теж можна розглядати як символи. В залежності від концентрації символів на сторінці тексту про поетів говорять як про символістів чи натуралістів (реалістів). З іншого ж боку, лише одиниці із письменників самі стають символами часу, в якому живуть. Символізм у житті - явище набагато складніше і цікавіше, ніж символізм у літературі. Символом епохи "розвиненого соціалізму" став не Брежнєв, який всіма силами прагнув цього, а Солженіцин, Висоцький і Стус, Лук'яненко і Чорновіл - люди, яких переслідували, нищили, принижували і катували в ті часи, катували не тільки фізично, а й морально, інтелектуально, духовно. Витончено і жорстоко.

Треба одразу сказати про відносність усього, про що ми говоримо і про що будемо говорити. Кожен відтинок історії, якщо нам випала доля жити саме в ньому, переповнений людьми, які хотіли б поставити знак рівності між собою та епохою. Іноді ми підсвідомо потрапляємо під вплив таких особистостей і починаємо говорити і навіть мислити стереотипами, які нам нав'язують. Та це більше стосується політиків та електорату, а не вільних письменників і мислячих читачів. Тож вільно помислімо разом. Хоча б кілька хвилин, хоча б кілька сторінок тексту.

2

Наша доба просякнута холодом і сльозами минувшини. Саме тому ми плачемо повсякчас. У поезії і побуті, в любові та радості. Чомусь нам вічно здається, що хтось щось нам винен, що нам зобов'язані дати, допомогти, зробити... Ми навіть отримуємо вдоволення від того, що хтось нас пожаліє. Чи від того, що жаліємо себе самі. Садомазохізм національного ґатунку не спонукає до того, щоб ставити запитання та відповідати на них. А Дмитро Кремінь питає:

		Чому ж ми плачемо на попелі
		Своєї рідної землі?
		Так раб жалкує за хазяїном,
		А за поміщиком кріпак?
		І побивається за Каїном
		Убитий Авель, чи не так?
			    "Повість наших літ".

Хіба це не ті запитання, відповіді на які можуть привести до суспільних змін, до змін у суспільній свідомості, яка врешті-решт змінить і буття та й змусить нас витерти сльози. Пора, дорогенькі, пора.

 		Не граймо, браття, на сумній струні,
 		Над мужністю ридати не пристало, - 
радить нам і Петро Скунць у вірші "Тарас".

Дмитро Кремінь плакати перестав давно. Він навчився втрати і біль перетворювати на досвід. Досвід боротьби накопичувався у нього ще з часів студентських, коли з друзями-однокурсниками дозволяв собі бути вільнодумцем, мислити вільно, незаанґажовано, не по-комуністичному. За це вільнодумство доля, руками членів комісії розподілу молодих спеціалістів, закинула його в Миколаїв, у степ, в іншу ментальність. Але і там він залишився гордим гірським опришком, верховинським леґінем, борцем, що не зрадив собі і продовжив ставити незручні не тільки для системи, але і для мислячих творчих особистостей, і для самого себе запитання:

 		Як же вам тепер на Україні,
 		Генії з божественним чолом?
 		Знову при хазяйському коліні?
 		Знов перо, поєднане з кайлом?
				"Моцарт - геній...".

Але якби письменник тільки ставив запитання, хіба б він став символом непокори, виразником дум знедолених і ображених? Ні! Тут потрібне щось інше, щось більш значне і важливе. Можливо, це пошук причин?

 		Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
 		Через літа й віки, і спалені мости
			Д. Кремінь. "Минуле не клени...".

Та не всі читачі є знедоленими і ображеними. Не кожен хоче сам себе таким усвідомлювати, сприймати. В геополітичному світі, маючи можливості порівнювати власне життя з життям сусідів за океаном, ми таки змушені запитати Всесвіт: чому? Хіба не всі нації рівні перед Всевишнім? Чим американці, цей конгломерат, цей вінегрет націй, цей коктейль менталітетів, заслужили милості? Чому вони можуть дозволити собі те, про що ми тільки мріємо?

Ні Петро Скунць, ні Дмитро Кремінь не стали першими, хто вину за наше недостойне життя вирішив звалити на минуле. І не тільки на радянське минуле. І не тільки на триста з гаком років повної залежності від того, кому придумали визначення "старший брат". Але чи мають рацію вони? І наскільки?

3

Відстороненість, іноді навіть відчуженість від проблем світу притаманна обом авторам. Але не байдужість. У своєму всепоглинаючому бажанні оцінити все об'єктивно вони піднімаються до таких висот, де буденність стає дріб'язковою, а звичні побутові реалії перетворюються у речі, до яких ставляться з презирством:

	Коли хльосткі міщанські язики
	Не посмакують долею поета - 
	Що їв,
		що пив,
			і скільки пив,
					і з ким,
	чи не бував крім музи хтось іще там...
				П. Скунць. "Тарас".

Людей частіше більше цікавить саме це: що їв, скільки пив... Інтерес до поезії Єсеніна підсилений інтересом до його походеньок по "кабаках" і по "бабах", як ніжно висловлюються росіяни. А ужгородці дивуються: як може хтось наважитися протиставити себе державі, системі, усталеному порядку. Як він може піднятися на крилах поезії так високо, щоб сказати: "Я - один. Я - все. Я - всесвіт".

 Я зостався один. Україна - це щось випадкове.
 На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
 Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
 Я один, Україно. А це більше ніж натовп, - один.
 						П. Скунць. "Один".

Знаково те, що у важку хвилину поет звертається до України, до найдорожчого, що у нього є, до того, що він силою таланту перетворив на символ. (Можливо, людина тоді стає символом, коли вона сама творить символи, прийнятні і зрозумілі для всіх?) Поет протиставляє себе не Україні, як національному утворенню, а Україні як системі, що нищить своїх громадян. Борючись за незалежність держави, ми отримали видимість незалежності. Борючись за свободу, ми отримали більш простору і менш огороджену тюрму. Як казав колись наш земляк, філософ і вільнодумець, Фелікс Кривін - тюрму імені свободи.

І Петро Скунць, і Дмитро Кремінь не тільки усвідомлюють це, але і створюють міф присутності. Читач вживається в образ-символ настільки, що починає фізично відчувати прохолоду і вогкість одинокості, відчуженості, відокремленості, протиставлення. Протистояння.

Обидва поети пройшли шлях від натовпу до особистості, від аморфного соціалістичного МИ до чіткого і конкретного Я, від слова "сила" до сили слова.

		Ми не розмінялись на чини і гроші,
		Хоч мінялись, правда, іноді на фрази.
				П. Скунць. "Відвертість".
4

Подібність стилю і характеру письма поетів просто разюча. Їх поєднує не тільки внутрішня верховинська гордість і непідкупність, не тільки природна нездатність згинати спину перед чимось або кланятися, щоб подолати перешкоду. Із молоком матері вони всотали той істинний менталітет гордої і сильної нації, яка зуміла зберегти себе в тяжких умовах неволі. Тієї справжньої нації, представниками якої є кожен із нас. Представниками тієї нації, про яку знають наші гори, наша земля, наша справжня історія, а не тієї, непривабливий образ якої намагалися створити ідеологи і творці "єдиного совєцького народу". Саме завдяки роботі пропагандистської машини комуністичної системи у свідомість більшості зрілого населення України вкарбовано постулат чи сформовано стереотип про те, що Мазепа є зрадником, що кожен українець здатен тільки на прагнення задовольнити власний інтерес, а не дбати про благо нації. Будь-яка спроба боротися чи працювати на благо національної батьківщини трактувалася саме так - зрада. За короткий історичний період ми перетворилися на націю без національних героїв, на народ без основної ознаки народу - без мови, на державу, яка навіть через п'ятнадцять років незалежності не може відродитися. Чи, може, хтось хоче посперечатися? Але спершу скажіть: які всеукраїнські газети і якою мовою ви читаєте? Чи, може, ви поясните, чому у нас 97% друкованої продукції виходить російською мовою? А може, ви знаєте ще й те, чим відрізняється "Газета по-українськи" від "Газеты по-киевски"? Грошовиті представники імперської політики в Україні навіть ціною прагнуть принизити справжнього українця, прищепити йому відчуття меншовартості, каструвати його національну свідомість, зробити з нього такого собі аборигена в шароварах, що розважатиме туристів гопаком та дозволятиме обмацувати себе поглядами і руками як музейний нафталіновий експонат. Маючи однаковий обсяг і одного рівня якість "Газета по-українськи" втричі дешевша від своєї російськомовної посестри "по-киевски".

Перепрошую, якщо я когось образив. Але інколи треба бити в писок, щоб привести до тями. Саме це і роблять наші поети-символи, наші Скунць і Кремінь, наші громовержці, які змушують нас раз від разу перехреститися. Я навіть цитат тут наводити не буду. Почитайте їхні книжки - ілюстрацію до вищесказаного можна знайти на кожній сторінці.

5

Та навіть у найоптимістичніших творах обох авторів залишаються смуток, журба, печаль, які так мило лягають на душу нашої садомазохістської суті. Можливо, саме цей асонанс і є причиною такої популярності наших великих земляків. Можливо, саме ця любов до смутку перетворює їх в очах теперішніх читачів на символи.

		Українське 
		Над нами восходить
		Сонце наших тривог і надій.
		Українська
		Мадонна народить
		Нам Месію в журбі молодій.
		          Д. Кремінь. "Атлантида під вербою".

		Люди судять. Та це не страшно.
		Був і я перед ними грішним,
		Став і я від любові старшим...
		А без неї стаю старішим...
			      П. Скунць. "Краса".

Чи народить українська Мадонна Месію - залишається питанням відкритим. Особливо воно залишається актуальним у часи перерозподілу коаліційних вузькопартійних вигод, які ставляться деякими політиками на вершину загальнонаціональної ідеї і видаються окремими діячами за єдино правильні рішення, здатні зробити диво і привести державу до процвітання. Якби ж то так...

		Видно, кожен збере, що зібрати зуміє,
		Кожен творить красу зі своєї краси, -
каже Петро Скунць у творі "Перехресні октави"...
6

Ми прагнемо перетворювати, прикрашати світ у відповідності зі своїми внутрішніми духовними потребами. Ми прагнемо, намагаємося робити свою країну красивою, гордою, сильною, багатою... Ми готові визнати національними символами поетів, які говорять голосом народу, які виражають наші почуття і сподівання, які, відходячи від зайвої заполітизованості, йдуть до глибокої філософії, до гармонійного світосприйняття, до національного самоствердження, до усвідомлення власної самобутності і неповторності. Поетів, які гідні бути символами.

7
	І ти ідеш одна, і я один,
	І нас обох крізь ніч гукає син,
	Намріяний, зачатий не від мене.
	Ти йдеш. Я йду. Ранковіють дороги.
	Ранкова зірка зірку здоганя.
	Відкрию двері, а мені під ноги
	Впаде на смерть замерзле пташеня.

Це Дмитро Кремінь. А може, Петро Скунць. А може, це змерзле пташеня, що теж стає символічним... А може...

Холодно.

2006 р.

ПОЕЗІЯ СТАРИХ СЛІВ,
АБО ВІАГРА ДЛЯ ПОЕТА


Ознаки старіння у більшості людей однакові. Але не хотілось би говорити про зморшки на обличчі, важкість у ногах, склероз чи поганий сон - тобто про фізичні ознаки. Набагато цікавішим, як на мене, є інше: консервативне світосприйняття, нарікання на молодь, ностальгія за минулим, постійне скиглення і накладання власного досвіду на умови, що змінилися.

Петро Мідянка старіє не так, як усі. І навіть не так, як поети. Старість повернулася до нього спиною, і не те щоб підходила до нього все ближче і ближче, - вона тягне його за собою, занурює у минуле і робить не так старим, як древнім, не так мудрим, як глибинним, не так далекозорим, як уважним, щедрим на спілкування і скупим на слово, багатим духовно, великим у любові й небезпечним у злості.

Там, у глибокому минулому, Петро визбирує крихти дорогоцінних слів, ліпить їх одне до одного, намагаючись відновити філігранний ювелірний ланцюжок мови тисячоліть. А може, він по спіралі історії опускається вниз у шахту самоусвідомлення, туди, де попіл подій, прах предків, обгорілі шматки бувальщини, клаптики застиглих почуттів, ділових стосунків, платонічних чи патетичних відносин, висушені чи законсервовані часом файка, фійовка, фінджа, фодри, храбуст і хампик. Там, на дні, він прагне знайти те, чого не вистачає тут, у реальному житті. Через риштування мадяризмів, діалектизмів і часто єврейських прізвищ яскраво проглядає нестримне бажання автора знову зануритися у відчуття щасливого дитинства, солодкого присмаку материнського молока чи навіть повної, теплої і вологої захищеності первісної утроби. Цілковите поглинання Петра минулим, абсолютне розчинення його у тогочассі, чи тих часів і тієї атмосфери розміреності й спокою -

* * *

На відміну від скиглення і жалісливих егоїстичних плачів багатьох сучасних поетів, Мідянка, як та мудра змія, не плаче і не скиглить. Але і не закликає до бунту, не збурює, не протестує. У його словах примирення і приреченість.

		…Бо позносить шебеші текучі,
		Позливають води дождьові.
		Сточить шашка креденси блискучі,
		У сріблах не будемо живі.
		Хоч стоять будинки молитовні,
		Хоч багацька жертва - на приют. 
		Агнець-одноліток при жаровні,
		Тільки задоволення, що п'ють.
		

Ця цитата із "Дижми" - нової книжки Петра Мідянки, що побачила світ у столичній "Критиці".

Дижма - податок, оброк. Петро не хоче бути боржником. Він сплачує дижму життю своєю власною валютою - мідяками творів, банкнотами сторінок, червінцями душевних ран… А може, Петро помиляється, і те, що він вважає чесно відданим податком, є не чим іншим, як хабарем, платою за розуміння. Адже зрозуміти його не так уже й просто навіть при наявності бажання. Надмірна філологізація, перевантаженість топонімами, іменами та малозрозумілими словами ніби споруджують довкола самої суті творів своєрідний високий тин, пліт без жодної шпаринки, високий і зубчастий зверху, із дощок, пофарбованих у холодний синій колір. Саме таку ілюстрацію Влада Кауфмана використано при оформленні обкладинки "Дижми". Спробуй - зазирни.

Але жоден автор не прагне, щоб його не розуміли. Навпаки. Петро Мідянка не те що прагне - він вимагає розуміння, обурюється, протестує. Його внутрішнє "я" виривається, виламується із-за штучної "тинової" оболонки. Воно кулаками і ліктями розчищає собі дорогу до людських сердець, до виморених умів. Але воно, те внутрішнє "я", - це прагнення прорватися, проявляється тільки в післямові автора, а в творах ліричний герой залишається вірним власній приреченості та умиротвореному всеохоплюючому споглядальному песимізму. Можливо, саме це і є тим стимулом, що змушує Петра братися за перо й отримувати вдоволення від процесу споглядання.

		Так важливо - протоптати стежку
		До стодоли, стайні, до води.
		До тієї хижки на бережку - 
		Видно тільки заячі сліди.

Так можуть писати тільки люди, правицею яких водить сила столітньої мудрості та нестерпної важкості буття. Буття, просякнутого сивиною старості та соками, що виливаються із переповненої чаші почуттів, на яку тільки споглядають, а п'ють з іншої.

Й інші…

* * *

Та якщо подивитися на вищесказане з іншого боку, тобто з того боку тину, то можна розглядати його, цей тин, як засіб самозахисту, як своєрідну "берлінську стіну", яка дає ілюзорну можливість зберегти віртуальне майно душі від зазіхань та спотворень.

Але ж спотворене спотворенню не підлягає. Трансформовані у віршах уявлення автора про світ у конкретних його проявах, формах та асоціаціях не позбавляють читача права на власне трактування і розуміння. Навпаки - вони мають будити уяву, викликати почуття, видіння, образи, спогади. Плутаючи мюнхенський "скляний палац" із київською Бесарабкою чи так званими "теплицями" на Майдані Незалежності, ні кандидати наук, ні читачі без учених звань не зобов'язані просити вибачення за це в автора. Адже багатобарвність світу проявляється не так у безлічі предметів та явищ, що нас оточують, як у стократ більшій кількості наших уявлень про ці предмети і явища.

Але повернімося до того, із чого почали. Тобто до того, чим зазвичай завершують, - до процесу старіння. До процесу, який супроводжується хворобами, ліками, лікарнями.

З висоти поважного віку, як з висоти п'ятого поверху геронтологічного чи кардіологічного відділення, все, що відбувається внизу, здається дріб'язковим і не вартим уваги. Зверхній погляд ковзає по комедіях і драмах буденності, по кулькоподібних проблемах, роздутих до передвибухових розмірів, по конфліктах на порожньому місці, по війнах сімейного масштабу, по неприродних і зайвих почуттях заздрості, ревності, ненависті…

Висота поважного старечого віку ніби вершина гори. Вона піднімає людину у світ інших вимірів, світ, у якому немає жодних напрямків руху, крім двох: уверх, до зірок, і вниз, у прірву.

В такому, ніби підвішеному, стані на висоті вершини чи поверху, чи віку, відчуваються з особливою гостротою безпомічність, безсилість, драглистість, вразливість, крихкість плоті. Тоді найбільшою цінністю стає і власне сама можливість думати, відчувати і споглядати.

		І всі черстві, і старші, і тупіші,
		Та і не дивно, що в епоху цю
		Ти п'єш настойку тільки з ялівцю,
		Переглядаєш комсомольські вірші.
		Прикольно й класно. Наші дітваки.
		Їм все якось не так пішло з руки,
		І їх лоби, як викошене поле.
		Наш тьмяний зір. Стає драглиста плоть.
		Недоторканний у серцях Господь
		І м'ятні запахи. І хоспис, і уколи. 
* * *

Відчути повноту і радість життя нам допомагають маленькі відкриття, які ми робимо щомісяця, щотижня, щодня… Петро Мідянка спонукає нас до відкриттів, підштовхує до них, веде, зваблює прихованими таємницями, загадками. І якщо не брати до уваги всі єврейські й русинські прізвища, географічні назви, якими рясніють сторінки книжки, не прагнути зрозуміти кожне стародавнє чи екзотичне слово і сприймати твори як щось природно цілісне й органічне, то можна відкрити для себе глибокий яскравий

і своєрідний світ неповторної закарпатської природи, русинської душі, соковитої мови, глибинних і гострих відчуттів, мудрих роздумів, світ справжньої поезії, поезії чистої, світлої, незаанґажованої.

А якщо ще відкинути злу і непотрібну післямову, яку автор назвав "Стовпом у центрі Європи", хоча варто було назвати її "Стіною в кінці книжки", то від думок про старість Петра Мі-дянки не залишиться і крихти. Адже справжня поезія не старіє ніколи.

Грудень, 2003 р.

Я - НІХТО, АБО ПРОРОЦТВА
ПЕРМАНЕНТНОГО ПЕСИМІСТА

"Любіть Ірванця" - саме так назвав свою передмову до книжки Олександра Ірванця "Любіть!", що вийшла торік у столичній "Критиці", поляк Богдан Задура. Він, звертаючись до нас, українців, каже: "Любіть Ірванця за його вірші, любіть його як поета. І хоч він і пише віршів порівняно мало і, за власним зізнанням, повільно. Однак те, що він пише, як на мене, чудово витримує випробування часом". Так вважає польський поет, а ось наш співвітчизник Андрій Бондар у післямові до цієї ж книжки стверджує: "Особисто мені його "бубабізм" не видається якоюсь нетлінною поетичною цінністю, що житиме у віках. Здебільшого це контекстуальні тексти, які саме тому такі атракційні та яскраві, що ми всі пережили і "депутатські пісні", і Лазаренка, і народження гривні (…)… Не знаю, чи зрозуміє це нащадок, народжений, приміром, у квітні 1986-го чи серпні 1991-го?"

Можливо, Андрій і має рацію. Але чому ж тоді нас так приваблюють старі пожовклі фотографії початку минулого століття. Чи не тому, що, розглядаючи їх, ми маємо можливість за-нуритися думками в той вже не існуючий, але реальний світ. Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо, і навіть не прагнемо до цього, тих людей, подій, ситуацій. Та й для чого? Ці світлини і вцілілі фрагменти швидкоплинного часу постають перед нами не те що свідками, героями, і навіть не дійовими особами історії. Вони цікаві своєю присутністю у часі нинішньому, вони просто контрастують із сьогоденням. Вони потрібні нам як ностальгія космосу, як аромат пам'яті, як сльози вічності, як сни фантазії, як смуток радості…

Саме так і твори Олександра Ірванця. Більш талановитих поетичних фотографій нашого часу не зробив ніхто. Перефразовуючи класика сусідньої країни, можна назвати одне із наступних досліджень творчості поета так: "Олександр Ірванець як дзеркало української політики (реальності, атракційності, абсурдності)". Але для такого дослідження час ще не настав, а тепер хотілось би поговорити про інше: про Сашка та його книжку віршів "Любіть!", тобто про поезію.

* * *

Сашко пише просто, інколи навіть здається - спрощено. Спрощено підходить до теми, до проблеми, до життя, до кохання, до політики, до власних текстів. Але це тільки на перший погляд. Якщо перечитати більшість його творів, то знаходиш у них прихований другий план, продвійне дно, натяки, символи… Хоча до символістів він не прагне. Просто йому вдається легко і невимушено поєднати поверхову еквілібристику "бубабізму" з глибинним відчуттям швидкоплинності та сенсу буття.

Візьмемо, для прикладу, вірш "Тінь великого класика". При першому прочитанні може здатися, що автор висміює безграмотних чиновників, які на таблиці написали: "Вул. Уїльяма-Шекспіра…" Так, через дефіс. Навіть учні середніх класів знають, як пишеться прізвище класика. Але… Перечитайте твір ще раз і ще раз, то переконаєтеся, що в світі все відносне. Бо тінь великого класика - це не тінь Шекспіра. Для дівчини, з якою йде поет вулицею з вищезгаданою табличкою після перегляду індійського фільму "Любов і помства", класиком є аж ніяк не великий драматург, а виконавець головної ролі актор Ріші Капур.

	А всі ваші вірші, товариші, -
	Ніщо супроти посмішки Ріші…
	Сумно…  Але - факт.
	

І таких фактів у книжці повно. "Пісня австралійського аборигена" - це пісня представника української нації. "Колізей" - це тільки привід поговорити про наболіле. Поговорити не натяками, не завуальовано, не символічно, а прямо, просто, мужньо. Зробити свою справу чесно, як це робили гладіатори, що їх вкинули на арену, як це робили наші хлопці, що їх послали в Афганістан. Вкинули, послали, не питаючи їхньої згоди.

	…Себе у собі поріши.
	Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш,
	І вогник любові на самому серці душі
	Добий, щоб не мучивсь…
	

Такої сильної, актуальної громадянської лірики якраз і не вистачає нашій літературі. На фоні цих рядків нещирі поетичні зізнання в любові до України багатьох авторів виглядають не більше ніж графоманством, даниною моді, застарілою звичкою писати "паровозики", які витягнуть книжку до друку, а автора - до нагороди.

Але навіть і такий народ, з такими поетами, чиновниками і класиками, народ, про який у першому ж творі сказано:

	В нас гарна країна й паскудна держава,
	В нас люди хороші і кепський народ, -
навіть і такий народ поет закликає возлюбити:
	Возлюби, розлюби, а затим возлюби його заново
	Цей народ, що оплакав не раз
	І Джен Ейр і рабиню Ізауру,
	А про Мотрю і про Катерину нараз
	прочитав і забув.
	

Саме цей твір, точніше останні його рядки, є найбільш автобіографічним і наближеним до життєвої і творчої формули Ірванця-поета, Ірванця-людини, Ірванця-філософа і песиміста. Ось ці рядки:

	Усміхнися і йди
	і усмішку з губи не згуби. 
	Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся.
	Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби.
	Бо від нього 
	нічого подібного не дочекаєшся.
	

Колись давно російський поет Ф.Тютчев сказав:

		Мы тех всего больнее раним,
		Кто сердцу нашему милей.
		

Для Олександра Ірванця наймилішою серцю є Україна. І тому він постійно штрикає її гострим словом у надії розбудити, підняти, організувати чи спонукати до самоорганізації, до підняття національної гідності, самосвідомості, самоповаги, яка викличе повагу інших, у надії розбудити гордість і бажання жити достойно.

Але це бажання приводить автора до розчарування, до зневіри. Саме звідси: возлюби - розлюби. Саме звідси ота іронія, самоіронія, отой жорстокий сміх над собою, сміх крізь сльози.

А здатність посміятися над собою - це найвищий ступінь розвитку homo sapiens як виду, вища стадія прояву любові.

Невідповідність дійсності уявленням, парадоксальність сьогодення, подвійність стандартів життя разом із талантом поета дають нам можливість отримувати вдоволення від читання і роздратування від осмислення. Старе поняття "мала батьківщина" в Ірванця зменшується до min, до двох метрів, на яких лежить пара, до буквального розуміння. Крізь рядки балади просвічує пародія на відомий радянський шлягер, а здоровий секс на природі викликає бажання, щоб після смерті

		Хай би росли такі темно-зелені
		Мокрі й холодні кущі в головах.
		

Влучне, точне і стисле формулювання думки ставить поета в один ряд з класиками, що возвели собі нерукотворні пам'ятникиі стали вічно живими, принаймні в літературі.

		Скоро вмирати я ще не збираюсь.
		Я ще існую, 
		Бо я ще люблю
		Милу мою санітарочку Раю
		І мокру - під нею - вітчизну мою.
		

Після такого посторгазменного зізнання (як свідчать психологи - зізнання і просто розмови після сексу є найпереконливішим виявом справжньої любові) варто перейти до аналізу прогнозів Олександра Ірванця, які, як виявилося, стали майже пророчими.

* * *

Вірш "Любіть!" свого часу викликав стільки емоцій, засуджень, прокльонів серед національно свідомої частини нашого суспільства. Сашка звинувачували в найтяжчих гріхах, збоченнях, відсутності моральних принципів, і навіть совісті. Адже поет не сказав: "Любіть Україну!", як зобов'язаний говорити і писати кожен "інженер людських душ". Він закликав народ (читачів, електорат…): "Любіть Оклахому!", "Любіть Індіану!", Каліфорнію, Монтану, Неваду… Як не дивно, але народ прислухався до порад Ірванця і став масово переселятися до Штатів. І не тільки до Штатів… Процес зайшов так далеко, що з одного тільки невеличкого закарпатського десятитисячного містечка в Америку виїхав 71 учитель. За приблизними підрахунками. Лікарів, кажуть, виїхало не менше. А ось алкоголік, бомж, дрібний злодій не виїхав жоден. Це переконливо свідчить про те, що шанувальники спиртного (бандити, злодії, більшовики, олігархи) поезію Ірванця просто не читають.

А якщо говорити серйозно, то це простий, звичайний, красивий "стьоб", який межує з порушенням високих морально-етичних норм та відвертим і грубим несмаком, але завдяки своїй легкості та елегантності, почуттю гумору та інтелігентності автора, ніколи цих меж не порушує.

Різноманітність тем і парадоксальність їх вирішення, афористичність фраз і філігранність мови, ритмомелодика, простота форми і неоднозначність змісту дають підстави стверджувати, що Ірванець Олександр є поетом еліти. А карнавальність у його поезії посідає тільки чітко визначене автором місце і виконує певну, вказану автором, роль.

* * *

Особливого значення у власних творах Олександр надає темі осмислення місця особи в історії, співіснуванню особистості і суспільства, внутрішньої свободи людини в сучасному світі. Скільки б не перечитував книжку, заперечуючи і підтверджуючи його висновки ілюстраціями з власного досвіду, кожного разу, зупиняючись на тій чи іншій сторінці, відчуваєш, як по спині іде мороз.

	Де б життя не носило, і яких мені звань
	не дало воно,
	Та коли запитально подивиться
	мені в очі Апостол Петро,
	Я скажу: "Я - солдат будівельного батальйону.
	Я - ніхто…"
	

Чи знайдеться на світі читач, який візьметься доводити, що це твір про армійські будні? Гадаю, що ні.

* * *

І насамкінець, дорогий читачу, мушу зізнатися, що, починаючи цей есей, я свідомо злукавив. Адже і Богдан Задура, і Андрій Бондар однаково люблять Сашка Ірванця. Люблять за те, за що любимо його і всі ми, його шанувальники. А саме за те, що він, віддано люблячи Україну, пише: "Любіть Оклахому!", що він, усвідомлюючи роль поета у слов'янському світі, його покликання, призначення та божественну сутність, пише: "Я - ніхто". За те, що він, цей Ірванець, заманивши нас на власноручно зорганізований карнавал поезії, пише глибокі, серйозні, зовсім не карнавальні речі. За те, що він - один такий. Наш Ірванець. Як і наша Україна: карнавально-замислена, балаганно-гротескна. Комедійно-трагічна…

Травень, 2004 р.

ПАРАДОКСИ ПЕТРОВЦІЯ


Майже в кожному своєму публічному виступі Іван Петровцій не проминає нагоди відмітити, що сучасний письменник мусить бути високоосвіченим, має знати світову літературу, з якою найкраще знайомитися в оригіналі, тобто, знаючи мови. З цим ніхто не наважується сперечатися, хоча і на курси іноземної поспішають записуватися не всі. Та і для чого? Адже навіть творів класиків мовою оригіналу в нас не знайдеш. А Петровцій знаходить. І не тільки знаходить. Саме завдяки йому ми маємо можливість знайомитися з перлинами світової класичної та сучасної поезії рідною українською мовою. Його перекладами Бодлера, інших французьких та багатьох мадярських поетів захоплюються шанувальники красного письменства. Мистецтво перекладача Іван Юрійович опанував давно. І, на щастя, не тільки це мистецтво.

Треба зазначити, що з іменем Івана Петровція дивним чином пов'язані не тільки певні літературні досягнення, але і довколалітературні та політичні скандали. Перше десятиліття нашої державної незалежності стало десятиліттям розвалу національного книговидання та книгорозповсюдження, періодом регіоналізації та застою в літературному процесі. Значною мірою, певно, з розпачу вже відомий український письменник подався в політику. Великому і щирому патріотові рідного краю близьким по духу здалося Товариство подкарпатських русинов, керівництво якого ставило перед собою сепаратистські цілі. Але поета-романтика приваблювала не так політика, як бажання відродити русинську мову. Крах політичного русинства не позбавив письменника бажання творити на милому серцю діалекті. Результатом стало видання п'яти книжок, остання з яких щойно побачила світ. Вона так і називається - "Послїднї спїванкы". Та про це - потім.

Саме з початком 90-х років пов'язані перші скандали з Петровцієм. Як не дивно, стосувалися вони не так політичних уподобань автора багатьох відомих пісень, які виконував і виконує Іван Попович та інші відомі артисти, не так його русинських публікацій, якими він став бавитися, як речей досить-таки банальних. По-перше: він посмів критикувати Івана Чендея не як реабілітованого письменника, а як людину, з якою мав особистий конфлікт на ґрунті літературної діяльності та побуту. По-друге: у своїх творах він вживав медичний термін "гузиця", який тоді вважався нецензурним словом. Все це було табу для нашої закомплексованої пострадянської моралі. Та як би там не було, а "Діалектарій, або ж Мила книжочка русинської бисїды у віршах", що вийшла друком 1993 року, стала надзвичайно популярною. Чи не перші пародії на Закарпатті з'явилися саме на тексти із неї. Пригадайте хоча б надзвичайно популярне в ті часи: "Забув Иван у своїв книзі слово нагавиці..." Хвиля шаленої критики спрямувалася на автора саме за цю книжку. Крім вищезгаданого слова, у збірці критикували все. Авторові приписували бажання познущатися над рідною мовою, спотворити правопис, ввести нові букви, порушити цнотливість закарпатських вух і очей… А після виходу наступних русинських книжок автора деякі спонсори публічно відмежувалися від нього і засуджували його за критику влади і дійсності, в якій не тільки автор, але й вони живуть і донині. Винятком не став і написаний у співавторстві з дружиною україномовний роман-детектив.

Саме в ті часи Іван Юрійович Петровцій зрозумів, що із скандалів довкола себе можна мати великий хосен. Саме тоді він перетворився із відомого письменника в людину публічну, яка не тільки моделює ситуацію і провокує її, але й керує нею. Цей сивий кремезний чоловік першим з українських літераторів використав елементи шоу-бізнесу для досягнення мети в своїй письменницькій діяльності. І, треба сказати, успішно. Поет і перекладач Іван Петровцій не тільки видає книжку за книжкою, але й за-робляє на прожиття, продаючи їх. А про це сьогодні мріє кожен безгонорарний письменник.

Найбільшим детонатором спокою читачів канонічної літератури стала книжка "Бітангїські співанкы", в якій автор повернувся обличчям до еротики. Він насмілився опублікувати не тільки власні твори, але й зібрані у всіх районах області зразки народної творчості, того фольклору, в якому все називається своїми іменами. Це було вражаюче. Лжемораль виявилася поґвалтованою остаточно і безповоротно. А ґвалтівник отримав чергову порцію засуджень та прокльонів, а разом із ними і міжнародну премію ім. Духновича. Хоча я не переконаний, що премію присудили саме за це видання. До речі, сприйняття сороміцької книжки автор хотів пом'якшити. Тому він увів до неї і переклади творів відповідної тематики із класиків, переважно російських. Це, звичайно, не допомогло, і за книжкою закріпилася репутація порнографічної. Навіть за народні твори звинуватили не народ, бо як можна звинуватити самих себе, а письменника. А всі ці пісні як співали, так і співають у хмільних компаніях та на весіллях після півночі. І книжку, до речі, знайти неможливо - розкупили все.

Середина цієї осені принесла нам ще один подарунок від Івана. На цей раз - потрійний. Відразу три свої іпостасі презентував наш земляк відвідувачам ужгородської книгарні "Кобзар". Цим самим він прагне відродити вже забуту традицію презентацій у цій популярній книгарні. Колись такі акції тут проходили постійно, і читачі мали можливість придбати книжку з автографом автора. Чи можна в даному випадку сказати, що давні можливості повертаються до нас? Не знаю. Але автограф отримати читачі знову можуть. Точніше, вже змогли.

Найперше після презентації я хотів би сказати, що такого, як Іван Петровцій, не робив ще ніхто. І не тільки в Україні. Видати одразу три книжки, три солідні томи, в той час, коли навіть одну маленьку збірочку випустити важко, - це вже щось. А якщо сказати, що всі вони варті уваги, то це вже занадто. Але факт є фактом, і в цьому випадку можна тільки радіти з того, що маємо те, що маємо.

Отож, перша книжка - антологія французької класичної та сучасної поезії "Вечорова гармонія". Видання шикарне, з якого боку не глянути. Художнє оформлення і поліграфічна якість приваблюють, а витончений смак перекладача дарує нам щастя познайомитися з найкращими надбаннями близької нам по духу літератури.

Назва другого тому "Чоловік з птахою на плечі" асоціюється з назвою книжки Івана Малковича "З янголом на плечі". Та це тільки назва, за якою стоїть повне зібрання творів автора українською мовою. Про зібране тут говорилося і писалося багато. Адже майже всі вірші вже добре відомі шанувальникам із попередніх збірок. А найкраще - увійшло до вибраного "Ріка року". Так чи інакше, знову і знову перечитуючи улюблені поезії, радієш талантові свого земляка, який, ніби граючись, веде тебе чарівними лабіринтами неповторної мелодики рідної мови:

Зорі мерхнуть. Роси терпнуть. І туманами протерта
Білина така нестерпна в небі трепетно горить.
І дивуємось: теперка, у останній ранок серпня,
Сонце біле, мов люстерко, випливає з-за гори.

Це та гра, яка існує не просто заради гри. Це граційна форма, наповнена змістом.

І ще одне. Використовуючи роботи всесвітньо відомих художників Федора Манайла, Бюрк-Жонса, Сальвадора Далі та Тіводара Чонтварі Костри, поет хотів підкреслити гармонійну єдність української поезії з європейською та світовою літературою.

Але докладніше я хотів би зупинитися на третій книжці. "Послїднї співанкы" написані по-русинськи і є найбільш яскравим проявом таланту автора, його глибинних знань народних традицій, світової класики та механізмів досягнення успіху. Тут усе враховано, передбачено і пережито. Сива мудрість переплітається з юнацьким прагненням здивувати, майстерність - з пошуком нових засобів, володіння формою - з небанальністю сказаного. Цією книжкою автор намагається ніби поставити логічну крапку не тільки в своїй творчості, але і в житті. Так, принаймні, здається. (Чи це знову прийом, запозичений із шоу-бізнесу?)

Можливо, саме через це так багато творів присвячено темі життя і смерті, темі вічного і скороминущого.

Лем смирть безсмертну має тайну,
Яку ни має всьо житя.

Хоть тот, тко завтра ся уродить,
За нас ни вповість ни слівця,
	Бо як житя, так смирть ни годен
	Порозуміти до кінця.
А ось закінчення "Сонета за старість":
	Ниє здоровля, и краса пропала,
	Лем спомини за бурю юних сил...
	В нидійдавому слові "старожил"
	Нових жил вать ниє, вать дуже мало.

	Вмирати треба молодим, бо инак - кара
	Паде на душу ти і тїло: старість...

Зворушують такі прості і щирі слова. Чи багато таких творів, як ті, що завершують цю книжку і присвячені землякам поета, яких вже давно нема серед живих. Тих людей вже мало хто й пам'ятає навіть у селі. Але, згадуючи їх, пишучи про них, відтворюючи часи власного дитинства, проведеного разом з ними, авторові вдається створити світ, близький кожному з нас. Адже кожен пережив щось подібне: втрату друзів, рідних, близьких... І не має значення, що ні я, ні ви не знали ні Анну Багийову, ні Мішу Березная, ні Ивана Красулиного, жодного, кому присвячено твори, - всі однаково переживають драму життя і смерті, драму безсилля перед неминучим, драму вразливості тонких матерій нашого єства. У цих творах поет є самим собою. Він не заграє, не прагне здивувати, засудити чи дати оцінку. Він розмірковує про наболіле, розмірковує спокійно, виважено, образно, красиво...

	
	Схилився місяць хмарі на плече
	И слухає шовковий плюскіт часу -
	В Осойи час так настара тече,
	Ги музика епохи Ренесансу.

Але... Таку цілісність натури Іван Петровій виказує тільки торкаючись вищевказаної теми. В усіх інших він, залишаючись собою, демонструє зовсім протилежні думки, що мало хто зможе відрізнити в них щирого поета від професійного шоу-бізнесмена. Ось тільки два приклади. З одного боку, бітангівське богохульство, з іншого - глибока віра в Бога. З одного боку, безмежний патріотизм, з іншого - шовіністичні заклики та політичні лозунги. Порівняйте:

		Тяжко янгел череватий
		Літать в небесї.
		Як у нибі ся накрекче,
		Зайде в виндиглів:
		Янгел палинку ни хлепче -
		Лем вина гордів.
 			"Співанка за дїла янгельскі".
 
		Кой зимний вітер снігом фукань,
		Тріщить мороз по всьих світах,
		Бог любить гріти ззяблі руки
		В половенївучих свічках.
					 "Бог любить".

Про патріотизм Петровція більшість читачів не хочуть навіть й чути. Особливо ті, що проживають в Іршавському районі. Особливо їх дратує "Співанка за ковдошку з Иршавського района". Занадто натуралістична картина сприймається як образа. Але хіба таке життя не є образою гідності кожної людини? Хіба все, про що говорить поет, не є правдою? Хіба мало людей живуть на наших санкціонованих смітниках? Бажання не помічати життя довкола себе і стає причиною такого несприйняття художніх творів.

 		Спить на смітнику душа невинна,
		А над нив файніє транспарант:
		"Наша низалежна Украйина!
		Й Кучма - конституції гарант!"

Це не просто патріотичний вірш, це вірш-заклик. Заклик не миритися з тим, що є, а щось робити, змінювати, якось впливати на життя. Хоча жодних рецептів автор не дає. Але чи повинен він щось пропонувати? Нехай це питання залишиться без відповіді.

Особливістю теперішнього творчого почерку поета Івана Петровція є і те, що фатальність моменту, наближення смерті ліричного героя, стіна чи прірва безвиході змушують автора використовувати методи, близькі до мазохізму. Найбільш яскраво це ілюструє "Співанка самопобийна":

		Паскудьте ймення моє, брешіть,
				Лемзуйте більше:
		Я - што за мене не кажіть! -
				Намного гірше.

Але навіть у такому самопобийному творі Іван Юрійович висловлює своє життєве кредо:

		Бо тко би ня не обвиняв,
				Ош я - падлюка,
		Казаним за свиню - свиня!
				За суку - сука!

Багато що в книжках автора, особливо в тих, що написані по-русинськи, можна сприймати чи заперечувати. Я категорично не сприймаю звинувачень на адресу українського народу в тому, що цей народ не дає можливості нормально розвиватися русинській мові (діалекту). Всі мої друзі-письменники з Харкова, Львова, Чернівців, Києва, Івано-Франківська, Криму із великим захопленням слухають і читають, наприклад, "Діалектарій". Кожна розумна людина розуміє і сприймає ту істину, що мова тим багатша, чим більше діалектів вона має. Адже одним із джерел, енергією яких мова живиться, саме і є діалекти. А мова наших предків не розвивалася тільки тому, що не мала змоги розвиватися і нормально функціонувати материнська українська мова. Не має змоги вона розвиватися і тепер. Сам же автор про це і пише у "Співанці за мову":

		У Давнім Римі не лем свинї,
		А й кури зналися в латинї.
		А нинї в біднів Украйинї
		Ани курчата, ани свинї
		Ни розумівуть ани слова
		Из того, што ся кличе "мова".
		...Забули не лем кури й свинї,
		Ош вни живуть на Украйинї.

Така категоричність висловлювань додає експресії, збурює свідомість, змушує думати, переживати, проникатися сутністю того, про що пише автор. Крім віри та атеїзму, патріотизму та шовінізму, гармонії та протиріч у книжці є ще багато мудрості, лірики, декадансу... А ще збірка рясніє різними поетичними формами. Тут є і сонет, і верлібр, і японське хоку, і класичний римований вірш, і твір, одягнутий у традиційно іспанські, латиноамериканські чи мадярські шати... Поет легко, невимушено жонглює думками, словами, фразами і знову, ніби артист цирку, не втомлюється дивувати нас своєю майстерністю, вмінням бути різним, цікавим, неординарним, парадоксальним, яскравим і, разом з тим, залишатися самим собою: ліриком, романтиком, бітангом.

		Коса!
		Никошеної втави напудилася!?..
		Краса!
		Ни спасла світ - сама попаскудилася?!?..
					    "Співанка звідална".

Я певен, що ця книжка заслуговує окремої розмови. Знаю, що багато наших земляків будуть читати цю справжню русинську поезію. Що не кажіть, а ці слова варті того: Динь ся поклонив корові, И в хліві, ги свічка, згас. Слово терлося у слово, И у час вдарявся час. "Співанка спідспідня".

А твори Івана Петровція вдарялися і вдаряються в серця і душі небайдужих читачів. І будять у тих душах те, що ми час-то воліємо приспати, бажаючи виглядати кращими, ніж є насправді.

Січень, 2005 р.

ФІЛОСОФІЯ ПОКОРИ


Телевізійний образ Дмитра Корчинського зайвий раз переконує нас у тому, що крайні ліві і крайні праві homo politikus майже не відрізняються одні від одних. Вони знаходяться так близько в політичному спектрі суспільства, що запросто можуть подати один одному руки. І з допомогою тих-таки рук (часто нечистих) можуть перетягнути одне одного із коричневого поля на червоне, чи навпаки. Але що б там не казали, радикалізм завжди, на якому б полі він не перебував, приховує в собі небезпеку. Радикалізм межує із втратою контролю над собою, людяності і може перерости у вчинки, та спонукати події, які виправдати потім буде неможливо.

На суперобкладинці нової поетичної книжки Дмитра Корчинського "Філософія смути", що побачила світ у видавництві літературної агенції "Зелений пес" за активної підтримки студії "1+1", шанованого журналу "Пік" та інших, не менш відомих партнерів, портрет автора зображено на фоні портрета вовка. У поетичній уяві Дмитро асоціює себе з твариною, що в народі має недобру славу. Але хто він, той вовк на другому плані? Може, це вожак, який має право вибирати і приймати рішення, розмножуватися і турбуватися про всіх, полювати, карати і милувати. А може, це вовк- одинак, самітник, який живе за власними законами, прислухається тільки до свого голосу, добуває їжу тільки для себе; вовк, який не сприймає законів суспільства, або ж суспільство не визнає його, не дає йому можливості задовольнити власні амбіції. Але є ще і вовки, що живуть за законами зграї - чітко виконують покладені на них обов'язки і вірять, що вижити і забезпечити продовження роду можна тільки діючи спільно, колективно. Але є ще і вовки-ізгої. Це ті, що, незважаючи на образи і приниження всієї спільноти, задовольняються крихтами і недоїдками з чужого стола, бо фізична сила, сила духу, а точніше слабкість фізична і відсутність сили духу, характеру, мудрості і здатності знаходити прихильників, не дасть можливості їм зайняти достойне становище в суспільстві. У вовчому, треба сказати, суспільстві, тобто - у зграї. Та якщо порівнювати закони розвитку та існування спільноти вовчої і людської на рівні емпіричному, то спільного можна знайти набагато більше, ніж уявляється. Крім того, у вовчому середовищі закони стабільніші за американську конституцію. Хоча це ні про що не говорить.

Такі роздуми та асоціації викликає тільки обкладинка, під якою, зрозуміло, приховано ще і якийсь зміст.

"Не можу не відмітити - це, поза всяким сумнівом, розумний і думаючий чоловік. Багато з того, що він говорить, - майже однозначна маска" - ці слова із газети "Столичные новости" є ключовими у розумінні Дмитра Корчинського як поета і як людини. До такого висновку нас спонукає і епіграф до книжки - слова автора, які теж варто навести повністю: "Вірш - це римована шифровка і зашифровується до невпізнання. Єфект сприйняття - радість відгадати загадку".

* * *

Слід зауважити, що не всі вірші у збірці - це зашифровані думки. Більшість із них цілком прозорі, прості, в яких автор і не прагнув нічого зашифрувати, просто написав, і все. Інколи навіть використовуючи такі ж прості, дитячі рими: сонце - віконце… Хоча цілком можливо, що прихована думка криється у словосполученні "заґратоване віконце". До речі, такого віконця із сонцем ще ніхто не римував.

У книжці є багато нерівностей, місць слабших, на яких не хочеться зупинятися, і багато знахідок, оригінальних, яскравих, сильних і в той же час неоднозначних. З деякими моментами погодитися-таки неможна: вони настільки провокативні, настільки різні, як і вислови автора в телеефірі. Проте різкість, показова мужність і вип'ячувана сміливість часто є проявами слабкості і страху. За ними, як за маскою, людина прагне приховати своє справжнє обличчя чи свої істинні думки. Деякі люди так багато уваги приділяють маскуванню власного "я", що їхня маска (захисна оболонка) перетворюється в панцир, в капсулу, в бункер. І тоді спроби розшифрувати думки таких людей перетворюються в безнадійну справу. Проте:

		
		Тренуй удар, а мозок не насилуй,
		Відомо все (вік філософії похилий),
		Що Бог один, а Мухаммад пророк.
		Світ неосяжний і незрозумілий.
		Ти в нього вистріли, синок.

Люди, що побували на війні, у своїй більшості мають хвору психіку. Війна привчає до однозначності: свій - ворог. Багатобарвність стосунків, ситуацій стає незрозумілою і обтяжливою для воїна. Він волів би бути там, на полі, в Чечні, в Придністров'ї, в Іраку… Для нього звичніше дивитися на людей через приціл автомата, ніж через стіл перемовин. Але треба мати на увазі, що жоден воїн на світі, жоден солдат в історії, яким би мужнім і професійним не був, на полі бою виконує чужу волю: командира, генерала, стратега, керівника, замовника, того, хто платить гроші…

І якщо цей воїн, співець боїв, здатний бачити красу в жахливому, радіти від потрапляння в живу ціль, якщо він починає усвідомлювати це, - інші акценти розставляються у його творах.

		
		… У небі є душа, у ямі таємниця
		Ні розгадати, ні згадати, ні зректися.
		Ні відірвати погляду, тікаючи додому.
		Коли краса і страх єднаються в одному.

* * *

Якщо розглядати назву книжки в контексті епіграфа, тобто як шифр, то під смутою автор міг приховати щось цілком протилежне: примирення, апатію, залежність, покору… Можливо, саме тому в нього так багато творів пов'язано з жертовністю, жертвоприношенням: жертовні кораблі, жертовні моряки, жертовні агнці, я - жрець, цвинтар жертв життя, жертв жахливих, і жертви сам собі проношу…

Ці примирення і покора часто-густо межують із приреченістю.

	
	… і в тюрмі
	Нас ждуть, нас мало, і наступим ми 
	На плити дворика розстрільного-таки.

А ось з іншого твору:

	Все втрачено. Я згадую світанок.
	Сад, сонце, поле. Лише це, одне.	
	Перейде ніч, життя завершиться під ранок.

Такі занепадницькі, декадентські настрої змушують зробити ще один висновок: пошуки ліричного героя не увінчуються успіхом, він заходить у тупик і не може знайти виходу. Філософія слути зраджує своєму філософові, і зраджує не тому, що сумнівається в його почуттях, а тому, що не може дати відповіді на поставлені ним запитання. Усвідомлення свого місця у світі, свого призначення і сумніви, пов'язані з цим усвідомленням, приводять до розчарування.

	Я народився, а в небі не з'явилося відзнак. 
	Ніхто не чув, щоб янголи сурмили.

Максималізм залишається з ліричним героєм завжди. Для нього існує тільки все або нічого, тільки чорне або біле (червоне або коричневе). У гіршому випадку:

	Я оселюсь на смітнику - останній привид, 
	Аматор готики, останній власник цих 
	Зруйнованих конструкцій, 
	Цих циклопічних і дрібних машин,
	Розбитого мистецтва, зламаної зброї…
	

І це буде тоді, коли "низ живота утвердиться на троні…"

* * *

Присутність політики у збірці приховано, зашифровано, не те що в телеопусах. Коли Корчинський з'являється на екрані, його висновки і репліки можна прогнозувати із стовідсотковою точністю. Він обов'зково поцілить гострим слівцем у того, кого підтримують його колишні брати по зброї. Дивно, але факт. Можливо, заробляючи гроші на чужі ідеї, він вирішив довести цю ідею до абсурду і при цьому стати своєрідним детонатором, бомбою, чужим серед своїх чи своїм серед чужих. Така тактика властива представникам не тільки нашої нації. Хоча вірш Дмитра Корчинського "Дуже українське" починається словами: "І знову зрада".

* * *

	
	Підстави філософії під ковдрою старою,
	А на столі поставлені причини
	Продовжити життя за шаховою грою.

Дмитро Корчинський грає з нами в гру, яку сам і нав'язав. Із власної волі чи ні - це вже інше питання. Але гра є грою, і якщо ми втягнулися в неї, то маємо робити хід у відповідь. Хоча в деяких картярських іграх є таке поняття, як "пас", а в командних ігрових видах спорту - "поза грою". Ми з вами в грі, і не пасуємо. Ми граємо, вивчаючи правила гри на ходу. А книжку варто почитати. Бо в кого можна знайти такі рядки:

		За день до закінчення вічності
		Піду продавати годинник
		Лохам на Лук'янівський ринок.
		Десяток свічок загорну в папірець.
		Це буде стоп-кадр, сингулярність чи вибух
		Як знудиться нами Небесний Отець.
		Лиш слово було на початку, 
		В кінці буде слово "кінець".
2005 р.

ДВІ ГРАНІ ПРАВДИ


"У сьому курвацькому світі вшитко може статися". Це не мої слова, дорогі читачі. Це цитата із книжки Дмитра Кешелі "Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!". Але я хотів би говорити не про цю книжку відомого українського письменника, який вже понад десять років нікуди не виїжджає із рідного Закарпаття. Нещодавно побачила світ нова книжка нашого земляка "...І в смерті були твої очі", що має авторську підназву - "осінні сповіді". У передмові, яку написала Олександра Ігнатович, є такі слова: "Бунт і смиренність - дві сторони одного поняття - правда. Але хто сказав, що її ми маємо пізнати на землі без нелукавих змагань? Про це - книжка Дмитра Кешелі." Сказано влучно. Саме в цих словах міститься вся сюрреалістична квінтесенція поетично-сакрального і глибокореального світу, створеного автором у своїх осінніх сповідях.

Саме питання бунту і смиренності української нації вийшло на передній план не сьогодні. Але саме воно є для нас нині рівновеликим гамлетівському: "Бути чи не бути?".

Я починав писати ці рядки ще до Помаранчевої революції, але тепер все написане набуває ще більшої гостроти. Дмитро Кешеля пише про бунт на рівні особистості, ми ж є свідками бунту загальносуспільного, що є сукупністю і результатом внутрішніх революцій, революцій свідомості, що вже відбулися у душах кожного з нас. Автор заглиблюється у внутрішній світ своїх героїв, вивчає причини і механізми, що стають детонатором вибухових реакцій наших фізичних сил, нашої свідомості та душевної енергії. Про це - невелике дослідження.

Перечитаймо ще раз невеличку новелу "Дереву сняться білі лебеді". Прикладом безмежного терпіння виступають тут випускник школи Валентин, його мати Маргарита та бабуся Ганна. Після смерті першого чоловіка Маргарити її син залишився жити в селі з бабкою, а Маргарита вийшла заміж за чиновника Фрола Аністратовича і переїхала в місто. Тонка і вразлива душа сина художника змирилася з ситуацією. Але він, разом із бабусею, дуже гостро переживав не так розлуку з матір'ю, як цілком безправне, принизливе становище матері в новій сім'ї. Новий чоловік ставився до неї як до служниці, а до її родичів - як до селюків. У той же час вона, як і її мати, всіляко старалася догодити йому, щоб не зашкодити його керівній репутації, адже він із своєї посади має неабияку матеріальну вигоду, завдяки якій утримує дім і дружину. Крім того, використовуючи службове положення, може зробити багато чого, в тому числі і влаштувати Валентина в якийсь навчальний заклад після закінчення школи. Саме з цим проханням і прийшли бабуся з онуком до Маргарити. Фрол Аністратович зустрів їх як цілком чужих людей. І коли Валентин через прочинені двері кабінету побачив безмежно дорогу йому як пам'ять останню картину свого батька, яку бабка без його відома нещодавно подарувала на знак вдячності за якусь послугу цьому черствому безсердечному чоловікові, "він відчув, як підступний морозець, з'явившись десь у колінах, починає переростати у лють і наповнює груди, підступаючи до самого горла".

На цьому, дорогий читачу, відірвімось від сюжету, який, до речі, як і у всіх інших творах, постійно тримає нас у напрузі. Адже саме тут маємо факт народження бунту. Смиренності та терпінню є межа. І коли людина опиняється на цій межі, виникає так звана революційна ситуація, народжується спротив, вибух емоцій, внутрішніх сил, перелом, переорієнтація, бунт людської сутності.

Саме такий бунт, чи бунт, подібний до цього, виник у серцях мільйонів українських сердець тепер. Що стало тією силою, яка виявилася детонатором масового вибуху суспільної свідомості?

За роки Незалежності у нас виросло нове покоління, без тоталітарного минулого, без обтяжливих факторів, які заважають дивитися неупереджено, бачити незаанґажовано, йти не оглядаючись. Це покоління, ці люди першими висловили протест тому тиску, який стали чинити на народ представники вихованої в комуністичному дусі правлячої частини державного апарату, що виросли за залізною завісою, в інформаційній та просторовій ізоляції, тобто - в зоні, точніше - в особливій зоні. Саме цей фактор є визначальним у спробі пояснення причини виникнення конфлікту. Такі методи діяльності влади є неприйнятними в демократичному суспільстві. У нас, де демократію тільки декларували, подібне стало негласною нормою. Тиск на представників творчої інтелігенції, працівників бюджетної сфери, керівників підприємств, підприємців, пенсіонерів і т.ін. з боку влади та силових структур був настільки відчутним, нахабним і грубим, що не відчувати його могли тільки ті, хто, власне, і уособлював цей тиск. Як і на плечах Валентина у творі Дмитра Кешелі, так і на плечах усього нашого суспільства лежав величезний тягар авторитету, ні - авторитаризму влади, чи просто "авторитету". Нехай і штучного, нехай і уявного, нехай і дутого, нехай і такого, що тримався про людське око, але ж - авторитету. Стійкого, незаперечного, незламного. Стійкого до певного часу. Незаперечного, тому що не було спроб його заперечити. Незламного, бо всі мовчки погоджувалися з його існуванням, що трималося не так і не стільки на страхові щось змінити, як на страхові перед невідомим майбутнім.

Іншою причиною бунту як у літературному творі, так і в державі стала відсутність діалогу між сторонами. Валентин не спілкувався з вітчимом, бо не відчував у цьому потреби. Баба Ганна не говорила з Фролом на гострі теми, бо не хотіла нашкодити життю своєї дочки. А Маргариті відсутність поваги та уваги з боку чоловіка якоюсь мірою компенсували матеріальні блага та моральні вигоди, що він ними її забезпечував. З іншого боку - чиновник, через повну відсутність морально-етичних принципів, волів бачити і чути тільки те, що так чи інакше задовольняло його амбіції та приносило щонайменше дискомфорту в сите, розмірене життя.

Повну аналогію можна знайти і в нашому житті. Значна частина нашого суспільства не йшла на контакт з владою принципово. Дехто, як молодь та радикально налаштовані організації, вважали її злочинною, недієздатною, не спроможною впливати на ситуацію, а тому - не вартою уваги. Інша частина - переважно люди помірковані, особи у віці та консерватори по натурі - не висловлювали своєї позиції, щоб не зашкодити своїм дітям, не втратити робоче місце чи соціальний статус. Третя частина боялася втратити ті ж самі матеріальні блага: премії, нагороди, пенсії, пільги, одноразові подачки, безкоштовні путівки, поїздки тощо, якими нас щедро підгодовували. Серед цих благ варто назвати і "доступ до тіла", тобто можливість вільно входити в кабінети для того, щоб поцілувати руку, піднести дарунок, низько вклонитися, полизати конкретну частину тіла керівництва, чи покірно підставити ту ж саму конкретну частину, але вже власного тіла. Прикладів можна наводити скільки завгодно.

У той самий час влада (у творі - Фрол), відчуваючи повну безконтрольність з боку народу, знахабніла так, що перестала навіть цікавитися справжнім станом справ. Вибудувана власна система отримання інформації працювала на заздалегідь відомий результат. Тобто влада чула тільки те, що хотіла чути. Перебуваючи минулого літа в редакції журналу "Пороги" в Празі, я, оповідаючи про вибори мера міста Мукачева, висловлював думку, що у нас ніби співіснують дві правди, незалежно одна від одної, не перетинаючи одна одну. І такий стан речей становить загрозу для нормального розвитку суспільства. Але, очевидно, я був не надто переконливим. Чи, точніше, суспільство вже розвивалося ненормально, і це були перші симптоми проявів загострення його захворювання. А ще точніше - проявів захворювання влади, якій ми не зробили вчасного щеплення.

Проте не хотілось би аналізувати політичну ситуацію в державі. Я провів тільки певні паралелі, доводячи, що проблема бунту і смиренності є всеохопною. Як фізична, так і духовна субстанція різних рівнів організації не терпить насильства над своїм єством, над своєю сутністю, над природою своєї самодостатності. І кожне втручання у внутрішню гармонію, відчуття гармонії чи у видимість гармонії викликає протидію. Та, на відміну від фізичних, духовні субстанції можуть до певного часу і певної міри поглинати це втручання, нейтралізуючи його своїми внутрішніми резервами, переконаннями, стереотипами, вірою...

Бунт не є результатом одномоментного рішення. Бо це -результат тривалого процесу взаємодії двох сил, які, впливаючи одна на одну чи нехтуючи одна одною, однаково додають вибухонебезпечних речовин, доводячи їх кількість до критичної маси, у простір спокою, у сферу терпимості, у вени смиренності. Справжній бунт неможливий без періоду смиренності. А от істинна смиренність можлива без бунту, навіть без спроби бунту. Цьому теж є докази у книжці Дмитра Кешелі. Але вже в інших осінніх сповідях.

Революція на Майдані змусила мене дещо схематизувати, примітизувати сприйняття і тлумачення вищезгаданої новели. Насправді ж твори саме із цієї книжки письменника є набагато складнішими, багаторівневими, багатоплановими, емоційно насиченими, неординарними. Це нове слово не тільки в закарпатській, але і в усій українській літературі. Слово вагоме, яскраве, художньо довершене, виважене і щире. А новизна його полягає в досягненні запланованого розумово-емоційного ефекту шляхом впливу на свідомість читача картинами, образами та ситуаціями, в яких раціональне переплітається з ірраціональним настільки тісно, що роз'єднання їх, відокремлення одне від одного видається просто неможливим. І нереальним.

"Валентин спокійно йшов вулицею. Дерево на картині, яку хлопець тримав під рукою, відчувши весну, починало поволі оживати, розпускати тендітне листя, і з розкритих пуп'янків злітали у теплі небеса один за одним білі лебеді. Леви (сині бетонні скульптури - В.К.) дивились їм услід і, не звертаючи ні на кого уваги, впевнено і статечно йшли за хлопцем" . Cаме так автор передав стан душевної ейфорії після бунту. Адже бунт Валентина, його блискавичний протест проти несправедливості увінчався успіхом, і він повертався додому з відчуттям повної перемоги, зігріваючи серце теплом дорогої останньої матеріально вираженої пам'яті про батька. Але... Чи усвідомлював він, що його перемога є ситуативною? Чи зрозуміє він колись, що відчуття перемоги є тимчасовим? Що після однієї перемоги неодмінно мусить бути інша? Бо інакше життя перетвориться на тупцювання на місці, на створення відчуття ситуації безвиході, на регрес, на смерть, що є вершинним, чи крайнім, чи граничним проявом смиренності.

Саме тут я хотів би не погодитися з автором передмови. Бунт і смиренність не є двома гранями правди. Вони є двома векторами, що в різні боки віддаляють нас від тієї самої правди. Бо як смиренність, так і бунт своїм невтручанням чи занадто активними діями породжують активізацію негативних сил, насильство, брехню, глум, ґвалт... Ні стан бунту, ні стан смиренності не може дати нам відчуття повної гармонії, яка врешті-решт і є правдою. Тільки результат взаємодії врівноважених енергій бунту і смиренності може принести правду, двома гранями якої є перемога і поразка.

Вибач, дорогий читачу, але, здається, я занадто довго зупинився на "Дереві...", що йому сняться білі лебеді. Адже у книжці ще так багато цікавого. І я гортаю це цікаве, і прочитую, і перечитую... І ловлю себе на думці, про яку я нещодавно вже писав у тексті про книжки Івана Петровція: чи не забагато тут смерті? Чому і Кешеля, і Петровцій, і, деякою мірою, Михайло Рошко так багато уваги приділяють саме цій темі? Можливо, ставлячи героя твору на поріг між життям і смертю, легше говорити про вічне і скороминуще? Можливо, вони використовують цей хід як технічний прийом, що дає змогу зробити оповідь більш напруженою, а сюжет - гострішим емоційним подразником? А може, письменники, стаючи на цей поріг разом із своїми героями і оглядаючись на пройдене, перед лицем вічності хочуть у чомусь покаятись? Та як би там не було, але смерть, якої, за висловом Івана Петровція, більше, ніж життя, змушує мислити інтенсивно, не поверхово, по-справжньому не тільки письменників, але й читачів.

Тут я дозволю собі знову процитувати ту книжку, фраза з якої вже була використана на початку цього матеріалу - "Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!" - "Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчеве щастя..." - таке запитання поставила баба Фіскарошка дідові Соломону. Якби це було написане сьогодні - було б не цікаво. Але, як і у всіх творах Кешелі, мова йде не про революцію на Майдані, а про відчуття земної конкретної людини. Просто колір щастя збігся. А може, у нас у всіх щастя помаранчеве?

А от у героїв осінніх сповідей щастя або ще нема, або вже нема, або вже ніколи й не буде. Тут панує печаль, смуток, приреченість. Невеличкі острівці радості, насолоди, успіхів, перемог залишаються не відкритими. Та, кажуть, найчастіше щастя приходить після пережитої біди. Люди дозволяють небезпеці ходити поруч - це дає гостроту переживань. Народ дає можливість панам бавитися будь-чим, але все це тільки до певної межі, до межі смиренності, після якої починається...

І приїде до нас "Заблукалий у снах печальний поїзд", і підпливе "Корабель праведних душ", і затанцюють троянди вальс "Осінній сон" на "Низькому небі", і зацвіте "Бороцква", і плакатиме

"... одинокий Ангел", і впадуть із його очей "Дві краплини смутку" у "Святу ріку", і "Нерозквітле кохання" загублених у пісках часу зупиниться перед "Оком Ангела..."

І будемо ми ще довго жити у світі, створеному талантом Дмитра Кешелі. У світі, який починається ніби з одного закарпатського села, у світі, який робить це село і його мешканців рідними, близькими і зрозумілими для кожного з нас. У світі, який дає нам можливість відчувати себе людьми сильними, могутніми, великими, здатними не тільки на бунт, але й на смиренність...

Березень, 2005 р.

БОГДАН-ІГОР АНДРУХОВИЧ, АБО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З КОРОВИ


Придбавши на Петрівці "Дванадцять обручів" Юрія Андруховича, я кілька днів ходив у піднесеному настрої, у стані передчуття насолоди, яку можна отримати від читання хорошої книжки. Але так сталося, що саме в ці дні мені до рук потрапив "Кур'єр Кривбасу" з матеріалом саме про цей роман. Оскільки журнали читаються легше, ніж книжки, я почав своє знайомство з новим твором корифея творчої молоді із рецензії, в якій автор "наїхав" на Юрія Андруховича всією вагою свого соцреалістичного слова. З його точки зору, "Дванадцять обручів" - це нудний, безсюжетний, грубо зшитий пасквіль на Антонича, поета, авторитет якого заважає жити Юркові, не дає йому самоусвідомити свою неповторність і єдиність на письменницькому Олімпі. Але найбільше з того матеріалу запам'яталося порівняння Андруховича зі священною коровою, недоступною для критики. Хоча саме цю тезу автор і заперечив своїм же матеріалом.

Отже, про корову. Загальновідомо, що на берегах Гангу ця тварина має особливий статус. Якщо їй, бува, заманеться розлягтися посеред вулиці на післяобідню сієсту, то всі двоногі перехожі чи проїжджі будуть із надзвичайною повагою виправдовувати такий вчинок. Можливо, ця врівноважена і мудра тварина в такий спосіб вирішила обміркувати швидкоплинність буття чи стан справ у Спілці письменників України, себто Індії, чи проблему росту надоїв на фермі якогось Раджі або в колгоспі "Великий шлях Ганді".

Якщо ж посеред дороги додумається розлягтися посестра тієї корови, але з берегів Дніпра, то реакція оточення буде цілком протилежною. По-перше: бідну тварину обізвуть москальським словом "карова", по-друге: відлупцюють палицею чи батогом і, по-третє: облагородять найцинічнішими лайками. Та, на щастя, нашим коровам про такі вчинки не спадає на думку.

Як не парадоксально, але теоретично одна і та ж корова може опинитися як в тій, так і в іншій ситуації. Становище письменника певною мірою аналогічне: ставлення до нього переважно диктується умовами і обставинами, які він, і не тільки він, зумів створити довкола себе та власних творів.

* * *

Отож, став я читати роман, виданий торік київською "Критикою" і оформлений фотографіями Ліни Кім, упереджено і прискіпливо. Перша третина занадто розтягнута, описова і нецікава. Невиправдано складні імена героїв, незрозуміле виділення окремих слів і фраз іншим шрифтом є тим, як тепер модно казати "тормозом" (я виділив би це слово курсивом), який створює перешкоди при читанні. Але ж є багато класичних творів з нудним початком. Головне знайти ключ, який, можливо, допоможе зрозуміти і виправдати філологічні вправи автора. Адже той є професіоналом, а професіонали у своїй справі промахів не допускають.

До речі, в рідній літературі професіонали у повному розумінні цього слова майже відсутні. Навіть лауреати національних премій не живуть з літератури. Дмитро Кремінь утримує сім'ю завдяки викладацькій діяльності, Петро Скунць видає газету, інші теж десь працюють. А відповідальні працівники Спілки письменників отримують зарплату за організацію літературного процесу та за соціальну роботу, а не за написання художніх творів. Між іншим, Олександр Пушкін отримував по два золоті за кожен поетичний рядок із державної казни. І чи була б відомою нам Болдінська осінь, якби поет, живучи в цьому селі, думав про збір урожаю на власній фазенді.

Проте залишмо у спокої москалів з їхніми стратегічними планами про славу імперії, а повернімось до професіонала Андруховича. Із самого початку роману, а саме - з епіграфа, і до його закінчення до певних висновків підштовхує постійна присутність поета Богдана-Ігоря Антонича як у тексті, так і у викликаних ним асоціаціях, відчуттях, уявленнях. Але конкретно про нього йдеться тільки в шостій главі. Хоча з точки зору читача (критика, рецензента, викладача літератури), це не глава роману, а дослідження львівського періоду життя класика української поезії.

Присутність літературного авторитета в художньому творі характерна і для нової повісті Михайла Рошка "Ревнощі з того світу", яка побачила світ майже одночасно з романом "Дванадцять обручів" у видавництві "Мистецька лінія". У Рошка неодноразово згадується Антон Чехов. Але там він виконує роль улюбленого письменника головної героїні (і автора), а в Андруховича Антонич є головним героєм сам. Хоча до цього висновку приходить не відразу і таки не кожен читач. Мені ж залишається тільки дрібниця: аргументовано довести висловлену тезу чи припущення. Останнє речення я теж виділив би курсивом.

* * *

Принаймні чотири речі свідчать на користь вищевказаного. По-перше, це вже згадувана присутність поета в романі. По-друге, сконцентровано цю присутність не тільки у творі, але і в житті Львова висловлено автором у нібито тексті пісні, яку виконує нібито група "Королівська крільчиха". Цей "цілком локальний гіт" доречно процитувати в авторському (Андруховича) правописі й теж виділеного курсивом.

		старий антонич досі ще жиє
		він ще не вмер у нього аритмія
		у нього джез і він багато п'є
		його любоффф солодка як повія.
		старий антонич лазить уночі
		із бару в бар у нього сну немає
		вже триста років сови і сичі
		над ним літають хто його не знає.

		старий антонич ходить по землі
		старого міста виклятого місця
		його дівчатка ще такі малі
		і смерть його ще дивиться на місяць.

Цей текст є одночасно і лейтмотивом роману, і есенцією його змісту, і ключем до розуміння. Але найбільше допомогти зрозуміти "Дванадцять обручів" може поезія самого Богдана-Ігоря Антонича. Поет Антонич і поет Андрухович мають спільного набагато більше, ніж шість літер в їхніх прізвищах.

Незрозуміле для пересічного громадянина подвійне життя Богдана-Ігоря спонукало ввести цю незрозумілість у роман, але Андрухович підходить до цього не традиційно, не поясненням заплутаності і неоднозначності проявів характеру Антонича, а створенням відповідної атмосфери в самому романі. Так подвійність життя передається подвійним стандартом мови автора. Навіть в одному реченні йому вдається поєднати високопоетичні, образні, метафоричні фрази із словами буденними, ненормативними, а іноді навіть і цинічними. Саме щоб підкреслити цю неодномірність, він виділяє окремі слова чи словосполучення іншим шрифтом. Це механічний і досить таки штучний прийом.

Це був третій аргумент. А четвертий, який може виявитися і не останнім: Андрухович вплітає в текст роману слова і фрази Антонича, часто навіть не беручи їх у лапки. Навіть назва розділу "Карузо ночі" є образом Богдана-Ігоря.

* * *

"Дванадцять обручів" є нетрадиційним, неоднозначним і багато в чому експериментальним твором. В одному із своїх попередніх романів автор експериментує грою зі словом. Тут він грається не так словами, як формою і способом подачі матеріалу. Інколи роман нагадує асоціативну поезію, в якій головне не те, що сказано, а те, що викликано сказаним у підсвідомості, думках та емоціях читача. За аналогією "Дванадцять обручів" можна назвати асоціативним романом, аналогів якому нема.

Мрію про написання саме такого твору автор вкладає в уста одного із своїх героїв, і це ще один ключ до розшифровування роману. А зашифровано в ньому, приховано від першого погляду ще багато чого.

Читаючи роман, я неодноразово ловив себе на думці, що якби Юрій Андрухович жив раніше, то міг би бути найкращим радистом Штірліца. Адже закодований ним текст німці навряд чи змогли б прочитати. Інколи автор сумнівається, чи прочитати, зрозуміти роман зможемо ми, його читачі, шанувальники, опоненти і критики. Саме тому він час від часу постає присутнім у творі власною персоною, стислими роздумами, короткими фразами, шпильками у свій же (автора) бік. Наприклад: докір про самоповтор при описі сцени на цвинтарі старих автомобілів. Саме тому він кілька разів робить не натяки, а відверті підказки, яких в одній тільки останній главі є декілька, і саме ці його сумніви ведуть до того, що і він, Юрій Андрухович, роздвоюється, стає Юрієм-Георгієм, Богданом-Ігорем чи Карлом-Йозефом... Але повернімося до роману.

Отож, головним героєм роману є Антонич, якого автор магічно розчинив в атмосфері, просторі, часі, словах - про це вже було сказано. Я не сказав тільки основного: Андрухович поселив часточки душі роздвоєного Богдана-Ігоря або часточки його роздвоєної душі в тіла дійових осіб, більшості дійових осіб (саме так, а не - героїв) роману, якщо не всіх. Але головним, так би мовити, домом для цієї неприкаяної душі Юрій обрав тіло Карла-Йозефа Цумбруннена, австрійця-фотографа, який "часто бачив Львів у снах".

Цумбруннен має подвійне ім'я. Він ділить себе між Україною і Австрією, між першою дружиною і коханою жінкою, між культурою і дикими звичаями, між мовою рідною і чужою, між власними принципами і вимушеним підкоренням чужій волі, між бажаннями і можливостями їх задовільнити… Та й, урешті-решт, між життям та смертю, між небом і землею. Карл-Йозеф є елементом, чужим системі. Зайвим. Непотрібним. Ворожим. Але він є чужим як іноземний громадянин, представник іншої цивілізації, іншого менталітету. Богдан-Ігор був теж чужим, але чужим по-іншому. Він був Поетом, який не вписувався в рамки, був людиною, не схожою на інших, він не хотів і не міг дотримуватися норм і законів, що панували тоді. А були то часи колективізації, індустріалізації, електрифікації, показової ейфорії, "головокружения от успехов" з одного боку і голоду, переслідувань, репресій, таборів, Гулагів, геноциду - з іншого. Тобто були часи подвійних стандартів.

Смерть Карла-Йозефа є такою ж безглуздою, як і смерть Богдана-Ігоря, безглуздою, але внутрішньо вмотивованою, обґрунтованою неможливістю жити далі, повною безпомічністю хоча б щось змінити.

Крім цього, душі обох після смерті не знаходять спокою. Вони мандрують, летять на захід, за місячним світлом.

"Я знаю, - писала в товстому блокноті Коломея Воронич, звертаючись чи то до Антонича, чи до Цумбруннена, - що Ти роздвоєний, але тому й вічний". І трохи далі: "Ти існуєш у двох версіях. Молодій - це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій - це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б нині".

А на наступній сторінці тих-таки записів читаємо: "Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця-фотографа".

Іншу, значно меншу, частину душі Антонича Андрухович поселив в Артура Пепу, натуру тонку, вразливу, поетичну. До речі, ця частка душі теж прагне покинути тіло. Стан помирання Пепи, стан його клінічної смерті, видіння, що викликають асоціацію: Варцабич-Сталін та відчуття, описані настільки реально, аж до натуралізму. (Так само переконливо описано в романі і процес сп'яніння, яке відчуваєш "в натурі").

Крихти переживань Богдана-Ігоря Антонича, друзки його думок, речень, віршів, краплі переживань і відчуттів, ситуації реальні та спровоковані, образи місяця, смерті, вічності, страждання, любові, приреченості розсипані по всьому тексту. Та й сам поет у романі прозаїка є образом нереальним і навіть не збірним, а розсипаним. Його треба творити, збирати, ліпити, склеювати, відтворювати, оживляти.

І це повинен робити не хто-небудь, а сам читач.

* * *

І ще одне, на чому хочеться зупинитися, закінчуючи. Останнє слово я теж виділив би іншим шрифтом.

За свої 27 років земного життя Богдан-Ігор Антонич надзвичайно багато думав і писав про смерть. Як-ось у вірші "De morte І" (про смерть):

		…Аж колись, аж за літ, може, сорок,
		пересічна, звичайна людина,
		ще побачу я правду крізь морок
		і відкину геть кий пілігрима.
		Прийде янгол і присуд мечем
		на блакитнім напише папері,
		прийде смерть і сріблястим ключем
		відімкне мені вічності двері.

Магічна сила слова, сила міфу Антонича, що живе, дивним чином вплинула на Андруховича, вселила в нього ідеї новаторства, експериментаторства, змусила осмислити і переосмислити подвійність стандартів нашого життя на іншому рівні, а заодно і показати життя і творчість Богдана-Ігоря Антонича з іншого, можливо, віртуального боку.

До речі, Юрію тепер саме "за літ, може, сорок". З чим і вітаємо.

Лютий, 2004 р.

СПОКУСА ВІД ФЕДАКИ


Читаючи нову книжку Сергія Федаки "Яблуко від Єви", по-стійно хочеться випити. І не чогось "гіркого, як фальсифікована горілка", а напою справжнього, міцного, вишуканого, як, наприклад, "Унікум" наполовину з коньяком (таке готують у Павла Чучки в "Деці"), чи "Бехеровку" з тоніком (цей напій у Будапешті називають бетоном), чи хоча б якийсь з описаних Венєчкою Єрофеєвим коктейлів. Але "...комусь і кількох життів замало, аби випити усе оте, чого так кортить". Комусь замало, а хтось просто п'є не задумуючись - і правильно робить. Бо хто, якщо не я.

Хочеться випити не тому, що відчуваєш майже фізично присутність алкоголю в тексті. І не тому, що автор пив до того, під час того і після того, як писав. Як правильно підмітив вельмишановний і поважний Петро Скунць у знаменитому вірші "Тарас" - кому до того яке діло: скільки пив і з ким. Бо ти є! Бо ти щось створив! Бо ти маєш право! Випити. А чому б і ні?

А текст ллється ніби благородний напій, граючи кольором і ароматом, наповнюючи єство, прикрашаючи сутність, просякуючи сторінки і даруючи незабутні враження сп'яніння від слова. Ти стаєш пасажиром потяга, що їде в безконечність, філософом, що прагне осягнути буття, фаталістом, який шукає смерті, музикантом, що не вірить у музику, і клоуном, що плаче під маскою... Ти стаєш вільним рабом і поневоленим господарем. Ти стаєш справжнім чоловіком, що разом з тими двома "хлюпають чарку за чаркою, тільки встигай підливати. Пляшку за сім хвилин. Ну там - плюс-мінус. І зразу вихід в астрал." Ну, не повний вихід, а так - екскурсія. Бо повного виходу не буває. Хіба що смерть. Чи - любов. Бо "...любов - як смерть. Поки ти є, смерті нема, а коли вона прийшла, вже немає тебе".

Так би блукав і блукав лабіринтами текстів, стежками парадоксів, нитками вчень доступних і усвідомлених, засвоєних і пройдених, незбагненних і простих до неможливості. Як кришталевий келих, "...котрий чомусь у холодильник заховали. Порожній такий келих. І сухий. Може, навіть з павутинням на дні. Хоча колись був - гай-гай, чого лиш у ньому не хлюпотіло. Все випили, а розбити забули".

Так би і дихав отим, ні - не перегаром, ароматом емоцій, космосом пошуку, пульсом натхнення. Колись і сам так думав, і був таким, і прагнув того ж... Бути пунктуальним і щасливим, коханим і відданим, замріяним і багатим. А тепер, як у Жванецького, - шкрябаєш ложкою по дну, а там... А що там? Тільки те, що ти поклав у ту банку. Чи, точніше, налив у неї. Якщо ти запасливий, звичайно. А якщо ні? Тоді будь філософом - дивися, як п'ють інші. І нехай собі п'ють. А ти - ні-ні! Здоровішим будеш. І серйознішим. А інші дивитимуться на тебе, ніби ти "чорним квадратом подавився".

Маячня якась. Хотів написати рецензію, а виходить щось не те. І не пив ніби. А може, треба було? Ти диви - як мені раніше це не спало на думку. Може, щось би пристойне і вийшло. Похвалив би автора - він би мені пиво поставив, знайшов би достоїнства в тексті - міг би і на півлітру розраховувати. А так, ніби той пасажир із купе - п'ять разів однією дозою почаркуюся, а так і не вип'ю. Бо за що мені, в принципі, наливати. За те, що книжку прочитав? Так за це ж я повинен наливати. Хіба ж то нормально - ти видав, ти і виставляєш? Абсурд якийсь. Виставляти має той, хто отримав. А отримав-таки - я. Задоволення отримав. Давно такого не було. Від закарпатської літератури, принаймні. Про інше задоволення не кажу - гріх би мав скаржитися, а от література - кайфу нема. Хоча кайф можна трактувати по-різному. Навіть так, як в анекдоті з пивом. От біда! Знову про алкоголь почав.

"Я у розпачі вкусив яблуко якогось дивного сорту і смаку, котрого точно ніколи раніше не куштував, і почав меланхолійно жувати. Воно було солодке і гірке водночас. Як спогад про колишню мрію, що так і не реалізувалася. Я з'їв те, про що колись марив, заради чого колись жив. З'їв, щоб воно назавжди лишилося зі мною. І був той плід смаку запізнілої мудрості".

Я в розпачі перегорнув останню сторінку книжки і заблудився у роздумах. Вона була солодка і гірка водночас. Вона була як горілка ввечері і "Алькаприм" зранку, як спів солов'я, що радує закоханих першими промінцями сонця і дратує тих, у кого голова розвалюється від похмілля, як істина, яку шукають у вині, а знаходять у коханні. Я прочитав її, щоб вона назавжди залишилася зі мною. Я прочитав те, про що колись мріяв. І був той смак, мов яблуко від Єви, яким вона спокусила, на жаль, не тебе. Хоча ти був там, був поруч, був ближче, ніж Адам. Хоча ти більше, ніж він, прагнув її. Ти відчував її тіло. "Тіло було пружне, закличне. Воно пахло усіма духмянами Аравійського півострова, манило до себе і водночас відлякувало, мов темна печера, всередині якої з однаковою імовірністю можуть виявитися і незліченні скарби Алі-Баби, і тигр-людоїд. Ти відчував це тіло усім своїм єством, кожним рецептором шкіри".

"Господи, ну і перебрав же я учора!"

Я людина дуже точна, пунктуальна. Мене дратує, коли хтось каже одне, а робить інше. Як і Сергія Федаку, до речі. Мене дратує, коли хтось цитує речі одних авторів, приписуючи їх іншим. До речі, наступні слова сказав не хтось там невідомий, а сам Anno Domini: Хай ми із ним дуже різні (слава тобі, Господи), хай наші життєві дороги пролягли зовсім різними теренами, хай я ніколи не сяду з ним випити...

Та ні! Хай там що, а таки сяду!

Лютий, 2005 р.

ВИХІД У ПОВЕРНЕННЯ, АБО ЕКСТРЕМ ПО-НАШОМУ


Чи є в світі місце більш містичне, ніж Закарпаття? Певно, що ні.

І хоча сусідня держава пишається своїм Дракулою та його замком, - та що він вартий проти величезної армії босоркань, упирів, шарканів, песиголовців, білих велетнів, проти чистої та нечистої сили, яка населяє всі наші села, яка тусується на кожній Лисій горі, яка господарює на руїнах замків, ховається в лісах, живе в крайніх хатах, ходить по горищах, цвинтарях, підземеллях... Граф Дракула для жителів наших ночей є звичайнісіньким сусідом, до якого можна зайти на келих свіжої крові, якого можна запросити на еротичне відьомське шоу, з яким можна пройтися між свіжими могилами, що озиваються глухими голосами. І нехай забирається собі геть зі своїм брудним смердючим плащем і циліндром, засидженим переляканими горобцями.

Наші потойбічні земляки разом із міфічною салолюбною душею та щирою народною піснею становлять триєдиний предмет нашої гордості. Якщо, звичайно, не брати до уваги братів Кличків, Іванчука, Бубку, Петриненка та ще кількох артистів і спортсменів - осіб цілком реальних і таких, що в контексті нашої теми нас мало чим можуть зацікавити.

Ще в другій половині минулого століття, коли традиції спілкування ще не були витіснені із життя телевізором, довгими зимовими вечорами за якоюсь спільною роботою, а сусіди збиралися разом сукати киндирицю, лущити пасулю, прясти, вишивати, просто поспівати чи повечеряти, серед усіх розмов та розповідей найбільше часу займали містичні оповіді, страшні історії та майже фантастичні пригоди, що траплялися чи не з кожним із присутніх. Про все це говорилося поважно, серйозно, так, що жодне слово не могло викликати сумнівів.

Люди жили в оточенні містичних, міфічних, казкових, ірреальних істот, спостерігали за ними, спілкувалися, боялися їх, остерігалися зустрічей з ними, а тому мусили мати вагомий набір знань про нечисту силу та способи вберегти від її впливу себе, свою сім'ю та своє обійстя. Ще до сьогодні на дверях хлівів люди зображають хрест - знак, що відлякує босоркань, які спеціалізуються на тому, що ссуть із корів молоко, а потім і кров. За тиждень-два корова може без видимої причини заслабнути і навіть здохнути.

Я сам добре пам'ятаю розповіді в нашій хаті про великого білого чоловіка, який ішов по полю, а трава і кущі пригиналися до землі, і дерева гнулися і стогнали від болю; про дзвін, що б'є з-під землі великодньої півночі на місці старого фундаменту церкви, про цвіт папороті, про жінок із хвостами, яких у селі знає кожен і які навіть при сонячному світлі одним тільки поглядом можуть зробити тобі зле.

Не обходилося, звичайно, і без трафунків. Якось, після таких вечорниць із страшними історіями, одному із учасників після півночі закортіло вийти до вітру. Але страх був настільки великим, а підозрілих звуків так багато, що просування до виходу вимагало мужності та чималих зусиль. Крок за двері був надто малим, і лише після того, як у світлі місяця наш герой не побачив жодної незрозумілої тіні, не почув жодного шерхоту - наважився зачинити двері. Але наступного кроку зробити не зміг - за спину його вхопила нечиста сила. Волосся стало сторчки, очі вилізли на лоба, по спині пробіг мороз, ноги стали чавунними, руки повисли, а думки налізли одна на одну як колорадські жуки у відрі, куди їх збирає дбайливий ґазда із молодих листочків картоплі. Так би отой чоловік і помер за якусь хвилину-другу, якби не зібрав у кулак всю свою волю і не вирішив мужньо подивитися в лице смерті. А виявилося, що він сам прищемив дверима полу розстебнутої сорочки, тож двері і були тією нечистою силою, що тримала його.

Але, спитаєте, дорогий читачу, як все це стосується книжки Михайла Рошка "Ревнощі з того світу"? Безпосередньо, - відповім. Адже твори Михайла Михайловича яскраво передають дух тих часів, коли містика і реальність існували в одному часі і просторі. Четвертий вимір видумали потім.

Закарпатський менталітет настільки переплітається з менталітетом потойбічних істот, що разом вони створюють "об'єктивну реальність, дану нам у відчуттях". Хоча далеко не кожен наш земляк звертається за допомогою до віщунів, знахарів, ворожок, білих та кольорових магів, які приходять до нас із розворотів кожної поважної газети, - у жодного мешканця краю не виникає сумнівів щодо їх існування та сили. "Якщо не допоможе, то і гірше не зробить", - кажуть у нас про тих, хто рекламує свою здатність допомогти. А інших просто остерігаються.

Надзавдання, яке ставить перед собою Михайло Рошко у повісті "Ревнощі з того світу", - якщо не зруйнувати, то хоча б похитнути автопортрет стереотипів, що панують у свідомості носія нашого менталітету. Дві генеральні ідеї, два постулати, два камені, що котяться із засніженої вершини повісті, обростають сніговою масою і перетворюються на лавину, яка вбирає в себе все і всіх і несе їх у долину реальної смерті, постійного страху, жахливих снів, падіння у безодню чи у вільний очищувальний політ, радість тілесного спілкування і, як любили писати раніше, червоною ниткою супроводжують нас до останньої крапки.

По-перше: це роль релігії у нашому житті, протистояння добрих і злих сил, ангелів і демонів, екзорцистів і тих, кого вони виганяють. По-друге: це протистояння чи протиставлення речей більш конкретних. Як, наприклад, багатство і бідність, совість і несправедливість, талант і бюрократизм, консервативна старість і вулканічна молодість, свобода і "рабство нації", фантазія і буденність.

Обидві сентенції стають наріжними каменями оповіді, виокремлюються у самостійні елементи лавини, що потім стає некерованою, у кількох, як на мене - завеликих, монологах ще у першій третині оповіді, коли сюжет тільки-тільки починає захоплювати. Надто повчальна розповідь батька головної героїні Наді про віру в Бога та занадто конкретне невдоволення нею (Надією) становищем на роботі, де "на керівних посадах сидять старигани", які стають "біологічно занадто обережними, бояться всього нового, затискують будь-яку ініціативу", дають підстави стверджувати, крім вищевказаного, що теми ці для автора є добре знайомими і до болю близькими. До речі, реальних осіб, місць та ситуацій у повісті досить багато. Це і скляні двері телецентру, і кафе "Деліція", і пішохідний міст, і "Армагедон", і оператор Степан, який знає свою справу і т.ін.

У системі координат, яку пропонує нам автор, реальним є все, а четвертий вимір існує тільки для того, щоб наші фантазії та емоції мали куди виходити і звідки повертатися, щоб створити атмосферу більшого контрасту, і ширшою палітрою форм та засобів переконати нас у тому, у що вірить сам Михайло. Ця система координат дає можливість поєднати обидва постулати, накласти головні ідеї одна на одну, провести паралелі. Адже екзорцизм легко накладається на свободу, несправедливість, бідність, "рабство нації" асоціюється із проявом злих сил, а фантазія, талант, творчість - із впливом добрих ангелів.

Саме це, а ще вміле вкраплення в текст реальних людей, подій, назв, ситуацій роблять із читачем щось неймовірне: він не те що вірить, а відчуває документальність оповіді; переживає не тільки з головною героїнею, але і з душею покійної першої дружини її чоловіка, із душею, що ревнує з того світу, що ніяк не може заспокоїтися і покинути дім, спальню, нову сім'ю її живої половинки.

І якщо на початку повісті автор ніби сам сумнівається в тому, що саме хоче сказати читачеві, то потім його оповідь стає настільки переконливою, сконцентрованою і напруженою, що він талантом власного слова веде нас туди, куди сам хоче. І, що найголовніше, веде, не викликаючи жодного спротиву, протесту.

Але все це теорія, потрібна хіба що літературознавцям, тим, хто препарує і четвертує цілісну систему, живий організм тексту. Читача ж цікавить сюжет, подія, образ, герой. Усе це у книжці є. Вона захоплююча, гостросюжетна. Читання повісті, як і оповідань, що входять до книжки, не потребує зусиль. Просто береш, легко читаєш, переживаєш екстремальні відчуття і отримуєш справжню насолоду.

Перефразувавши відому фразу, завершимо так: читайте і знайте, що все закінчиться добре. Адже, як стверджує автор, любов не тільки перемагає, але і спасає.

Лютий, 2005 р.

ВСЯ СПРАВА В НАЗВІ, АБО ВІД КРАСИ ДО НЕБЕЗПЕКИ


Більшість із нас, дорослих, недооцінює тієї величезної ролі, яку відіграє в житті дітей казка, легенда, гарний вірш чи тоненька книжечка з малюнками. Можливо, тому що ми надто рано попрощалися зі світом дитинства, світом щирих відчуттів, відкритого спілкування, виявлення емоцій та вчинків, не продиктованих вигодою, тонкими розрахунками, тактичними ходами, дипломатичним підлабузництвом, підступним мовчанням, бажанням помститися чи стратегічними планами.

А може, нам не вистачило мудрості і виховання не забувати себе семирічних, десятилітніх, уперше закоханих, безпідставно ображених, невислуханих маленьких особистостей, думки яких проігноровані. Чи це життя зробило нас такими товстошкірими, заздрісними, не здатними співчувати, радіти, стрибати від захоплення і плакати разом із Білосніжкою та Попелюшкою?

Більшість із нас зарано старіє.

Але є серед нас щасливі люди, які зі світом дитинства не розлучаються ніколи, а проносять його через усе своє життя як частку своєї великої душі, невід'ємний елемент свого щастя. До таких людей належить письменник Василь Шкіря, мій друг, який у зрілому віці, працюючи в серйозній офіційній газеті, вечорами бере в руки перо і в казках висловлює все, що не може сказати на сторінках преси, але повинен передати ще не зіпсованим законами дорослого життя читачам.

* * *

Як сказав класик, для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки трохи краще. Василь Шкіря не просто пише для дітей - він розмовляє з ними як рівний з рівним. У своїх творах Василь перетворюється на ведмедика чи зайчика і ненав'язливо приводить читача до самостійного висновку. Не навчаючи, не моралізуючи, не завантажуючи зайвим аналізом, а показуючи: ось що може бути з тим, хто порушує закони співжиття, от яка нагорода чекає на розумного, кмітливого, допитливого, здатного допомогти. Саме тому його казки з приємністю читають і маленькі Петрик, Іванко, Вовочка, Оксанка... Читають, якщо їхні батьки зуміли придбати для своїх діточок хоча б одну із книжок Василя Шкірі.

* * *

Нещодавно побачила світ уже восьма книжка Василя Васильовича Шкірі. На цей раз у видавництві "Мистецька Лінія". Вона привертає увагу не тільки привабливою обкладинкою, але і незвичною назвою "Небезпечна краса". До неї ввійшли однойменна повість та казки для дітей і дорослих - саме так зазначив у підзаголовку автор. Але найбільше, на мою думку, ця книжка потрібна підліткам, тим, хто знаходиться між дитинством і юністю, хто вчиться робити перші самостійні кроки в житті, вчиться кохати, робити вибір, захищати себе та свій внутрішній світ від нахабного втручання жорстокої, недолугої влади, нахабної і безпорадної міліції. Логіка сюжету повісті переконує в тому, що краса справді може бути небезпечною,але небезпечною, в першу чергу, для самої себе, її носія, наближених до неї.

Характерним для повісті є вкраплення автобіографічних моментів, опис реальних картин і ситуацій, що їх автор або переживав сам, або в них потрапляли його близькі. Як, наприклад, сцена в холодній крамниці, в якій тривалий час працювала дружина письменника. Для тих, хто добре знає Василя та його сім'ю, знайти прототипів окремих героїв буде легко, а хто не знайомий із ним особисто, тому буде цікаво шукати і проводити паралелі до реальних ситуацій у власному житті. Адже те, що описує В.Шкіря, міцно прив'язано до життя. Навіть багато його казок написані з натури, тільки люди в них із волі автора перетворилися на левів, тигрів, лисиць, вовків, ослів... А щоб ще більше підкреслити, що дія відбувається в наш час, автор постійно використовує, чи, точніше, дозволяє своїм героям користуватися всіма благами сучасної цивілізації. Але в повісті вже немає навіть наближення до казкового елементу. Все відбувається просто і до болю реально. Два підлітки їдуть у село до бабусі без відома батьків. Там вони роблять добру справу: допомагають старенькій підготуватися до зими. Та добро не буває безкарним. Виявивши дрібні зловживання місцевої влади, хлопці потрапляють у майже безвихідну ситуацію... Поступово повість перетворюється на детектив із сумним закінченням. Жодного геппі енду, жодної надії на світле майбутнє, віри в ідеали, що панували тоді. Повість написано в олімпійському 1980-у році - часі розквітлого соціалізму, що "погрожував" перерости в комунізм.

На жаль, не стало більше оптимізму в пана Василя і в наші дні. Сьогодні Василь Шкіря каже: "Не вірте, коли вам нав'язують думку буцімто нема української літератури для дітей. Що, "Гаррі Поттер" - це вершина світової літератури? "Гаррі Поттер", якого нам сьогодні пропонує київське приватне видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", скоріше данина моді. А що модно, звісно, за те і гроші платять. І немало. Головне, щоб зробити це, тобто видати книжку, вчасно і якісно. Свою справу робить і реклама, яка намагається переконати нас, що це саме те, що наразі нам необхідне. Не вірите? В іршавській книгарні я зробив невеличкий експеримент: у кожного, хто цікавився книжкою про маленького хлопчика Гаррі Поттера, запитував: "Чому ви вирішили придбати саме це видання", відповідь була такою: "Чули по радіо, передавали по телебаченню, читали у газеті або у журналі". Ось так! А про творців української дитячої літератури, яка має чимало достойних імен, майже не згадують. Забулися за сьогоднішніми проблемами імена Івана Франка, Лесі Українки, Наталі Забіли, Юрія Збанацького, Платона Воронька, Марії Пригари, Володимира Ладижця, Степана Жупанина... А вони ж написали чимало цікавих творів для дітей, на яких виховувалося не одне покоління. Книжки цих авторів удень зі свічкою в книгрні не знайдеш. Можливо, настав час перевидати їх. І цю місію повинна взяти на себе держава. Особисто я радію за своїх колег по перу - Галину Малик, Лідію Повх, Маргариту Меденці, коли вони видають свої книжки, бо знаю, як це важко зробити в теперішній час. Та завжди головне, щоб твори могли пробитися до маленького читача, знайти дорогу до їхніх сердець.

Те, що в школах вивчають літературу рідного краю, треба тільки вітати (у загальноукраїнських шкільних програмах письменників із Закарпаття немає). Однак і перед учнями, і вчителями постає проблема, де придбати книжку Федора Потушняка, Михайла Томчанія, Івана Чендея, Петра Скунця, Юрія Мейгеша, Юрія Керекеша, Василя Вовчка, Василя Густі... Слава Богу, що в нас не додумалися ще закрити бібліотеки. А то б опинилися наодинці зі своїми домашніми бібліотеками".

Імпульсивність письменника свідчить про те, що інколи він близький до розпачу, перестає вірити в цінність і потрібність свого слова, зневірюється й опускає руки. Парадокси перехідного періоду, в якому ідеологічно дезорієнтована нація тупцює на місці вже стільки років. Видавши книжку на кошти спонсорів, автор, у цьому випадку Василь Шкіря, залишається сам на сам із проблемою її реалізації. Шанс придбати книжку, крім тих же спонсорів та друзів, має не так уже й багато людей. В основному, це ті, хто живе в одному селі, місті, районі, на одній вулиці з письменником.

Тут ми говоримо про небезпечну красу. А небезпечною сьогодні є й краса українського слова, рідної мови. Щоб якось нейтралізувати її силу, ізолювати, не хто інший як наша влада заганяє мову в безвихідне становище, лабіринт, яму. Тільки за останні два роки настільки зменшилося видання української книги, що нині на книжковому ринку нашої держави її продукція становить аж три (!) відсотки. Якщо так буде продовжуватися і далі, то невдовзі ми перетворимося на аборигенів, на яких будуть показувати пальцем, бо вони, тобто ми, говоримо не на "общепонятном языке".

Сумно, але саме такі думки викликає книжка "Небезпечна краса", яка не має жодного стосунку до політики чи до цих роздумів про мову.

Час від часу ловлю себе на думці, що змушую власні роздуми повертати до книжки, до повісті, про яку пишу, до її аналізу, реклами, пропаганди, критики. Але якась невідома сила змушує мене відволіктися, написати про письменника, його творчу долю, про перспективи розвитку книговидання, роль дитинства у житті дорослого, необхідність усвідомлення національної гідності, роль літератури і письменника у цьому процесі, про владу, міліцію, зловживання... Можливо, справа у назві книжки. Буває, що вона настільки вдала, що спонукає, під-штовхує, змушує читача ніби писати власний твір на задану тему. І цей твір не обов'язково буде перегукуватися з авторським. Він "обростає" подіями, новими сюжетними лініями, наповнюється новим змістом, новим підтекстом і починає жити у свідомості читача самостійним життям. Читач може навіть цитувати твір, використовуючи фрази, яких у ньому немає. Щось подібне відбувається і з "Небезпечною красою" Василя Шкірі.

І повісті, і казки, вміщені у книжці, читаються легко, захоплюють своїм сюжетом, викликають інтерес і підтримують його, починаючи з перших речень.

Мова творів Василя Шкірі надзвичайно лаконічна і проста. Але це не недолік. Адже будь-які твори автора - передбачені для дітей, читачів молодших, тих, хто щойно навчився читати, хто вчиться пізнавати добро і зло, хто тільки стає на ноги.

Тож бажаю всім, кому потрапить до рук книжка Василя Шкірі "Небезпечна краса", отримати приємність: дітям - відкрити щось нове, дорослим - згадати дитинство, всім - стати хоч трошки мудрішими і добрішими.

Березень, 2004 р.

УЖГОРОД - ЧЕРНІГІВ. ПОДОРОЖ ДИТЯЧОЮ ЗАЛІЗНИЦЕЮ


Не знаю, чи є дитяча залізниця в Чернігові, але в Ужгороді її існування не викликає сумнівів. Отже, прийшовши на набережну магічної річки Уж, можна легко уявити, як невеличкий паротяг із такими ж, майже іграшковими, вагонами по вузькоколійці під неповторну музику із відомого мультика про голубий (блакитний) вагон у виконанні бременських чи київських музикантів, перетинаючи Карпати і рекламно-красиві простори, простує із найзахіднішої в найпівнічнішу область України.

Одне слово, людська уява - це щось неймовірне, фантастичне, щось таке, що пояснити логічними аргументами, доказами, закономірностями неможливо. Можемо без зайвих зусиль уявити собі переможця в образі людини, яка насправді програла, переможеного - з булавою і на коні, результат, якого не існує, факт, який нібито мав місце, процес, перебіг і сутність якого залежить тільки від нашої фантазії. Дивно, але одні і ті ж події можуть породити і наукові дослідження, і чутки, і мітинги протесту, і дискусії в пресі, і спроби фальсифікації, і бажання проігнорувати, і високохудожні твори… Ми ж поговоримо про останні, а наступного року - хто знає про що і де доведеться говорити...

* * *

Галина Малик - закарпатська письменниця - отримала премію ім. Лесі Українки за твори для дітей. Премія - це ще не привід для розмови про письменницю, приводом є твір. Твір, який цікавий і який хочеться читати не тільки дітям, але й дорослим. "Злочинці з паралельного світу" - книжка, що вийшла у львівському видавництві "Світ" - є саме таким твором. Події реальні переплітаються із художнім домислом, казковим сюжетом, фантастичними ходами настільки тісно, що створюється ілюзія нової реальності. Поряд із котом Ратою, псом Жорою, бомжем Федею, папугою, що вміє говорити "голосом артиста Богдана Бенюка", Аріадною Трохимівною, Антоном Романовичем, діють міліціонери, істоти із минулих та майбутніх життів і сам мер, про якого кіт Рата сказав: "Чуваки, гля, а він на мене схожий". Рата взагалі кіт унікальний, із характером яскравим, експресивним. Його вчинки, фрази, поза співвідносні з поведінкою підлітків, про яку спеціалісти кажуть - девіантна. Чого варта хоча б його фраза до колег після того, як він прочинив двері до приймальні мера: "Шлях вільний, прошу пана до гілляки".

Якщо вдатися до ліричного відступу, то треба сказати, що фраза ця не закарпатського походження. Можна припустити, що котячі предки належали якщо не до якоїсь таємної ложі чи ордену, то, принаймні, до підпільної організації, що діяла на теренах комуністичної імперії десь на східних схилах Карпат. Деякі недоброзичливці Галини Малик відмічають, що саме завдяки таким фразам (не тільки кота Рати, але й інших героїв твору) книжку "Злочинці з паралельного світу" взялося видати галицьке видавництво "Світ".

Загострене відчуття кримінальної реальності створюється як діалогами героїв, їхніми вчинками, так і описом подій, словами автора.

"Чувак, не пісяй кип'ятком!", "Заткни пельку і слухай!", "Як ти зараз не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!", "У схованці він тримає жратву", " А ми зараз будемо з Рекса ішака робити!" тощо.

А ось відповідні слова автора: "Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим - бомж Федя годував його тоді, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко".

Якщо застосувати метод соціалістичного реалізму до дослідження повісті, то можна стверджувати, що в творі досконало передано суспільну атмосферу, економічну та політичну ситуацію в державі кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Фантастичні, веселі, страшні і до болю реальні пригоди головних героїв: папуги Фері, хом'яка Хомки, вівчарки Доллі, хлопчика Хроні, що втік з інтернату, і вже згадуваних пса Рекса і кота Рати підводять до невтішних висновків. По-перше: втручання ззовні ніколи не приводить до очікуваних результатів, воно веде тільки до "непередбачених негативних варіантів розвитку подій". По-друге: кожен облаштовує свою долю сам, а друзі своєю любов'ю і добротою можуть тільки допомогти. По-третє: талант може проявитися тільки на свободі. "Хомці, зрештою, це набридло - він відкрив рота і хотів було сказати, щоб йому дали спокійно наїстися. Але з цього нічого не вийшло. Замість гнівних слів почувся тоненький мишачий писк.

Втрапивши знову до клітки, Хомка зовсім і назавжди перестав розмовляти".

І по-четверте: кожна, навіть весела історія, в принципі, має печальний кінець. Ось кілька рядків із передостанньої сторінки книжки.

-" Він (папуга Фері) сидів біля залишених Ратою кукурудзяних качанів, виколупував з них зерна і клав у невеличку торбинку на мотузку.

- Що це ти робиш? - спитав його Рекс.

- Збир-р-раюся в емігр-р-рацію, - теж похмуро відповів Фері. - В Афр-р-рику полечу. Набр-р-ридли ці ср-р-рані пор-р-рядки. Повер-р-нуся, коли тут можна буде жити.

- Значить, і ти нас кидаєш, - сумно сказав Хроня. - А нам що робити?

- Шукайте спонсор-р-ра! - порадив Фері".

Цитата розлога, але важлива. На мою думку, і ці слова, і багато чого іншого у книжці Галини Малик адресовано не так читачам середнього шкільного віку, як їхнім батькам.

* * *

Сергій Дзюба живе в Чернігові. Він належить до категорії людей, яких називають трудоголіками. Постійна напружена праця дозволила письменникові стати багатократним лауреатом різнокаліберних премій. Його книжки, особливо твори для дітей, розійшлися рекордними, як на наші часи, тиражами. Але попри це, Сергій залишається маловідомим письменником поза межами Чернігівської області. Це біда нашого письменства. Регіональна ізольованість негативно впливає на розвиток літератури, гальмує літературний процес, позбавляє авторів і читачів можливості знайти один одного. Але тут не про це.

У редакційно-видавничому комплексі "Деснянська правда" побачила світ повість Сергія Дзюби для дітей "Гопки для кракатунчика". Головні герої повісті - майбутній другокласник Сергійко та Кракатунчик - видуманий автором кленовий бог.

Поки ваша короткочасова пам'ять, шановний читачу, ще зберігає розлогу цитату із повісті Галини Малик, хочу навести не менший фрагмент із твору Сергія Дзюби: "Вони (Сергійко і дівчинка Юля - В.К.) не встигли підійти до кленового дерева, як поруч зупинилося чорне авто, з якого вийшли три кремезні чоловіки. Вони були одягнені в однакові сорочки і джинси, мали коротко підстрижене волосся й великі біцепси. "Може, це акробати, які працюють у цирку?" - подумав Сергійко. Йому здалося, що цим дорослим теж, як і Юлі, подобаються кленові дерева.

Але в авто був і четвертий чоловік. Сергійко очікував побачити ще одного "акробата", натомість перед дітьми з'явився дядечко-бурбуруну, тільки замість валізи в руках у нього була знайома скляна посудина.

Утікати було нікуди. "Циркачі" оточили Сергійка та Юлю, притиснувши їх до кленового дерева."…

На цьому і зупинимося.

Я не думаю, що криміналізація суспільства зайшла аж так далеко, що діти середнього шкільного віку змушені читати книжки, виповнені сценами насильства, жорстокості, несправедливості.

Я не вважаю також, що письменники свідомо вводять у дитячі твори елементи детективу для того, щоб засобами художнього відтворення дійсності передати читачам відчуття нинішніх реалій. Я категорично відкидаю звинувачення на адресу авторів у приналежності до садистів чи садомазохістів. Автор просто прагне побудувати цікавий сюжет. А сюжет не може бути цікавим без напруги, без викликаного відчуття небезпеки, страху, невідворотності подій, без гостроти відчуттів, переживань, дій… Найлегше, найпростіше і з меншими затратами знань, сил і натхнення це можна зробити використавши засоби детективного жанру. От письменники і експлуатують ці засоби повною мірою. І правильно роблять.

Українська література сьогодні дістає друге дихання. Потужний потік сильної прози, справжньої поезії, цікавої літератури для дітей відкидає у небуття постулати соціалістичного реалізму про завдання, призначення і роль художнього твору. Адже книжку (дитячу) будуть читати тільки тоді, коли вона буде цікавою без моралізаторства, зверхнього тону чи недовіри до читача.

Адже вона цікава не тільки дітям.

* * *

Треба сказати, що попри зовнішню схожість повістей у них є принципові відмінності. Назвемо хоча б одну з них: головні герої однієї є суб'єктами кримінальної діяльності, іншої - її об'єктами. Але і закарпатський, і чернігівський автори використовують одні і ті ж прийоми активізації уваги: насичений сюжет, його неочікувані повороти, оригінальні герої, поєднання реальних, казкових

і фантастичних подій та дійових осіб, концентрація пригод тощо. До речі, на сторінках обох книжок можна зустріти і письменників. У Дзюби - це сам Сергій і його дружина Тетяна, у Галини Малик - хлопчик Шкіря (Василь Шкіря - закарпатський казкар). Правда, в обох книжках всі вони виступають не як письменники, а як звичайні герої.

* * *

Можна ще багато написати і про повісті, і про їхніх авторів - чудових людей, і про древній і прекрасний Чернігів, і про чарівний і загадковий Ужгород. Але я хочу повернутися до дитячої залізниці. Сядьмо в маленький, ніби іграшковий, вагончик, розфарбований усіма барвами веселки і поїдьмо у неповторний світ дитинства. І нехай враження і відчуття найкращих років нашого життя наповнять нашу уяву, свідомість, сни… І нехай крила, подаровані нам письменниками, додадуть нам сил і можливостей зробити цікавим, милосерднішим і яскравішим життя наших дітей. І наше також.

А якщо колись нам стане важко - на допомогу завжди прийде Кракатунчик - маленький кленовий бог.

Червень, 2004 р.

РІКА ІМЕНІ ХЛАНТИ


Те, що видає Іван Васильович Хланта, інакше ніж рікою назвати не можна. Уявіть самі - книжка виходить за книжкою і, здається, що ця людина тільки пише. Одного року йому вдалося видати більше книжок, ніж є місяців у році. Самотужки зробити таке може хіба що ніхто. Жоден із нас не встигає прочитати всього того, що написано, опрацьовано, проаналізовано та опубліковано.

Пригадую, як кілька днів фольклорист гостював у мене в Довгому. Після вечері нам з дружиною хотілося поспілкуватися невимушено з людиною, яка писала і про мене, поговорити про творчість, плани, літературу Закарпаття, народну творчість і просто про звичайне життя, яке перетворює нас на заручників обставин, на створіння всесильні і безсилі одночасно, на творців історії та людей, не спроможних розпорядитися власною долею. Але не встигли ми налаштуватися на філософську хвилю, як Іван Васильович подякував за вечерю і сказав упевнено і рішуче: "Пора працювати". Того вечора він поспілкувався із двома нашими сусідами і записав від них понад двадцять народних пісень та коломийок. "Оце вам й ефективне використання часу", - подумав я собі і зробив для себе певні висновки. Тепер твердо знаю: хочеш розслабитися - розслаблюйся без Хланти.

А якщо серйозно, то переоцінити зроблене в літературознавстві та фольклористиці І.В. Хлантою нелегко. Перелік його праць зайняв би, певно, кілька сторінок. Та я і не збираюся перераховувати всіх його видань і публікацій. Хочу акцентувати увагу тільки на кількох, на мою думку, найбільш фундаментальних працях. Бібліографічний покажчик "Літературне Закарпаття у ХХ столітті" (видавництво "Закарпаття", 1995 рік) став настільною книгою викладачів мови та літератури, і не тільки викладачів. До сьогодні інформацію про багатьох наших письменників можна почерпнути тільки з цієї книжки. "Успіх у дослідженні літературного життя Закарпаття, - зауважує автор у передмові, - великою мірою залежить від підготовчих робіт, передусім від наявності ґрунтовних бібліографічних покажчиків друкованих джерел. Адже відомо, що кількість творів художньої літератури, літературознавчих і критичних праць, розкиданих по численних збірниках та періодичних виданнях, за останні сто років нагромадилася дуже велика і далі зростає з такою швидкістю, що орієнтуватися в цьому потоці без бібліографічної допомоги просто неможливо". Саме звідси слід оцінювати роботу автора, в якій подано відомості про 235 літературних діячів краю. Саме завдяки цій роботі перед нами постає цілісна картина літературного процесу Срібної Землі у ХХ столітті. Слід відмітити також, що тут вперше при поданні відомостей про того чи іншого письменника було відкинуто ідеологічний підхід, що дало змогу ознайомити широкий загал читачів із людьми, творчість яких раніше замовчувалася. На ті часи потрібно було мати неабияку мужність, щоб відкинути комуністичну доктрину соціалістичного реалізму і подати інформацію про тих, кого у радянському суспільстві вважали ворогами народу, як от про Зореслава чи Юрія Станинця. Хоча дехто, маючи під руками довідник Івана Хланти, волів би не бачити цих прізвищ взагалі. Та річ не в тім. Головне, що ми маємо дійсно фундаментальну працю енциклопедичного рівня, аналогів якій на сьогодні нема. Вона посіла достойне місце у системі виховання справжнього патріота, людини національно свідомої, гідної своєї нації та кращих її представників.

Зауважу, що за рік до цього, тобто 1994-го, побачила світ книжка Івана Хланти "Тернистий шлях до храму" - літературознавчі портрети п'яти закарпатських письменників: Д. Вакарова, Ю. Керекеша, Д. Кешелі, С. Панька, П. Угляренка, книжка, яка стала багато в чому підготовчою роботою до видання бібліографічного довідника. Адже, крім Дмитра Вакарова - великого романтика і політичного утопіста, жоден із письменників, що став об'єктом дослідження, не був улюбленцем критиків, певно, тому, що не вписувався в загальноприйняту систему координат. Глибинний націоналіст Юрій Керекеш, філософ і патріот рідної землі Дмитро Кешеля, історик позарадянської свідомості Петро Угляренко та сповнений прихованого трагізму і малознайомий, а тому - не зрозумілий Семен Панько своїми особливими думками і незалежною позицією відлякували критиків. А Іван Васильович Хланта взявся дослідити творчість цих людей і, як зазначив у післямові Василь Вовчок, навіть про знайомого всім заідеологізованого Дмитра Вакарова зумів сказати нове слово.

Інший бік діяльності І.В. Хланти - фольклористика. Як професійного казкознавця його цінує вся велика Україна, адже дипломованих дослідників народної казки наша держава має тільки трьох. Завдяки роботі Івана Васильовича ми маємо не тільки ряд наукових статей, у яких досліджується народна творчість, але і ряд збірок українських казок та легенд. І хоча багато з них можна б доповнити, як, наприклад, збірник "Замки Закарпаття" - там чомусь немає жодної інформації про унікальний Довжанський замок, єдиний у Європі зразок садибної архітектури XVIII століття, - всі вони є виданнями унікальними, часто єдиними у своєму жанрі.

Крім того, два поважні томи праць Івана Хланти побачили світ нещодавно. Кожен з них містить понад 900 сторінок, в яких зібрано для майбутніх поколінь стародавні пісні про головне - про джерела нашої духовності. Вся ця народна творчість записана Іваном Васильовичем в Іршавському районі, а перший том (важко навіть уявити) - в єдиному співочому селі Арданове. При такій величезній кількості матеріалу не обійшлося і без цікавого. Так, наприклад, пісню "Суліко" подано як українську народну. Але, з іншого боку, якщо народ співає, то хто може йому заборонити співати грузинські чи циганські пісні? А якщо народ співає - то це пісні справді народні, хоч і не українські. Та справа не в тім. Всі пісні подано з нотним матеріалом, вказано де і від кого записано. Деякі пісні, а можливо, їх більшість, не виконуються тепер ніким і ніде. Ввести їх у культурний обіг, об'їздити всі села, записати і розшифрувати такий величезний за обсягом матеріал - це величезний труд. І сотні читачів через роки, та ба, навіть сьогодні, із вдячністю згадають Івана Васильовича Хланту, знайшовши в його книжках і пісню рідного села, яку ми чомусь не знаємо...

Ріка праці невтомного збирача народної творчості, фольклориста та літературознавця, кандидата філологічних наук Івана Хланти не міліє. І нехай ця ріка дарує кожному з нас енергію любові до рідного дому, до краю, до батьківських джерел, із яких починається нація.

2006 р.

АВТОР АВТОРОВІ НЕ ТОВАРИШ


Саме такий негласний девіз існування Спілки письменників панував в Україні ще років 10-15 тому. Конкуренція амбіцій базувалася не на рівні обдарованості чи талантові, а на мірі доступу до матеріальних благ. "Інженери людських душ" мали певні привілеї і, з погляду сьогодення, можна сказати - значні. Система берегла-леліяла своїх вірнопідданих слуг, забезпечуючи їх дозованими подачками у вигляді квартир, путівок у санаторії, творчих відряджень у колгоспи... Планове видання книг давало можливість отримати солідний гонорар. Правда, рівень гонорару вимірювався, прямо пропорційно залежав від товщини книжки прозової, від кількості поетичних рядків. Частина письменників ставала "наркоманами обсягу". Писали так багато, що в потоці словесної води топили дитя власного таланту. Їхні багатотисячні наклади книг ніхто не купував. Із складів видавництв вони потрапляли в макулатуру, але це нікого не хвилювало. Від реалізації творів гонорар не залежав. Така ситуація сприяла вихованню молоді творчої, обдарованої, яскравої, неординарної в дусі підлабузництва, прислужництва, догідництва, дезорієнтовувала в системі цінностей. Такий стан справ ставив молоду людину перед вибором: або ти стаєш у чергу, продукуючи те, що і всі, або стаєш поза чергою і не маєш нічого, навіть надії на те, що чогось-таки, а дочекаєшся. Видати книжку поза системою було майже неможливо.

Якщо взяти до уваги ще й цензуру, то для епохи соціалістичного реалізму такі фігури, як Стус, Булгаков, Симоненко, Зеров, Олесь, Миколайчук, Івасюк були дітьми небажаними, їх намагалися позбутися, ізолювати, а політична верхівка мучилася докорами сумління, роль якого виконував КДБ, через те, що не встигла вчасно зробити системі (державі, імперії, суспільству, а відтак у суспільній свідомості) аборт. Але якби ж то знати, кого носить мачуха в чужому череві!

* * *

Пригадую збори обласної письменницької організації часів перебудови. Майже всі були або занадто заполітизованими, або надміру озлобленими. Повагу викликала тільки мудрість і врівноваженість інтелігентного Юрія Керекеша та мовчазна твердість і глибока відстороненість Петра Скунця. Звичайно, в пам'яті залишилося не все, точніше подробиць майже не лишилося, але загальна картинка саме така. Хтось на когось нападав, звинувачуючи в тому, що той дістав площу для проживання в Ужгороді, хтось кричав, освячуючи присутність своєю священною, на його думку, слиною, хтось товк себе в груди, доводячи присутнім таким чином свою роль у розвитку і становленні геніальної закарпатської літератури... Дехто із жінок навіть плакав від розпачу.

А може, то і не жінки були, а чоловіки, як у тому анекдоті, що опинилися на роздоріжжі, зупинилися перед вибором: бути розумним чи красивим, бути українським письменником, чи русинським писатильом, бути громадянином незалежної держави чи лишатися комуністом, бути вільною людиною і самому будувати свою творчу долю чи залишатися стояти в черзі?

Я не бажаю переходити на персоналії. Не хочу образити нікого із колег по перу. Не пам'ятаю, чи був на тих зборах Дмитро Кешеля - він, як правило, на збори не ходить. Не пригадую, чи були там Людмила Кудрявська, Лідія Повх, Михайло Рошко, Тетяна Кобаль, - не знаю. Двоє останніх, як і я в той час, ще не були членами Спілки. Але нас, як кандидатів, як потенційних членів, уже запрошували і враження у мене лишалося саме таке.

* * *

Минуло кілька років. Якісні зміни відбулися у свідомості кожного. Не у всіх, правда, однаковою мірою, але все ж. За цей час хтось із письменників утвердився як письменник, а хтось залишився членом, що і досі стоїть у черзі за ілюзіями. Тільки ці ілюзії тепер з протилежного тогочасним боку.

Саме так я написав би тоді. А тепер? Тепер я знаю, що кожен поет - це ловець ілюзій, кожен прозаїк - це творець міфу. Тепер у нас і вибір ілюзій більший, значно більший, і міфи творити можна на будь-який смак - від цнотливих до кічево-вульгарних, від яскраво-балаганних до пісних, деформованих, позбавлених сенсу і смаку, логіки і естетики, інтриги і шарму...

Регульований потік видань змінився потоком хаосу. Але це тільки на перший погляд, тільки на початковому етапі сприйняття і становлення процесу книговидання. Видавництва стають на ноги, деякі навіть і процвітають. Саме вони беруть на себе роль цензора, роль регулятора, роль своєрідного сита, що, фільтруючи "вшитко", пропонує нам цінне. Заробляючи гроші на другорядному, на валі, вони навчилися заробляти і на справжній літературі, яка у нас дійсно є. І творять її як вихідці із старої радянської системи, так і ті, що ніколи не були ні жовтенятами, ні піонерами, ні комсомольцями. І, як не дивно, всі вони дружать, поважають одне одного, підтримують. І критикують, але не засуджують. І не сприймають, але не пишуть доносів, не прагнуть знищити, знеславити, принизити. Сподіваюся, що не тільки через те, що немає куди писати пасквілі. Хто хоче, той пише. Але більшість творить літературу. Просто є творчість для творчості позитивної. Є небо невпійманих ілюзій і море нестворених міфів...

* * *

Любов до слова не може існувати без любові до його носія, до людини, до людини як до автора. Тому ті, хто є справжніми літераторами, ніколи не заздрять колегам, - вони не вважають їх конкурентами. Під сонцем літератури є місце кожному. І якщо працюєш, вдосконалюєш себе, здобуваєш новий досвід і ділишся ним - то стаєш цікавим для інших, потрібним для читачів, серед яких є і письменники.

Нині колеги намагаються знайти у виданих творах щось позитивне, талановите, геніальне. Навіть якщо його там і нема. Відсутність професійної критики є парадоксальним породженням тоталітарної радянської системи, прямим наслідком фрази: "Я Солженіцина не читав, але він поганий письменник і не має права жити в Радянському Союзі". Критика у нас ще асоціюється з засудженням, запереченням, несприйняттям. Протилежним засудженню є похвала. Тож, як геніально написав Булат Окуджава:

	Давайте говорить друг другу комплименты,
	Ведь это все любви счастливые моменты.
* * *

Провінційне видавництво "Вежа" (провінційним любить називати його Мирослав Дочинець, і він має на це право, бо є його власником) реалізовує глобальний проект Михайла Рошка і Ко, що має робочу назву "20 х 40. Творчість джинсового покоління".

Під однією обкладинкою вийдуть у світ твори сорокалітніх і двадцятирічних письменників, хто на теренах ще Союзу одягнув джинси; вони ж просто життя не уявляють без цього зручного і вічно модного одягу. Судячи із творів юних, вони в дечому мають знань набагато більше, ніж ми кілька десятиліть тому. Тепер, завдячуючи кризі віку, свободі слова і сучасним технологіям, ми позбавляємося стереотипів, надолужуємо пропущене, стаємо на один рівень, точніше під одну обкладинку. Рівень у нас, звичайно, не однаковий. У дечому цікавіші юні - вони не обтяжені непотрібними знаннями, більш безпосередні і щирі. Ми ж беремо досвідом, ми сильніші в сумнівах, ми більш витончені, вишукані, припудрені, штучні, відразливі. Противні - від слова проти. У нас більше енергії боротьби. Але поняття "джинси - без джинсів" нас таки об'єднує.

Реалізацію проекту підтримав ректор університету Микола Вегеш. І, очевидно, не тільки тому, що в книжці представлено творчість студентів і викладачів вузу. Вважаю, Микола Миколайович, як історик, оцінив важливість проекту для реалізації молодих письменників як таких, і його, тобто - проекту, унікальність для можливості отримати таку собі своєрідну фотографію літературного процесу, на якій зафіксовано тих, хто творитиме літературу завтра, хто творить її вже тепер. А серед загального числа учасників такі, очевидно, є.

І, можливо, прізвища молодих тепер ще ні про що не свідчать, але поряд з ними є ті, що зробили свій внесок у розвиток української літератури. Це і Сергій Федака - унікальний збирач окрушин з небесних суходолів, лицар романтики і професійний (професор) романтик любові, це і педантично-пунктуальний культурологосексолог еротоман Сашко Гаврош, це і майстер шукати потойбічних жінок під кривавим місяцем Михайло Рошко, це і ... Але ж і молодь у нас не ликом шита: мандрівний революціонер-анархіст Андрій Любка, із реальними претензіями на закарпатську Забужко Ірина Ликович, заглиблений у себе відсторонено-споглядальний Валентин Кузан - кожен із них цікавий по-своєму, і загадковий як особистість. Кожен із них шукає свою стежку в літературі (в літературу), знаходить її, помиляється, але йде вперед.

Перечитуючи написане, я все одно хочу повторити фразу, винесену в заголовок: автор авторові не товариш. Хоча...

Під обкладинкою "20 х 40..." зібрались автори, що майже всі друзі. Разом нас не так уже й багато, але на нашу книжку гарантовано чекає успіх. І не тільки тому, що ми руйнуємо ще один радянський стереотип. Ми тут не перші - раніше теж видавалися збірники. Книжка цікава насамперед тим, що вводить в літературу нові імена, які, сподіваємося, незабаром стануть відомі на всеукраїнському просторі творчості. А автори (молодше покоління) завжди щиро потиснуть руку тому, хто зробив щось, достойне уваги інтелектуалів, нашої уваги і нашого часу. Сподіваюся, що час, витрачений на знайомство з творчістю джинсового покоління, не стане втраченим часом. Нехай він буде тим, що все розставляє на свої місця.

Вересень, 2006 р.

МРІЇ ВІД НАДІЇ


Квартет "Оберіг" приїхав на творчий вечір Надії Мельник-Гудь з Кривого Рогу. Володарі Гран-прі минулорічного Всеукраїнського фестивалю імені Михайла Машкіна полюбили наш край настільки, що намагаються на кожному більш-менш значущому масовому заході побувати у своїх друзів - іршавського колективу-побратима, який, як і вони, живе всеохопною любов'ю до української пісні, до батьківських традицій, без яких життя нації неможливе. Народний фольклорний ансамбль "Іршава" радо приймав друзів, що допомогли зробити атмосферу на творчому вечорі незабутньою.

Крім цих двох колективів, участь у творчому вечорі заслуженого працівника культури України взяли ще і два хори: лікарів Іршавської районної лікарні та мерії італійського міста Резія.

* * *

Зауважимо, що Надія Іванівна керує і хором лікарів, що нещодавно отримав звання "народний", і народним фольклорним ансамблем "Іршава". Фольклорний ансамбль існує і тішить своїми виступами глядачів вже майже двадцять шість років. Саме за його створення і за пропаганду високих зразків народного мистецтва цим колективом вона отримала звання заслуженого працівника культури. Від часу створення колектив пройшов складну дорогу розвитку і становлення.

Перші виступи ансамблю одразу привернули увагу спеціалістів і просто глядачів. Нова форма подачі фольклорного матеріалу полягає в тому, що пісні і танці виконуються в оригінальному словесному оформленні. Поєднання народного гумору, який до цього ніхто не використовував на сцені, з піснями і танцями наших предків, з іграми та залученням до участі в дійстві глядачів мали шалений успіх. Глядачі виходили з зали з сяючими очима, розповідали про побачене знайомим і рідним, обговорювали акції та концерти на родинних святах, з колегами. Слава про неповторну атмосферу, що панувала під час виступів "Іршави", поширювалася настільки швидко, що вже через рік після створення самодіяльні артисти поїхали на гастролі у Францію.

* * *

Після більш ніж двадцятирічного успіху колективу і гастрольних поїздок до Швейцарії, Італії, Австрії, Німеччини та країн близького зарубіжжя, після концертів у залах Верховної Ради України, Національної опери та Палацу "Україна", виступів на каналах телебачення ансамбль опинився на межі розвалу. Та експресія, той енергетичний заряд, що повинен був передаватися глядачам і завдяки якому ансамбль прославився, вичерпалися. Ансамбль фізично постарів. Потрібно було або омолоджувати колектив, або знаходити нові форми подачі матеріалу, які були б не менш ефективними. Про обидва шляхи розвитку колективу можемо говорити тепер, а тоді ситуація стала настільки критичною і некерованою, що учасники не витримували напруги і стали опиратися вимогам керівника, перестали ходити на репетиції, а деякі навіть залишили його. Вирішальну роль у процесі розвалу ансамблю відіграла і політична ситуація в районі, яка зобов'язувала всіх або бути членами однієї партії, або стати тихими, непомітними і не висловлювати публічно своїх думок, не афішувати громадянську позицію.

Переживши період розпачу, Надія Іванівна вирішує набрати новий склад колективу. Із попереднього складу з нею залишається єдина учасниця - Наталка Менчук, яка тепер є старостою ансамблю. Колишні учасники із своєю концепцією розвитку об'єдналися у новому колективі, яким тепер керує одна з найбільш талановитих учениць і послідовниць пані Надії Олена Овсак.

А омолоджена "Іршава" шліфує майстерність і завершує запис нового альбому, даючи іноді по два концерти на день.

* * *

Хор міста Резія потрапив на творчий вечір Н.І. Мельник-Гудь не випадково. Адже керує ним інша талановита учениця Надії Іванівни, колишня солістка ансамблю, виконавиця естрадних пісень і лауреат багатьох фестивалів і конкурсів - Алла Симчера, яка вийшла заміж у цю країну, опанувала мову, виявила своє обдаровання і отримала запрошення керувати хором, учасники якого щонайменше у два рази старші від неї і які посідають відповідальні пости у місті та провінції. Нелегко підбирати репертуар і тримати дисципліну в колективі, який має велику історію і такий поважний склад. Але добра школа, пройдена в ансамблі "Іршава", допомагає, надихає і дає сили працювати.

* * *

Рамки фольклору виявилися замалими для творчої натури Надії Гудь. Душа прагнула проявити себе в іншому, намагалася спробувати наблизитися до класики, до відмінного від народного способу виконання пісні. Так виникла ідея створення хору, яку підтримав тодішній головний лікар районної лікарні Василь Рішко. Він створив відповідні умови для занять і розпорядився побудувати в актовому залі спеціальну сцену. Любов до пісні керівника установи в поєднанні з талантом керівника хору зробили добру справу. Після довгих років мізерних зарплат і зневажливого ставлення держави до гуманної професії продовжувачів справи Гіппократа люди ніби ожили, відчули причетність до великого, знову піднялися до духовності. Пісня змусила людей поглянути на працю і на себе новими очима, з повагою і гордістю.

Невдовзі колектив став бажаним учасником концертів і масових заходів, лауреатом обласного фестивалю імені О. Духновича, гордістю медиків району. Новий керівник - головний лікар районної лікарні, а тепер начальник відділу охорони здоров'я райдержадміністрації Юрій Ломага продовжив справу попередника. Лікарі у своїй виконавській майстерності піднялися до такого рівня, що торік і цьому колективу було присвоєно звання "народний".

* * *

Творча біографія Надії Іванівни Мельник-Гудь напрочуд послідовна і насичена. Працюючи в дитячій школі мистецтв села Великий Раковець, вона створила два колективи районного рівня: вокальні ансамблі "Сестричка" та "Освітянка". Останній працює і сьогодні. Всі колективи, якими вона керувала, неодмінно досягали успіху.

Окремою сторінкою діяльності пані Надії є малі форми: солісти, дуети, тріо, квартети. Майже всі, кому вона віддавала частинку своєї душі і великої любові до пісні, ставали лауреатами обласних та всеукраїнських фестивалів і конкурсів. Та, на жаль, жоден із цих колективів не проіснував довго через різні причини. Але за жодним із своїх кроків на ниві творчості Надія Іванівна не жалкує. "Треба йти далі", - каже вона. І йде. І мріє про нові висоти, і досягає їх, і ділиться своїми мріями і своєю любов'ю з ближніми, і від цього стає багатшою. І щедрішою.

А допомагає пані Надії у цьому не тільки любов до пісні, не тільки вдача, що змушує завжди добиватися свого, але і спадковість. Гени. Адже вона - дочка відомого пісняра Івана Мельника. А ще - дочка великого і безмежно талановитого у своїй співучості українського народу.

2006 р.

ТРИ ДНІ У ПРАЗІ


Хто не мріє на вихідні поїхати до Праги? Просто сісти в автобус і поїхати, заснути в Ужгороді чи Іршаві, а прокинутися в столиці європейської демократії, в колисці свободи і вільнодумства,

в місті, де навіть не всі віруючі хрестяться біля храмів і де навіть запеклі прихильники тверезості п'ють "Фернет", "Бехеровку" і пиво.

Мені пощастило. На запрошення друга і поважного бізнесмена з Ільниці Івана Реґи, який вже понад десять років живе і працює в самому центрі чеської столиці, я таки поїхав з комфортом, але ненадовго.

Спілкуватися з Іваном Михайловичем доводиться не так уже й часто, тож мандрівки вулицями і площами знаменитого міста були наповнені розмовами про вічне і скороминуще, про плани і мрії, творчість і буденність, родину і Батьківщину, політику і мистецтво, про друзів і гроші... Як би там не було, а найбільшу приємність у житті ми отримуємо-таки від спілкування.

Батько Івана Михайловича був людиною дуже цікавою і духовно багатою. Упродовж всього життя він записував у товсті, епохи розвиненого соціалізму, 96-сторінкові зошити мудрі вислови, афоризми, фрази із теле- і радіопередач, окремі речення із газет, власні думки і навіть почуті на вулиці вислови, що, як на нього, здавалися мудрими. Так, наприклад, четвертий зошит було розпочато 1 вересня 1979-го, а закінчено 12 лютого 1988 року. Всього зошитів було п'ять, як і онуків у діда Реґи, тож кожному з них дісталося по безцінному підручнику життя. Кілька років тому Іван Реґа зібрав усі зошити у себе, щоб видати їх окремою книжкою. Про це він казав із захопленням, час від часу цитуючи думки із батькових зошитів.

"Дозволяючи собі зайвого, ми завжди багато втрачаємо" (В.Борисов). Маючи величезні можливості, адже система в бізнесі відпрацьована до дрібниць і дозволяє вже бути незалежним і мати вільний час, пан Реґа зайвого ніколи собі не дозволяє. Він жорстко організовує час, вимагаючи від ближніх такої ж дисципліни. Завдяки цій його якості нам вдалося за три дні побачити те, на що за інших умов потрібен був би цілий тиждень, а то й два.

"Сон - джерело усіх сил, бальзам для хворої людини" (В. Шекспір). Ми були здоровими, вживали знаменитий чеський бальзам, про який великий Шекспір у часи найбільшого натхнення навіть і не мріяв, - і тому ми майже не спали. Їхати в Прагу, щоб поспати, - це було б великою розкішшю для мене. Прилаштовуючись до моїх побажань, Іван Михайлович, як справжній друг, відклав усі справи і став для мене провідником і екскурсоводом. Ходили ми всюди пішки, бо Прагу, особливо стару її частину, треба відчути безпосередньо, на запах і дотик. Вдихаючи атмосферу Вацлавака і Карлового моста я відчував себе причетним до великої справи, втаємниченим і просвітленим, щасливим і гордим, легким і окриленим, сповненим новими ідеями і творчими задумами, планами і мріями.

"Щастя - це коли тебе розуміють" (із кінофільму "Доживемо до понеділка"). Івана Михайловича розуміють і люблять як колеги і підлеглі, так і друзі, дружина і онуки. А він зрозумів мене, і ми блукали старовинними вулицями, пили пиво, ховаючись від нестерпної спеки в невеличких ресторанчиках, аж поки не дійшли до ресторану великого, який називається, здається, "У Келішка", хоча відомий усім як "У Швейка". Саме тут частенько бував славнозвісний Ярослав Гашек і, спостерігаючи за клієнтами, записував сторінки свого невмирущого роману. Побувати тут для письменника дуже важливо. Особливо якщо прагнеш зрозуміти великого класика, навчитися чогось від нього. Ну хоча б - пити добре пиво. А воно тут справді смачне, хоч і дорогувате. Хоча за дотик до історії, до слави теж треба платити. За окремим столиком із келихом "Старопраменського" тут і справді сидить сам Ярослав Гашек. Точніше - його воскова фігура. Слава про цю фігуру, історію, легенду - хто знає, як то було насправді, - слава про цей ресторан поширюється по світу і приваблює не тільки близьких до літератури туристів, але і звичайних читачів, які не читають нічого, крім оголошень та реклами в агентствах і на вулицях. Таж хіба при такій спеці можна читати щось інше? Хіба що етикетки на пляшках пива, якого тут сила-силенна.

"Старість швидше починається там, де немає захоплення, немає мети, корисної праці" (М. Телішевська). Іван Реґа не постаріє ніколи. Він сповнений енергією і захоплюється всім. У свої шістдесят він не втратив здатності по-дитячому дивуватися всьому новому, цікавому, яскравому, неординарному, талановитому. Багато художників на Карловому мосту пропонують намалювати ваш портрет, шарж, карикатуру. Ми позували спочатку одному, на першій половині мосту, потім іншому, як нам здавалося, більш оригінальному. Але обидві роботи вийшли чудовими, і бачили б ви, яким вогнем світилися очі мого товариша, коли він дивився на своє зображення. Більша частина втомлених життям двадцятирічних на таке не здатна.

А ось Прага старіє. Її велетенські вежі побудовані із вапняку, що почорнів від віків, її мости під вагою часу аж пригнулися до води, її вулиці схильні більше до плинності, ніж до поспіху, її сучасне переплелося з минулим і губиться в ньому як відблиски сонця у дзеркалах вікон...

"Чим вища людина за розумовим і моральним розвитком, тим більше задоволення дає їй життя" (А. Чехов). Цей чоловік навчився отримувати вдоволення від усього: і від маленьких успіхів, і від великих перемог. Він радіє, придбавши новий автобус Неоплан, світиться щастям, коли до нього пригортається чарівна онучка, випромінює спокій і впевненість, коли ми просто обідаємо в корейському ресторанчику, смакуючи дивним солодким м'ясом з надзвичайно гострим соусом.

І чомусь тоді, в той момент, у тому маленькому ресторанчику, під дулом кулемета, що його використали в оформленні, під незвичайні звуки екзотичної і незрозумілої музики, під впливом алкоголю і задушевної розмови життя на смак нагадувало мені густу пивну піну. Цією піною поступово вкривалися і мости, і вежі, і люди, і мій співрозмовник... Періодично до нас підбігав офіціант, теж увесь у піні, і нудним голосом нагадував чи то про їжу, чи про спеку, чи про необхідність вийти з-за столу, щоб отримати той кайф, про який розповідають в анекдотах. Чи просто піти по роботі?

"У праці коріння гірке, зате плоди солодкі " (Народна мудрість). До нинішнього рівня матеріального становища та соціального статусу і опінії в суспільстві доводилося йти довго і важко. Від звичайного вчителя Ільницької загальноосвітньої школи до простого заробітчанина, а відтак і до підприємця. Хоча звичайним учителем Іван Михайлович ніколи не був. Він завжди перебував у центрі уваги громадськості району, постійно придумуючи то велопробіги, то змагання на саморобних велосипедах, то ще щось цікаве. До речі, триколісні, чотириколісні велосипеди, чи вже веломобілі конструкції Івана Реґи ще і до сьогодні можна побачити на вулицях села, а учасники тих змагань із захопленням згадують часи безтурботного дитинства та незабутні враження від участі в акціях та від спілкування з талановитим і яскравим педагогом, унікальною особистістю.

У вільні від основної роботи години доводилося підробляти маляром, адже зарплата вчителя не дозволяла задовольнити всі духовні та матеріальні потреби людини, яка не хотіла бути радянською, стандартною, прирученою, схожою на всіх. Золоті руки і невтомна вдача приводили до нових потреб, задоволення яких вимагало нових можливостей. Але розгорнути діяльність на повну силу ніяк не вдавалося. Тодішні совдепівські закони обмежували до неможливості, а штучно сформована суспільна мораль засуджувала підприємництво та підприємців. Отож, довелося шукати кращої долі та достойного застосування своїх талантів, як і більшості наших предків та сучасників, за кордоном. Спочатку це були підсобні роботи, потім торгівля, спільні з чехами підприємства, банкрутство, підстави, спілкування з рекетом і бандитами, крах мрій, відродження, і знову крах, і знову відродження... Перш ніж створити фірму "REGA & R", яка тепер успішно займається перевезеннями пасажирів на високому рівні, в комфортабельних автобусах по всій Європі, пан Реґа пережив народження і смерть восьми своїх бізнесових структур. Але таки знайшов себе. І реалізував більшість із своїх задумів. Хоча ідей у нього ще безліч.

Центральний офіс фірми знаходиться у самому центрі Праги, і кожному українцеві, що просто проходить повз невелике приміщення, приємно бачити великі рекламні щити з рідними українськими словами. Приємно, що наш земляк за багато років проживання в чужій країні добився того, що його, його слово, його мову, його справу поважають, цінують, з ним рахуються.

"Мова однаково здатна як виявляти наші думки, так і приховувати їх" (Гегель). Найбільшою перешкодою до спілкування зі світом для нас є незнання мов. Якби не мій супутник, то я відчував би себе таким, що хоче зрозуміти і не може сказати. Майже кожен європеєць володіє як мінімум двома, а ми, як максимум, - однією. Хто хоче спілкуватися з нами - хай вивчає українську. Але хто хоче? Ми значно відстаємо в розвитку суспільства і формальних відносин у ньому, тому, навіть для сусідів, є не цікавими. А коли ситуація зміниться? Гм... Коли більшість банально чекала змін, Іван Михайлович Реґа методично і з педагогічною цілеспрямованістю вивчав мову, чеські закони, умови існування бізнесу в цивілізованій державі і став не просто цікавим - кілька років тому його визнали найкращим підприємцем Праги. Спробуймо стати хоча б кращими в селі.

А про мову рідну? Іван Михайлович не тільки гордиться нею, не тільки виховує закордонних партнерів по бізнесу своїм толерантним і тактовним підходом до кожної справи, не тільки спілкується нею у повсякденному житті. Він фінансово підтримує часопис українців Чеської Республіки "Пороги".

"Речі можуть розповідати про людей набагато більше, ніж люди про речі" (А. Конан-Дойль). Всі предмети, або ж більшість із них, якими пан Реґа оточив себе у світі чужому, у власному будинку, побудованому там, нагадують про Закарпаття, про Іршавщину, про Ільницю. Це і картини Василя Ловски, і старі речі, привезені з дому, це і виноград, який дає непоганий урожай у холодній Празі. Видно, тому, що зігріває його не тільки сонце, але і велика любов до всього живого, до самого життя.

"Легко любити все людство - зумій полюбити сусіда" (Народна мудрість). Специфіка західного стилю життя полягає в тому, що кожен живе сам по собі, що комунікації зведені до ділових розмов, а спільне пиття пива - до того, що кожен платить сам за себе. Частинку ностальгійної радянської любові, але без ідеологічного присмаку, Іван Михайлович контрабандою вивіз із своєї колишньої батьківщини (Союзу) і вкоренив на землі чеській. У нього є друзі і серед сусідів. Зокрема - виходець із Вірменії Гайкас Нарцисян. Це людина, що має золоті руки. Він творить чудеса з дерева - вирізьблює дивовижні речі: маленькі сувеніри-талісмани, що їх потім його дружина продає біля Карлового мосту. А крім того - готує чудовий шашлик, любить пиво і має щиру душу. Саме такі люди оточують Івана Реґу там, де цінується особистість, де має шану високий інтелект, здорове тіло, а не посада і одяг.

"Мудрість є донькою досвіду" (Леонардо да Вінчі). Саме досвід, часто гіркий і нелегко здобутий, привів до розуміння батькових слів, записаних в одному з зошитів: "Немає нічого страшнішого, ніж коли когось намагаються насилу ощасливити". На Заході кожен ощасливлює себе сам. Хто працею, хто розвагами, хто спогляданням. Там віднайдено нетривкий, але баланс інтересів особистості і держави. Ми ж і досі цього балансу віднайти не можемо. Нас ощасливлюють перед кожними виборами, а потім виявляється, що ми не ощасливлені, а обдурені. Та бог з нею, з політикою. Головне, що це теж досвід, який при критичній кількості, можливо, переросте в якість. Досвід, який приведе нас до мудрості. Але шкода, що "досвід приходить до нас із швидкістю днів, що відходять" (із кінофільму "Три холостяки").

"Найбільша розкіш - це радість людського спілкування" (Антуан де Сент-Екзюпері). За цікавими розмовами, новими знайомствами, бокалами пива, прогулянками містом, коротким сном непомітно пролетіли три, так довго очікувані мною, дні. "Людство поділяється на тих, що чекають і котрі завжди запізнюються". Феномен української нації в тому, що ми вічно чогось чекаємо

і постійно запізнюємося. Ні, до автобуса ми прийшли вчасно. Але щось-таки у своєму житті ми не встигли. Іван Михайлович каже, що встигнемо. Але ж чи доживемо?

"Жінки надихають на великі подвиги, але заважають їх звершувати" (З прочитаного). Я не маю на увазі Маргариту Іванівну - дружину пана Реґи - вона йому допомагає завжди і в усьому. Між ними панує атмосфера взаємоповаги, любові і турботи про іншого. Муза надихнула мене на розповідь про велике і прекрасне місто, про чудову людину, що живе і працює в ньому, а потім повела на манівці і змусила писати про речі печальні, про думки, що народилися там, а живуть тут.

І ще одна фраза із старого зошита дідуся Реґи, що запам'яталася: "Сміття - це предмет не на своєму місці". Як же у нас ще багато предметів і людей не на своєму місці...

"Життя складається з маленьких радощів і великих неприємностей" (З кінофільму "Карусель"). Серед маленьких радощів у моєму житті особливе місце мають три дні в Празі. Три дні спілкування, які нагадали мені, що "не від роси врожай, а від поту". Три дні, які наблизили до мудрості, підняли до вдячності, додали рівноваги, замучили спекою, здивували яскравістю вражень і парадоксами світу. Три дні, швидкістю відходу яких вимірюється швидкість з'яви досвіду.

Іршава - Прага - Іршава
Липень, 2005 р.

ОДКРОВЕННЯ ЄВГЕНА ДУДАРЯ


Євген Дудар - письменник-сатирик, лауреат багатьох премій, неперевершений виконавець своїх творів публічно, заслужений діяч мистецтв України, член Президії Національної спілки письменників України, автор близько 30 збірок сатири та гумору.

· "Помаранчева революція" з точки зору сатирика - що це?

- Істина з будь-якої точки - істина. Це момент пробудження нації. Вияв її власної гідності. Достоїнства… Дехто вважає, що це народження нації. Наша нація народилася давно. Інакше не було б Хмельниччини, Мазепинського спротиву, визвольних змагань у двадцяті та сорокові роки. Але ласий шматок нашої благодатної землі завжди вабив загарбників. Вони, як ті шакали, з усіх боків рвали тіло України. Винищували цвіт нашої нації…

· Багато сучасних науковців розглядають історію України за останні 300 - 400 років як трагедію українського народу. Ви згідні з цим?

- Мойсей водив пустелею єврейський народ сорок років. Аби вичавити з нього раба. Євреїв було набагато менше, ніж нас. І ворогів вони мали менше. Сорок років - це півпокоління. Отже, раб ще не встиг народити раба. Чотириста років - це чотири покоління. І коли у кожному поколінні викошували лицарів, а рабонародженню сприяли? І коли вірити тому, що генетичний код, в основному, проявляється до третього коліна... То за чотири століття ми мали б зникнути як динозаври чи мамонти... Ми ж, слава Богу, є. Ми ж, дяка долі, встали з колін. І довели світові, що ми - народ. Чотириста років трагедії (так, саме трагедії) нас не знищили. Подумайте, чому? Адже біда наша ще в деяких наших "мойсеях", що замість вичавлювати з народу раба, кидали його із рабства в рабство...

· Ви згадали Мойсея. У нас тепер новий Президент. Чи вдасться йому, отримавши таку страшну спадщину, вивести народ на щасливу дорогу?

- Коли Віктор Андрійович був у Польщі на вшануванні пам'яті жертв фашизму, я дістав з полиці книжку Яна Зена "Концентраційний табір Освєнцім - Бжезінка". Це страшні документи і факти. Вийти живим з цього пекла практично було неможливо... Лиха доля закидає туди українця Андрія Ющенка. Цей чоловік проходить сім кругів пекла. І якісь неземні сили врятовують його. Аби він повернувся на рідну землю, продовжив свій рід... Проминає півстоліття. В Україні все помітнішою стає постать сина Андрія Ющенка - Віктора... І знову чорні сили кидають все, аби його знищити. Ті ж самі фашистські методи. Спочатку зламати людину морально, а коли це не вдається, знищити фізично. Та неземні сили виривають його із лап смерті. Для того, щоб він став Президентом України.

Я далекий від містики. Але впевнений, що за Віктора Ющенка йшла запекла боротьба не лише на Українській землі, і не лише на Землі, а й десь там, в невіданих нам світах. І перемогли світлі сили... Тож переможе він. Переможе Україна...

· Багато письменників, акторів були задіяні у президентських перегонах. У так званих "групах підтримки". Знаю, що своїми творами ви постійно воювали проти свавілля, як ви казали, кучманізму. А ось у поїздках з В.Ющенком вас не видно було. Хоч, як прекрасний читець, ви могли б бути корисним.

- Знаєте, під час Помаранчевої революції мені зателефонував з Тернополя краянин: "Чого тебе не видно на сцені біля Ющенка?.." - "А чого мене там має бути видно?" - "Ну, ти ж воюєш за нього..." - "Я воюю за Президента, а не за місце біля нього..." Я воюю за те, щоб у моїй державі кожен мав своє місце, те, якого він заслуговує. Та ще й обов'язково знав своє місце... Стояти ж біля переможця на сцені завжди буде кому... Он з "вождем пролетаріату" "бревно" скільки "героїв" носило...

Щодо поїздок. Я їздив. Багато. Ще під час виборів до Верховної Ради ми з Володимиром Стретовичем, кваліфікованим юристом і прекрасною людиною, створили своєрідну "бойову одиницю" "Всерйоз і жартома". Він агітував мовою юридичною, я - сатиричною. У нас була "ПОбєда", розмальована у жовто-блакитний колір. На ній напис: "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна". Проїхали ми всю північ України. П'ятдесят населених пунктів. Великі села і райцентри. Зима, холод, клуби неопалені. Та й у ті медведчуківські осавули не впускають... А на Чернігівщині ледь не поплатилися життям. Вночі на стоянці в машині хтось підрізав гальмівну трубку. Слава Богу, вона тріснула на трасі за містом. І не було зустрічних машин... У боях за Президента ми від "міченої" машини відмовилися. Тепер, вже як голова комісії Верховної Ради по боротьбі з оргзлочинністю, В. Стретович сидів за кермом свого "Жигуля", у якого рухалося кермо, не працював сигнал і приспускали колеса, тиснув на газ. Я ж сидів поруч, дригав правою ногою - "гальмував" і постійно його лаяв. Боже! Який він терпеливий...Тепер ми об'їхали шістдесят п'ять населених пунктів. Крайній схід і південь України. Газети про нас не писали. По телевізору також нас не показували. Хоч міліція постійно знімала нас на телекамери... Та поговорімо вже про сатиру і гумор...

· Чи написали ви щось новеньке після революції?

- І написав. І надрукував. І не одне... У мене гарні творчі стосунки з редакціями газет: "Персонал плюс", "Слово просвіти", "Столиця". Тож дрімати вони мені не дають...

· Наша революція і гумор сумісні?

- Сумісні. І з гумором, і з сатирою. Ми ж революціонери нормальні, а не ті, що свого часу заявляли: "Пролєтаріату сміятися не до лиця. Хай сміється загниваючий капіталізм..." До речі, жодного дня на Майдані я не побачив сердитого, насупленого обличчя. Щирі посмішки, радісні погляди. Було враження, що над оцим помаранчевим велелюддям витає Божа благодать... Не бракувало і тут витвореного гумору. Від "американських валянків" і "наколотих апельсин" до самодіяльної поетичної творчості типу: "Януковича - на нари, студентів - на пари!".

· Який із ваших творів викликав найбільший резонанс у суспільстві?

- У різних аудиторіях різні твори сприймаються по-різному. Це стосується і слухача, і читача. Але найкращу реакцію нормальних українців викликають молитва і сповідь "До батька" та

"Українці мої, українці"...Бувають випадки, що люди встають і аплодують стоячи... Признаюся, що під час виступу на Майдані, читати ці твори я не насмілився. Ними я воюю проти манкуртів, безбатченків, безрідних іванів. А на Майдані були патріоти.

· Звідки ваше почуття гумору?

- Від батьків і від Бога. Бо воюю з усякою нечистю...

· Хто з артистів найкраще читає ваші твори?

- Артист Євген Дудар. Я не люблю слухати, як виконують мої твори. Тому на конкурсах гумору і сатири, де я був членом чи головою журі, ті, хто орієнтувався на мої твори, провалювалися. У моїх творах кожна кома, кожне слово несуть навантаження. А це дано відчути не кожному. Навіть талановитому акторові. До речі, так колись, ще будучи студентом, провалився мій теперішній "бойовий побратим" Володимир Стретович. І тепер мені часто цим колупає печінку... Правда, є одна людина, якій я найбільше у цьому плані довіряю, це народна артистка Неоніла Крюкова...

· Над виступами Сердючки і "кроликів" ви смієтеся чи плачете?

- Плакати нема за ким, сміятися нема над чим. І Сердючка, і "кролики" - продукт епохи кучманізму. Нічого світлого, нічого розумного. Тупий "вопль" і "бабки". Кожен король вибирає блазнів під свій інтелект. Тупі "хохмачі" в політиці, тупі "хохмачі" в мистецтві. А шкода. Бо і Андрій Данилко не безталанний, і в "кроликах", окрім кривляння і хворобливого дригання, щось пробивається...

· Відстань від великого до смішного відома всім. А яка відстань від смішного до великого?

- Від смішного, побудованого на інтелекті, майстерності, естетиці, до великого також лише один крок. Від смішного, витвореного халтурниками на халтурному матеріалі, до великого - як куцому до зайця.

· Коли востаннє ви були в телеефірі?

- Під час Помаранчевої революції. З майданної сцени... Десять років я був майже в телезагоні. Під час першого вибору Кучми у Президенти я з телеекрана кинув гасло: "Вперед до перемоги кучманізму під керівництвом Кучми і його вірних кучманоїдів!.."

· Хто із наших політичних діячів міг би стати прообразом героя ваших майбутніх творів?

- Знаєте, у нас стільки "діячів" і така для них дурнократія, що сатириків на описування їх "діянь" не вистачить. Як казав один іноземець: "У вас кожен Курвчинський має право організувати своє блятство, а кожен Ляпайкурва - розставляти свої акценти..." Тож не дивуймося, що байстрюки свинарки Астраущенко - Карл Смарченко і Клара Витренко організували партію прогресивних дураків і вербують дурнів по Україні...

· Чи є у вас невикористані сюжети? Коли плануєте їх реалізувати?..

- У мене лежать цілі торби думок. Занотованих на папірцях. Кожна думка - це поштовх до якогось твору. Щоб усе реалізувати, треба кілька років підряд писати вдень і вночі. А я - лінивий. Та й інколи хочеться спати... Та й голова ще думає. Продукує нові думки...

· У житті ви - людина дуже серйозна і відповідальна. Чи було у вас таке, що ваші ідеї і пропозиції не сприймали всерйоз?

- Було. І не раз. Особливо дівчата. Як серйозно я їх не переконував у своїх добрих намірах, вони посміхалися і казали: "Дядьку, не жартуйте..."

· Тонкий, інтелектуальний гумор у нас не культивується і часто не сприймається. Можливо, тепер люди більше чекають сатири, фарсу, кічу... Чи варто пристосовуватися?

- Вже десять років телеканалізація пропагує вульгарний, зоологічний пришелепкуватий чужий гумор. Одні й ті ж "юмористи", одні й ті ж хохмочки, один і той же "творчий почерк"... До цього нормальна людина не пристосується. Це просто зомбує... А пошесть так званих кавеенів... Гасають по наших навчальних закладах чужинецькі "юморотворци". Стрижуть із пришелепкуватого хохла гроші, калічать молоде покоління і плюють у душу нації. А ректори вузів, розвісивши вчені вуха, слухають і тупо ляпають у долоні... І це не лише економіка. Це політика. Щороку в Палаці культури "Україна" при аншлагах проходить фестиваль "Вишневі усмішки". Це свято українського гумору. Ви хоч раз його бачили по телевізору?.. А тому що телебачення у чужих руках... Як і держава була в чужих руках... Від чужинця не чекай гостинця...

· Якби ви були при владі, то як реформували б політику держави в галузі культури?

- Перш за все перекрити дорогу халтурі. І на сцені, і на екрані, і в друкованому слові. Треба обов'язково повернутися до художніх рад. Це не цензура. Це перевірка на професійність і відсутність "шкідливих домішок". Коли в Україну завозять "ніжки буша", то санітарна комісія перевіряє, чи нема якоїсь холєри. А духовна холєра смердить з усіх екранів і жодна комісія не реагує. Позакладало носи чи мізки?.. Я колись спитав одного письменника, який грається у вульгарний, кльозетний гумор: " Ти своїй донечці запропонував би читати свої твори?". "Ти розумієш, - закрутився він, - моя дитина і мій читач - це різні речі"... Отже, свою дитину він від бруду оберігає, а чужій - підсуває...

· Кого б ви рекомендували на посаду міністра культури: Вітренко, Шуфрича чи Януковича?

- На посаду міністра культури треба ставити людину принаймні елементарно культурну і психічно врівноважену...

· Коли сміятися неприпустимо?

- Коли у твого шефа болять зуби.

· Чи буваєте злим?

- Ніколи. Я буваю сердитим. Але швидко відходжу... Коли мене погладять...

· Що читаєте, крім гумору?

- Майже все... Крім гумору...

· Хто є першим читачем ваших творів?

- Буває, що дружина... Чиясь...

· Сміється той...

- ...хто може... І вміє...

· А що найсмішніше можна чекати в найближчому майбутньому?

- Вже дочекалися... Вже "украінєц Жванєцкій " вчить нас, "що значить бути українцем..." Це знову через "нашу" телеканалізацію, заправлену протухлими телеоселедчиками...

· Що ви побажали б читачам?

- Завжди мати здоров'я, мати світлий розум і чисту совість. Читати і... думати...

Ужгород-Київ-Ужгород 30 січня 2005 р.

"В МЕНІ ОДРАЗУ ІСНУЄ ЯК МІНІМУМ КІЛЬКА "ВНУТРІШНІХ ОСОБИСТОСТЕЙ"


Ростислав Мельників - поет, літературознавець, доцент Харківського національного університету ім. Григорія Сковороди, нащадок кубанських козацьких станичних отаманів, людина, яку колеги по перу називають "поетичним націоналістом". Але цікавий він не тільки тим, що букву "о" у власному прізвищі змінив на "і". До його критичної думки оцінки літературного процесу прислухаються по всій Україні, його статті друкують у різних всеукраїнських виданнях та за кордоном, його поезію можна зарахувати до поезії національних "важковаговиків". Розмова з ним на Львівському форумі видавців, постійним учасником якого Ростислав є, вийшла цікавою.

· Ростиславе, ти відчуваєш себе більше поетом чи науковцем?

Важко сказати одразу й однозначно, швидше за все - професійним літератором. Це значно ширше поняття і, зрештою, максимально охоплює всі напрямки моєї діяльності (критика, редактора й викладача в тому числі).

· Ваш журнал, який видавали донедавна, мало відомий широкому колу читачів. Розкажи про нього докладніше.

- Власне, журнал "Книжковий клуб плюс" і не був розрахований на широке коло читачів - це галузеве видання для видавців, книгорозповсюджувачів, письменників і всіх, не байдужих до книги. Часопис тричі поспіль у 2002, 2003 і 2004 роках визнавався Форумом видавців у Львові найкращим виданням на книжкову тематику, поки його в червні 2005 року не "привласнила" Міжрегіональна академія управління персоналом. А відтак головний редактор Юлія Поцілуйко й заступник головного редактора Ростислав Мельників змушені були залишити свої посади. Найприкріше в цій ситуації те, що все, нароблене нами, зійшло на пси, й про "Книжковий клуб плюс" уже навіть не випадає говорити в пристойному товаристві.

· На нашій пам'яті хтось назвав те, що відбувалося в нашій літературі десять років тому, літературною процесією. Чи стала процесія процесом?

- Здається, це був Іван Андрусяк. Принаймні, це слово містилося в назві його книги літературно-критичних статей. А таке метафоричне означення літпроцесу зумовлено гіркотою усвідомлення, що українська література (і культура ширше) в кращих її проявах - не те що не потрібна тогочасній (та, за великим рахунком, і теперішній) владі, яка формує державну політику, а навіть заважає і шкодить. Куди ж бо краще підтримувати усталене малоросійське "шароварництво" й кіч в особі "юного орла" та бути переконаним, що все найкраще твориться в Москві. І головним чинником руху (процесу) наразі й досі залишається ентузіазм митців і - приємна тенденція - невеликої групи видавців.

· Як тобі вдається тримати постійно руку на "пульсі літературного життя"?

Це мій фах. А до того ж, з розвитком Інтернету в Україні тепер це не так уже й складно.

· Читання книг входить у твої функціональні обов'язки. Скільки книжок ти читаєш за рік, скільки прочитав торік?

- Ніколи не займався такими підрахунками, тому не можу відповісти на це запитання. Але, на жаль, для багатьох книжок просто не маю часу, хоча і є бажання їх прочитати.

· Чи була серед них така, що принесла справжнє вдоволення?

- Питання, звісно, провокативне. З прочитаного за останній сезон - Ігор Костецький. Його вибрані твори з дуже гарною подачею Марка Роберта Стеха вийшли восени у видавництві "Критика". Для мене цей письменник так само близький за своїм світовідчуттям, як, скажімо, і Майк Йогансен.

· Ти плідно займаєшся наукою - працюєш в Університеті імені Сковороди. Над чим трудишся тепер?

- Триває звичайний навчальний процес - лекції, семінари, дипломники, аспіранти, а крім того - мої студії над перебігом літпроцесу 1920-х років. А також - ціла низка побічних речей, які теж забирають і час, і енергію. Загалом, маю мрію завершити якнайшвидше один із важливих для мене проектів, який висить наді мною ось уже років із п'ять. Не називаю, який саме, - боюсь наврочити.

· Наскільки, як науковець, ти реалізуєш себе при роботі над черговим віршем, художнім твором?

- Інколи маю підозру, що в мені одразу існує як мінімум кілька "внутрішніх особистостей" і кожна має свій напрям самореалізації - ледве встигаєш перемикатися (майже як теле- чи радіоканали), відтак усе залежить лишень від того, на якій хвилі перебуваєш у ту чи іншу хвилину і наскільки вона суголосна в цей час зовнішнім обставинам. Ні, це не клінічний діагноз, як може хто подумати, а специфіка моєї праці. Часто рятують псевдоніми. Скільки довелося їх "народити" після закінчення університету, що нині вони тягнуть на цілком помітне й приємне товариство. Коли раптом якогось дослідника зацікавить постать Ростислава Мельникова, то матиме чимало клопоту з його ідентифікацією на шпальтах різноманітної періодики.

· Що, чи хто, допоміг тобі виробити свій творчий почерк? Кого вважаєш своїм Учителем?

- Мені тут важко відповісти та сказати щось однозначне. Як історик літератури, можу припустити, що на моє формування особливо вплинули креативні практики 1920-х років, зокрема Йогансена й Семенка. Принаймні, університетська юність проходила під знаком їхньої творчості. До речі, я - автор першої монографії, присвяченої поетичній творчості Майка Йогансена. З іншого боку, я мав прекрасних університетських викладачів - Кіма Хомича Балабуху, Ларису Семенівну Загребельну, Ігоря Олександровича Оржицького, Станіслава Борисовича Стасевського, Леоніда Ушкалова. Та й у школі пощастило на гарних учителів, приміром, і досі спілкуюся зі своїм класним керівником Валентиною Іванівною Котенко.

· Які проблемні теми і явища в літературному процесі вже проаналізовано тобою і які ще чекають на дослідження?

- Річ у тому, що історія української літератури складається переважно з білих плям, тож роботи вистачить ще не одному поколінню науковців. Між іншим, спостеріг і цікаву тенденцію - ця ділянка літературознавства все частіше привертає увагу чужинців своєю цілиною, адже випадає нагода відчути себе піонером. Принаймні, такого відчуття годі чекати, досліджуючи російську чи англомовну літературу.

· Чи легко тобі, як науковцеві, віднайти потрібну книжку, якщо її видано не в Харкові і не в Києві?

- Та навіть і як звичайному читачеві таки нелегко. Однак сподіваюся, що ситуація невдовзі має змінитися.

· Наскільки ти знайомий із сучасною літературою Закарпаття?

- Дуже побіжно. У моїй свідомості фіксуються лише три імені - Василь Кузан, Петро Мідянка та Павло Чучка (молодший). Але, напевне, вони і є найяскравішими.

· Які в тебе спогади про поїздки по Закарпаттю? Що вони дали для тебе як для творчої особистості?

- Маю купу найприємніших вражень, хоч і минуло вже ціле десятиліття. Був би не проти їх оновити.

· Нещодавно Андрій Кокотюха видав книжку про письменників дев'яностих, про події та акції, учасниками яких були і ми з тобою. Наскільки, на твою думку, в книжці відображено те, що було насправді?

- Людська пам'ять - химерна річ, та й, зрештою, кожен запам'ятовує згідно зі своєю ієрархією цінностей. Для Кокотюхи - це насамперед алкоголь та процес його споживання. Я ж маю цілком відмінний підхід.

· А наскільки сучасна література взагалі віддзеркалює, відображає дійсність і чи повинна вона в принципі це робити?

- Від реалій у літературі не втечеш, оскільки навіть "втеча" є безпосереднім наслідком дійсності.

· Чи відчувається взагалі, і, якщо так, - то наскільки, вплив держави на формування "споживчого кошика" в галузі книговидання?

- Ніяк, лише от віднедавна зайшла мова про державну політику в цій галузі.

· Наскільки те, що видається у нас, відповідає національним інтересам України?

-Та все, що видається в Україні, - тією чи іншою мірою відповідає національним інтересам. Інша річ, що український книжковий ринок давно знаходиться в руках росіян. Вони нині навіть книжки українською мовою стали друкувати - лише б не втрачати те, що приносить мільярдні прибутки. Тож питання основне полягає в тому - чи вистачить політичної волі, щоби національний виробник почувався на національному ринку господарем. А такої волі не спостерігається впродовж усіх років незалежності.

· Кого із авторів ти назвав би визначним явищем в українській літературі?

- Відповідь на запитання міститься у попередньому абзаці. Поки українська книга не посяде першість у рейтингах продажу на українському ринку, доти такі питання, як і відповіді на них, не матимуть реальної основи.

· Яке місто претендує називатися літературною столицею України?

- На сьогодні їх три - Київ, Львів та Харків.

· Харків надихає на творчість українського письменника?

- Харків - українське місто з глибоким національним корінням. Візьміть історію української літератури за останні двісті років - найпомітніші явища так чи інакше пов'язані зі столицею Слобідської України.

· Твій кум - поет Сергій Жадан співпрацює з рок-музикантами. А ти? Чи є пісні на твої тексти?

- По-перше, Жадан - не мій кум і ніколи ним не був. Звідки така інформація? А по-друге, на мої тексти було свого часу створено кілька пісень і навіть виконувалися на фестивалі "Червона Рута" в Дніпропетровську, проте це швидше виняток. Те, що пишу я, не придатне ані для естради, ані для рок-музикантів. Хіба якщо віднайдеться якийсь ентузіаст.

· Ви з Сергієм заявили про себе одночасно на конкурсі "Смолоскип". Що значить для тебе особисто співпраця з видавництвом "Смолоскип" та його директором Осипом Зінкевичем? Чи варто молодим авторам подавати рукописи на той чи інший конкурс?

- Майже одночасно. Він лауреат 1994, а я - 1995 року. І хоч минуло стільки часу, я й досі співпрацюю зі "Смолоскипом", більше - маю від того неабияку приємність. Роль Осипа Зінкевича надзвичайно важлива для формування покоління дев'ятдесятників, і я дуже ціную, що мене доля звела із цим чоловіком. Наше знайомство відбулося за напрочуд символічних обставин - під час святкування сторіччя Миколи Хвильового.

· Що є більшою рекламою для книги і для автора: пісня на його слова чи публікація в часописі його творів?

- Вихід книги, її вільний продаж у більшості книгарень України та промоційний супровід.

· Музей "Червона Фіра" - це що?

- Не знаю. А "Червона Фіра" - літературне угруповання, яке існувало в першій половині 1990-х років і одним із учасників та засновників якого був і Ростислав Мельників.

· Ти недолюблюєш букву "О"?

- Та ні ж бо - просто буква "і" звучала більш "активно" і "дієво", ніж "уповільнена" "о", тож довелося дещо підкорегувати звучання свого прізвища, надавши йому й більшої українськості.

· А чому ти поміняв цю букву на іншу в своєму прізвищі?

- У паспорті все залишилося без змін. А от, приміром, Жадан своє "ов" таки відкинув зовсім. Я ж у цьому потреби не відчував - мій рід має давнє й глибоке коріння. Рід Мельникових - один із найшанованіших козацьких родів станиці Усть-Лабинська Кубанського лінійного полку. Його представники були станичними отаманами й мали вищі офіцерські чини (звісно, йдеться про давноминулі часи імперії Романових). Ще мій дід пройшов козацький вишкіл, проте після громадянської війни мусив тікати з Кубані. До речі, його син, а мій батько, народився в Азербайджані у шлюбі з туркинею.

· Чому письменник повинен бути націоналістом?

- Та зовсім ні - просто письменник повинен мати певну громадянську позицію, певні принципи й переконання, але передовсім - мати талант. Інакше - ані позиція, ані принципи нічого не варті, особливо якщо йдеться про формування суспільної думки. Що ж до мене особисто, то я цілком аполітична особа. Тож і говорити про мій "націоналізм" не випадає, хіба мавши на увазі, що я думаю, мислю й пишу українською - але ж це так природно - як дихати.

· Чим для тебе є участь у Форумі видавців?

- Перш за все, це можливість зустрітися з друзями, колегами по перу. Ось з тобою ми бачимося останнім часом тільки тут, у Львові. А ще форум допомагає у тому, про що ми говорили вище. Тут можна придбати і отримати в подарунок багато книг, про вихід у світ яких ти навіть і не здогадувався. Крім того, форум - це дійство яскраве, багатолюдне, це безліч акцій, конференцій, презентацій, творчих зустрічей. Це оголошення книжки року. Це найбільша подія в літературному житті держави, точніше - суспільства. Тієї його частини, що читає.

· А тепер традиційно: про власні плани і побажання для читачів.

- Планів, користуючись лексикою Маяковського, - "громадьйо", а ще більше задумів. Тож хотілося б собі побажати сприятливого клімату для їх реалізації. І те саме можна побажати й читачам.

2006 р.

"...Я ТОЙ, ХТО КОСИТЬ ТРАВУ БІЛЯ БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ"


Розмова з головою Закарпатської організації Національної спілки письменників України, кандидатом педагогічних наук, доцентом Петром Ходаничем відбулася одразу після повернення з творчої поїздки у Словаччину та виходу в світ у столичному видавництві "Дніпро" нової книжки "Знак дракона". Але розмова не тільки про це, а й про багато інших речей, якими живе письменник і вся письменницька організація.

· Цей рік вашого життя був-таки не простим. Крім усього іншого, він приніс вам поважну і непросту місію - очолити Закарпатську організацію Національної спілки письменників України.

- Очолювати письменницьку громаду справді почесно і не просто. Почесно, бо орієнтуюся на своїх великих попередників, які стояли біля джерел Закарпатської спілки, зокрема це П.Лінтур, Ю.Гойда, І.Чендей, М.Томчаній, П.Угляренко, В.Поп та й інші. Непросто, бо кожен письменник - це особистість із своїм внутрішнім світом, власним світобаченням і світосприйманням. Хтось питає, а що у Спілці твориться, чому дехто зі спілчан не вельми добре відгукується у пресі про Спілку та й про голову? Відповідаю - твориться літературний процес. А з іншого боку - суспільство повинно звикнути жити за демократичними нормами. І одна з них - відкритість. Тому всі наші спілчанські плани і дії обговорюються на засіданнях ради і зборах. Радує, що знаходимо підтримку і порозуміння з керівництвом облдержадміністрації і обласної ради.

· З якими здобутками Спілка зустрічає 60-ліття організації, яке планується гучно відзначити восени?

- Насамперед - це нові книжки. Не хочу виділяти когось з письменників, бо кожен працює в силу своїх творчих можливостей. Та умови для творчої діяльності тепер не найкращі. Відійшов час, коли письменник сидів днями вдома і писав, знаючи, що отримає за свою працю гонорар і шану. Літературна праця специфічна. Справжня книжка пишеться довго, може, й не один рік, а на сьогодні письменника намагаються загнати в ринкові умови. Це нонсенс. Давно доведено, що так звана масова література, чтиво, і література справжня - це різні речі. Писання книжок - це не випуск ковбаси. Література - наслідок духовної праці. Мені приємно назвати книжки наших спілчан, які вийшли друком останнім часом і вже отримали позитивні оцінки. Це поетичні збірки Н.Панчук, Б.Салаї, Л.Повх, Л.Кудрявської, книжки вибраних поезій Х.Керити, Т.Ліхтей, вибране найстарішого з наших письменників О.Сливки, переклади з французької І.Петровція, романи у віршах І.Козака, збірник казок В.Шкірі. Щойно побачили світ нові книжки В.Попа, В.Густі, Д.Кешелі, А.Дурунди, Л.Балли, книжки для дітей Г.Малик. Приємно, що в цьому списку і моя книжка вибраних повістей та оповідань.

А до ювілею організації готуємо поважне видання десь на шістсот сторінок. Там мають бути матеріали про всіх членів Спілки від часу її створення до сьогодні. Єдиний письменник, що не захотів бути в книжці, - це Іван Петровцій.

· Керувати письменниками можна?

- Керувати письменниками? Ні! Творчість не терпить жодного втручання. Писання поезій чи прози нагадує ходіння по канату над прірвою. Хто тобі допоможе, хто скерує твої дії? Ти робиш тільки те, що велить серце, і кожен твій рух повинен бути виваженим. Спілка - це добровільна громада творчих особистостей. Тому обов'язком голови вважаю не керування, а сприяння реалізації творчих інтересів кожного з письменників. А по щирості, посада голови - це марудна робота, яка займає багато часу і нервів. Але хтось її таки мусить виконувати.

· Дехто каже, що творчі спілки - це пережиток минулого.

- Скажіть, а чому об'єднуються чоботарі, адвокати, вчені? Мабуть, для захисту своїх прав і фахових інтересів. Чи письменники - це люди не від світу цього? Тепер нас усього тридцять п'ять. Це в кілька разів менше, як професорів Ужгородського університету. Дехто називає спілки сталінським створінням. Так, компартія хотіла прибрати і використати духовний потенціал літератури для пропаганди власних ідей. Та попри це спілчанами був створений той духовний пласт, який дозволив записати українство в коло найосвіченіших сучасних народів. Хто називає творчі спілки пережитком, бездумно пропагує програмні рядки компартійного гімну - "...ми старий світ зруйнуєм, а потім..." Ми вже пройшли час, коли все хотіли вибудувати спочатку. Руйнувати завжди легше, як будувати, то чи не краще перебудувати? Спілка письменників перебудувалася давно, не забуваймо, що саме в лавах Спілки було створено Народний рух, який і започаткував процес національного самовизначення України.

· Ви були серед перших учасників Руху на Закарпатті.

- Рух на Закарпатті створювався в нашій письменницькій організації. І першими його членами стали І.Чендей, П.Скунць, Ф.Кривін, Ю.Керекеш і я. Згодом я був депутатом Ужгородської міськради і там пропагував ідеї Руху. Гордий з того, що був серед депутатів, які засудили політичний путч у Москві в серпні 1991 року, після чого Україна остаточно визначилася як незалежна держава.

· Чому ви відійшли від політики?

- Специфіка письменницької праці така, що вимагає критичного осмислення всього, що відбувається. Загалом я підтримую всякі демократичні починання. Разом зі своїми студентами мерз на вулицях Ужгорода під час Помаранчевої революції. Свої погляди на політичні процеси намагаюся сформувати у вигляді художніх образів і перенести на сторінки книжок. Мені докоряють, що в книжці "Міст через Тису" занадто багато політики. Сприймаю зауваження за похвалу. Бо вся світова проза - це сконцентрована в художні образи політика. Кожен письменник по-своєму висловлює своє ставлення до реального життя. Можемо сперечатися відносно авторських стилів, але проза без політики неможлива. Це не любовна поезія і не література розваг. Хіба поза політикою знаходяться твори закарпатців Маркуша, Потушняка, Томчанія, Чендея, Скунця чи моїх ровесників Кешелі, Дурунди, Кухти?

· У названій вами книжці мені запам'ятався твір (я навіть не знаю, як його назвати - оповідання, новела, нарис) "Криза жанру". Чим він став для вас? Чому така назва? Адже йдеться в ньому не про літературу.

- Це оповідання стало спробою осмислення процесу формування української демократії на прикладі Ужгорода і мого власного політичного досвіду. П.Скунць, прочитавши його, відразу видрукував уривок у "Карпатській Україні". Тут реальне і вигадане переплелися настільки, що тепер мені самому важко відрізнити домисел від дійсності. Спочатку я хотів змінити імена на вигадані, але життя багатогранніше за вигадку, то чому ховатися за вигадками. Але тема настільки велика за кількістю персонажів і подій, що відповідає роману. Я вдався до химерної стилістики, намагаючись поєднати високе і комічне, ліричне, психологічне і лозунгово-патетичне, запропонував рецепти творчого стилю, але намагався не схибити в головному - написати правду. Так і визріла назва "Криза жанру".

· Ваша нова книжка вийшла в київському видавництві "Дніпро". Чому ви назвали її "Знак дракона"?

- Названо книгу за одним із оповідань. Знак дракона - це чужий нам символ, символ зла, яке вступило в боротьбу з чесністю, порядністю, працьовитістю, що характерні для закарпатців. Я вірю, що наше суспільство очиститься від нечисті і вибудує світлий дім, де всі люди будуть щасливими, бо ми того варті.

· Що значить для вас вихід цієї книжки? Чому перша презентація відбулася у Пряшеві?

- Це книжка вибраного. Вона мала з'явитися друком ще до мого ювілею, але на видання чомусь завжди не вистачало коштів. Редактори відібрали твори, які написані впродовж останніх двадцяти п'яти років. Мені приємно, що всупереч політичним колізіям і новій стилістиці твори виявилися не застарілими. Я належу до кола авторів, що пишуть про своїх сучасників. Тут можна помилитися, схибити. Але вихід вибраного підтверджує, що правда літератури виявляється сильнішою за політичні вподобання. Бо переживання героя, якщо вони відповідають загальнолюдським, як правило, непохибні. Кожна книжка для автора - щастя. Це - як народження дитини. А що презентація відбулася у Пряшеві - це випадковість. За день до поїздки у Пряшів, куди їздив на запрошення Спілки українських письменників Словаччини, я отримав сигнальні примірники книжки. Тому й першими ознайомив з нею пряшівців. Але днями відбулася презентація в Ужгороді на "Книжковому Миколаї".

· І які перші відгуки?

- Це вже судити читачам. Загалом, письменники дуже вболівають за долю своїх книжок.

· Серед ваших героїв часто трапляються художники. Це пов'язано з творчістю Ходанича-художника?

- Безперечно. Я закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, де вчився різьбі по дереву у великого майстра Василя Свиди. Довгі роки працював у майстернях Художнього фонду, згодом створював іконостаси, престоли, інше сакральне різьблення для храмів Закарпаття. Але мій улюблений жанр - це мала дерев'яна пластика. І тепер за відпочинок маю - роботу в своїй майстерні за кавалком дерева. Не хочу повторити за великим французом, що моя героїня - це я, але безперечно, що в кожного з моїх героїв є часточка мене. З іншого боку, для прозаїка важливо мати за героя людину рухливу, не пов'язану обов'язками. Такий герой дозволяє розгорнути тему, вибудувати цікаві сюжети, виявити несподівані поблеми, збудити інтерес читача.

· Ви кандидат педагогічних наук, доцент. Знаю, ваша книжка про українських письменників-педагогів В.Бірчака, В.Пачовського, Марійку Підгірянку стала своєрідним бестселером. Як узгоджується педагогіка з літературою?

- Книга про письменників-педагогів, які прийшли на Закарпаття як політичні емігранти після Першої світової війни, справді мала успіх і її скромний тираж розійшовся за якийсь тиждень. Серед інших книжок з педагогіки мені особливо приємно було працювати над монографією "Педагогічна освіта на Закарпатті". Писав її разом з чудовим ученим професором В.Гомоннаєм, який уже рік як відійшов від нас, і професором В.Росулом. Щойно видав навчальний посібник з культури Закарпаття. Педагогіка цікава, жива наука. Я працюю в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти і щодня зустрічаюся з учителями шкіл, переконуюся, що процес демократизації школи і освіти в Україні незворотний. Буде школа - буде держава. Це аксіома. Педагогіка спонукає вимогливіше ставитися до літератури.

· Нещодавно на базі Інституту пройшов Третій зліт творчої молоді Закарпаття...

- Це неординарна подія. В Ужгород за підтримки обласного управління освіти і науки з'їхалося більше сотні юних поетів, прозаїків і журналістів. Наші письменники очолювали творчі семінари. Головне, що ми виявили з десяток обдарованих дітей.

· Назвете кількох.

- Ні. Дитячі душі крихкі, і їх не можна ранити, в тому числі й захвалюванням. Мені прикро, коли хтось на дитячі спроби пера пише помпезні хвальби. Це погана послуга. Дитина повинна знати, що в літературу йдуть не за похвалою. Похвала в тому, що за підсумками зльоту найкращі твори учасників зльоту буде опубліковано в спеціальному альманасі.

· Героєм якого серіалу хотів би бути чи міг би бути Петро Ходанич?

- Ніколи не уявляв себе артистом. Але в мене в рідному селі є батьківська хата з нивами і чудовим садом. Уявіть, що я той, хто косить там траву.

2005 р.

"ТЕОРЕТИЧНО, Я МІГ БИ ПИСАТИ ПО ОДНОМУ РОМАНУ КОЖНОГО МІСЯЦЯ..."


Унікальність цього письменника та ситуації полягає в тому, що Андрій Кокотюха отримав одночасно першу і другу премії такого престижного конкурсу, як "Коронація слова", в якому лише одиниці із професійних письменників наважуються взяти участь. Та Андрій кілька разів поспіль отримував премії, а тепер - аж дві. Проте він цікавий не тільки як письменник, але і як співрозмовник.

· У такому престижному конкурсі, як "Коронація слова", здобути перемогу нелегко. Ти ж узяв одночасно першу і другу премії. Як тобі це вдалося?

- Насправді принцип, за яким дається будь-яка перша премія в будь-якій сфері діяльності в Україні, залишається невідомим. Складність здобуття "Коронації" полягає в тому, що і жанрова, і так звана "серйозна" література знаходяться в одному портфелі. М'ясо не може конкурувати з рибою, груша - з ананасом, а всюдихід - із вертольотом. Ну чим можна пояснити, що перше місце в "Коронації слова" займає детектив, а десяте - фантастика? Фантастика що, гірша за детектив? Я не люблю фантастики, але не буду стверджувати, що вона погана. Я її просто не розумію. Але знаю: кращим від фантастичного роману може бути лише інший фантастичний роман. Проте на "Коронацію" приймають всі рукописи чохом, бо в Україні насправді ще дуже мало письменників. Про членів Спілки письменників не кажу - їх майже дві тисячі, і вони майже нічого не пишуть. Автори ж "коронаційних" рукописів пишуть час від часу, так само, як і читають. Через те з року в рік перемагають ті, хто більш-менш професійний і видається незалежно від конкурсу. Причому перемагають до першої премії - Василь Шкляр, Ірен Роздобудько, Олексій Волков з Тернопільщини. Я вивчав цю тенденцію, зрозумів, які тексти переважно люблять члени журі, і зробив два, абсолютно не схожі між собою за жанром і стилем.

· Які, власне, романи було нагороджено?

- "Дурний" детектив "Темна вода" і "розумний" психологічний роман "Зоопарк, або Діти до 16 років". Причому мені потім казали, що журі розділилося. Одні хотіли поставити детектив на друге місце, а "Зоопарк" на перше. Інші - навпаки. Причому всі хором були переконані, що це не я написав, що я втомився п'ять разів підряд подавати рукописи на конкурс, без того багато видаюся, списався і взагалі - так добре Кокотюха писати не може. Насправді, подібні речі, подібні розмови, і взагалі вся ця ситуація - це не що інше, як підтвердження ознаки мого професіоналізму. Причому я не спеціально це робив. Просто вирішив взяти гроші якщо не одним рукописом, то іншим. Мене в усьому цьому приваблює лише грошова винагорода - нашим письменникам не платять гонорар у 4 тисячі доларів (20 тисяч гривень). Це такий розмір першої премії. Друга - 10 тисяч. З цієї суми ще вираховують податок. Словом, літературою я стільки не заробляю в Україні. А хочеться саме цим і заробляти. Я ні з ким не змагався, бо в нас немає двох Кокотюх, так само, як двох Куркових, двох Марій Матіос, двох Юріїв Покальчуків чи ще когось. У нас кожен автор - на жаль, неповторний. Не породжує епігонів, бо, повторюся, мало людей, не так багато людей, які читають і пишуть українське в Україні. У нас можуть "косити" під модного в Росії Віктора Пєлєвіна чи не менш модну Дарію Донцову. Під Джойса з Прустом так само "косять". Тому перше і друге місця в "Коронації слова" не означає автоматично, що я найкращий український письменник. Просто цей факт свідчить: професійних письменників дійсно бракує.

· А скільки всього романів ти написав? Скільки книжок видав?

- У мене сьогодні 18 виданих книжок. Причому торік їх вийшло шість - фактично одна книжка кожних два місяці. Теоретично, якби мені за це платили так, як платять письменникам там, де видавнича справа - це бізнес, я міг би писати кожен місяць по одному роману. До речі, з цих вісімнадцяти книжок лише десять художніх. Решта - пізнавальна, на кшталт: "чому Україна не Росія" і "Таємниці та загадки України", серія кримінальних нарисів "Кримінальна Україна", навіть мемуари про своє літературне життя написав… До речі, пишу українською і російською мовами, це дозволяє розширити коло читачів.

· Наскільки мені відомо, останні кілька років ти постійно отримував нагороди "Коронації слова". Розкажи докладніше.

- Історія буде короткою. Запропонували подати рукопис - подав. Правда, думав, що відразу загребу як мінімум третє місце - 4 тисячі гривень. А отримав за роман жахів "Нейтральна територія" лише диплом, і той - неофіційно, десь між станціями київського метро. На мене просто забули його виписати. Грошей за одинадцяте місце не належало. Хоча з тих лауреатів мало хто спромігся потім написати хоч одну книжку… Це зайвий раз підтверджує випадковість вибору більшості конкурсантів. Вирішили стати письменниками - не сподобалося, бо знаменитими не прокинулись. Потім, значить, "Мама, донька, бандюган" - уже одна тисяча гривень і розмови в кулуарах про корупцію в журі та благовоління до національно стурбованої тематики. З романом "Повзе змія" вийшло не зовсім гарно - йому дали третю премію, хоча, за чутками, він мав усі підстави забрати першу, і я далі в цьому переконаний. Але там були якісь незрозумілі мені фінансові розклади… Коли торік я вдруге отримав третю премію за книгу "Шукачі скарбів", такої злості не було. Бо тоді офіційно не було першої - два рукописи набрали однакову кількість голосів. А я сам винен: вирішив підіграти журі і вставив у текст дещицю національно свідомої туги. Насправді результат останнього конкурсу доводить звичайну істину: ніколи не намагайся нікому сподобатись. Тоді все, чого ти хочеш, станеться само собою. Правда, в стосунках із жінками цей принцип не діє…

· Скільки років ти йшов до такої перемоги? Коли написав свій перший твір?

- У сім років. Це була казка-бойовик про звірів, які боронили свій ліс від піратів. Де взялися пірати в українському лісі - бог його знає. До речі, роман "Шукачі скарбів", відзначений 2005 року, був написаний 1985-го. Писав я у загальних зошитах у клітинку, вони збереглися. До речі, користувався загальними зошитами до 2000-го року. Потім навчився відразу вбивати текст

у комп'ютер. А раніше навіть на машинку писав не відразу. Перша книжка вийшла 1996-го, називалася "Шлюбні ігрища жаб". Кажуть, була бестселером.

· Більшість твоїх творів про бандитів, наркоманів, проституток... Чому?

- Наркоманів у мене немає, більше алкоголіків. Наркоманія, на превеликий жаль, більш близька молодим українцям, у тому числі - письменникам. Бандити - це данина жанру. Детектив, кримінальний роман уявити без бандитів важко. Але сьогодні вже і бандитів поменшало - минули бандитські часи. Бандитизм - реалії 90-х років, а я письменник-реаліст. Щодо проституток, то, по-перше, без них важко уявити бандита в усі часи, а по-друге - я їх люблю і поважаю. Вони ні на що не претендують і не завантажують нікого своїми проблемами. Повії - класичний елемент міського "дна", навіть якщо вони дуже дорогі і пещені. А я не люблю гламуру і салонного мистецтва. Лишається дно. Хоча, чесно сказати, мені цікавіше описувати його, аніж там перебувати. Дружити з бандитами, наркоманами і навіть повіями не дуже безпечно.

· У школі часто діти пишуть твори: "Якби я був президентом..." Якби ти був президентом, то заборонив би вживати наркотики, алкоголь?..

- По-перше, я не був би президентом. Бо це політична фігура, а політика мене не цікавить. Я її ненавиджу. Далі - заборонити вживання алкоголю українцям неможливо в принципі. І не треба цього робити. Наркотики я заборонив би, але це так само неможливо. Хоча вони прийшли в наше суспільство не як національна традиція, як на Сході, а як мода. І я б рекомендував на державному рівні позбавляти наркоманів усіх соціальних гарантій та громадянських прав, окрім одного - права вилікуватися і стати повноцінним членом суспільства. Наркоман - значить, безробітний. Наркоман - значить, не маєш де жити. Наркоман - заборонити одружуватися. Люди повинні відчути, що наркотики - це не абстрактне зло, і боротися з ним будуть не фразами "ніз-зя" і "ай-ай-ай". Домовимося: право вибору є в кожного. Але той, хто не бачить нічого лихого в уживанні навіть легких наркотиків, мусить знати: за це його не посадять, не розстріляють, на нього просто будуть показувати пальцем і зневажати. Якщо усвідомив, що це хвороба, будь ласка, лікуйся. Після того ніхто не матиме права тебе зневажати.

· Роман "Темна вода" не схожий на твої попередні твори. Про що він?

- Він якраз схожий на попередні твори. Єдина відмінність - він написаний чітко за законами жанру. Не на емоціях, а раціонально. Кожне речення тут має значення. Скоротити хоча б одне - порушити цілісність оповіді. Ще я поєднав в одному тексті традиції "готичного" страшного роману і традиційного детективу. Це "Собака Баскервілів", переспівана відповідно до вимог сучасної масової літератури і покладена на українські реалії. У такому собі Тихому Затоні гинуть рибалки. Старі люди кажуть - це нечиста сила, бо місце то прокляте. Але мій герой не вірить у чортівню і починає шукати дивним подіям логічне пояснення.

· Чи значить вихід роману у світ, що ти вийшов на новий рівень творчості?

- Ні, не значить. Просто, мені здається, я знайшов найбільш прийнятну для себе форму роману. Причому, судячи з усього, члени журі так само зрозуміли - ось він, ідеальний або близький до ідеального сучасний український популярний роман. Трошки готики, трошки Голівуду, багато знайомих реалій і неодмінна критика влади. Не конкретних персонажів, а влади як інституту. Українці завжди відрізнялися тим, що не уявляли собі ідеальної влади. Бо в нас кожен - сам собі гетьман і отаман.

· Інтрига в романі і в житті. Для тебе вони пов'язані?

- Ні. Кілька разів намагався застосувати в різних життєвих ситуаціях принципи, за якими відбувається дія в художньому творі. Не працювало. В житті більше побутового екстрему. А він у кожного свій. Кому цікаво читати про поламані унітази чи переповнені маршрутки, скажімо? Я, коли збирав матеріал для "Кримінальної України", став з часом відверто нудьгувати. Розслідування вбивства чи пограбування цікаве тільки в книжках. У житті це дуже нудний і невдячний процес. Доводилося навіть самому придумувати інтригу, аби читалося цікавіше. Тому історії люблю вигадувати, а не потрапляти в них.

· Ти живеш більше в творах чи в реальності?

- Коли як. Реальність починає бути не такою безнадійною, коли нею граєшся. Скажімо, спеціально говориш по-писаному, або навпаки - вульгаризуєшся. Хоча я надто приземлена людина як для письменника. Можливо, через те, що ніколи не писав віршів і фантастики.

· Що є найбільшим стимулом до творчості?

- Можливість вирішувати в книжках людські долі і вигадувати біографії. Ще - можливість простежити шлях книжки з твоєї голови до рук читача, який її купує на книжкових ярмарках. Тому я часто на них буваю.

· З тобою важко жити в одній квартирі? Для твоєї дружини ти схожий більше на котрого із своїх героїв?

- Зі мною взагалі важко. Хіба можна жити в одній квартирі з людиною, якої постійно нема навіть тоді, коли фізично це тіло присутнє? Сидить то мовчки, втупившись в одну точку, то клацає по клавішах. Починаєш до нього говорити - кричить, що всі йому заважають працювати. А про героїв я не знаю - дружина не читає моїх книжок.

· Скільки відсотків власного життя ти вже описав? Які найцікавіші події і пригоди з реальності вже є на сторінках твоїх книг?

- Кожна художня книга - це одне прожите життя. Тому я прожив їх як мінімум десять. І ще хочу прожити якомога більше. Бо життєвий досвід - це не лише описані п'янки, бійки, приводи в міліцію, стосунки з жінками, подорожі чи сидіння на унітазі. Для мене, як, думаю, для кожної людини, не обов'язково творчої, будь-яка подія, яка вибивається із звичного ритму життя, вже вважається пригодою. Ось тепер я черговий раз працюю на телебаченні. Для мене це пригода, і свій досвід телевізійника я частково описав у романі "Повзе змія". Там же - досвід спілкування з міліцейськими операми і приведені до спільного знаменника прочитані протоколи. А в "Темній воді" я описав, як відпочивав на Десні на турбазі. Як за водкою (горілкою) ходив із товаришем, як ми там ховалися від жінок, як плавали на човнах. "Зоопарк" - шкільні спогади. Але всюди це розповідь про те, що, де і коли трапилося з конкретним Кокотюхою. Я намагаюся показати або дуже типові ситуації, які кожен може впізнати, або, навпаки, - якусь дуже нетипову, розв'язання якої вимагає нестандартних рішень.

· Що з тобою трапилося останнім часом і незабаром ляже в основу чергового сюжету?

- Думаю, це знову буде "кухня" розважального телебачення. А може, й ні. Швидше за все, один із найближчих творів почнеться випадком із життя людини, яка прийшла в банк за кредитом і її послали на хрін. Правда, це все буде десь через рік…

· Про що не писатимеш ніколи?

- Про все, що пов'язано з політикою, економікою та спортом. Навіть політичних детективів. А ще - про красу рідної природи і пасторалі з життя українських хліборобів.

· За що на тебе образився Осип Зінкевич? Ти з ним тепер спілкуєшся?

- Хто з тих, хто читає це інтерв'ю, знає про Осипа Зінкевича? Скажу кілька слів: це президент міжнародного благодійного фонду "Смолоскип", у якого я колись мав щастя працювати 5 років. Він тоді ще видавав цікавих молодих авторів і спонсорував їх "гастролі" Україною. Власне, саме на це він і образився - на мою аполітичність і невідповідність його уявленням про те, яким повинен бути патріот України в Україні. Потім криза наших стосунків поглибилася, коли ми з моїм колегою Максимом Розумним написали і видали спогади про ці роки і показали інший бік "смолоскипівського" життя - з усіма дурними інтригами. Тепер помирилися - пан Зінкевич вголос привітав мене із виходом книги "Юля". На замовлення харківського видавництва "Фоліо" я за півтора місяці написав біографію Юлії Тимошенко, жодного разу не поспілкувавшись із нею. Потім потиснув руку, сказав, що я багатий, і запросив заходити в гості.

· Повернімося до нагороджених у цьому році книг. У романі, що отримав другу премію, вгадується твоє рідне місто...

- Це я вирішив повернутися таким чином у Ніжин. Інакше не можна: на цьому місці дії побудовано головну ідею роману. Якщо використовуєш спогади дитинства чи юнацтва, не можна, думаю, переносити місце дії твору не туди, де твої дитинство та юнацтво проходили. Це просто буде неприродно.

· Як ти думаєш - чому саме тебе часто затримує міліція?

- Вже не затримує. А коли затримувала, то, на мою думку, через те, що я не зовсім уявляв собі, як треба поводити себе в поліцейській державі. В мене надто вже стандартний зовнішній вигляд. Це не може не викликати підозру в міліцейського патруля: такий, як всі, а на нас не зважає…

· Якби на тебе писав характеристику черговий міліціонер... Які п'ять речень охарактеризували б тебе точніше?

- Поведінка підкреслено ввічлива. В розмові зі старшими дозволяє собі проявляти нетактовність. Цинічний. Чомусь не має підозрілих знайомств. Виглядає дуже втомленим.

· Ти трудоголік. Скільки годин на добу спиш?

- Скільки б не спав, хочу спати більше. Ідеально для мене - лягати о першій ночі і прокидатися о дев'ятій ранку. Але на те він й ідеал, щоб до нього прагнути. Як правило, вдається поспати

5-6 годин. Просто в добі дуже мало годин - лише 24.

· Чи працюєш десь офіційно? Раніше ти працював одночасно на двох-трьох роботах.

- Я працюю на приватному підприємстві "Кокотюха Андрій Анатолійович". Зареєструвався як підприємець і сплачую податки. Виробляю інтелектуальний продукт для газет, журналів, видавництв, телебачення. Дуже хочу виробляти його для кіно.

· Яке з попередніх місць роботи найбільше було до вподоби?

- Мені, тьфу-тфу-тьфу, щастить. Мене на роботу силою ніхто не тягне. Відповідно, мені всюди було комфортно. Тільки цей комфорт мав різний ступінь. Більше свобод у виборі тем - більше комфорту.

· Що найчастіше згадуєш із поїздок на Закарпаття?

- Шість днів у січні 2002 року, коли ми з групою митців жили в Іршаві на території якогось заводу (думаю, що це був винзавод, але не впевнений) (сміється), а їздили з виступами майже по всьому Закарпаттю. Кілька міст на день, сухе червоне вино, маса вражень. Головне в цих спогадах - другий раз це вже не повторити. Вони, таким чином, мають ексклюзивний і унікальний характер і таке ж саме значення.

· Довге, Іршава, Мукачеве, Ужгород вже описані у твоїх романах?

- Поки що ні, але Ужгород точно буде. Правда, не знаю, як скоро, та задумка вже є. Звичайно, це буде детектив.

· У твоєму доробку вже є і мемуари...

- Книжка "Любити живих", я вже згадував про неї. Якщо доживу - через десять років напишу про літературно-мистецьке життя першого десятиліття "двохтисячних" і себе в ньому.

· Що в першу чергу будуть згадувати про тебе колеги по перу через років двадцять?

- Як більшість із них, із різною періодичністю жили в мене в однокімнатній квартирі в Києві. Зараз часто зустрічаю незнайомих людей, які кажуть: "Пане Кокотюхо, ми у вас бували". Можете собі уявити, що там творилося. Ще, думаю, будуть згадувати алкогольні пригоди. Я сам їх тепер тільки згадую - з алкоголем поки що покінчено.

· Наступного року ти теж подаватимеш щось на "Коронацію слова"?

- Там є ще сценарії і п'єси. Тільки тепер стільки роботи, що немає часу сісти і написати сценарій. Задумка вже є.

· Ти віриш, що можеш стати Шевченківським лауреатом?

- Ні, мені це не потрібно. Я не вимагаю від держави, аби вона мене визнала і нагородила за це грошовою премією. Хоча і працюю, за великим рахунком, для неї, бо розвинуті видавнича справа та кіноіндустрія - це імідж держави та її престиж. Шевченківські лауреати не мають жодної ваги, впливу на суспільно-політичне та культурне життя. До них не прислухається ні політика, ні культура. Для мене визнання - це кількість проданих екземплярів чергової книжки і кількість квитків, проданих на фільми, які зняті за мотивами цих історій.

· Над чим працюєш тепер?

- Хочу закінчити один видавничий проект, заробити на ньому грошей і, поки телебачення платить, не відволікатися на сторонні справи, а написати детектив, книжку для дітей і кіносценарій.

· Скільки потрібно часу, щоб перечитати все, що ти написав?

- Навіть вороги кажуть, що мої книги легко читаються. Якщо мова про них, то від двох до трьох місяців - якщо нічого більше не читати і по можливості навіть не працювати. А якщо взагалі все - то не знаю. Кожен тиждень у мене виходить мінімум по одному тексту в якомусь всеукраїнському виданні.

· Тож побажаємо тобі успіхів і такої ж плідної і цікавої праці і надалі.

Вересень, 2006 р.

"МЕНІ ЛЕГШЕ ПРАЦЮВАТИ В ДОРОЗІ, НІЖ УДОМА..."


"Бо вдома троє дітей і почуття вини", - зізнається один з найпопулярніших українських письменників, автор відомих творів Андрій Курков. Його романи перекладено на 27 мов, включаючи японську і китайську. Його книжки видаються великими тиражами і ніколи не залежуються на полицях книгарень.

· Щойно ви повернулися з поїздки до Франції. Це була творча подорож?

- Так, це вже була третя поїздка до Франції цього року і вона була пов'язана з виходом мого роману "Остання любов президента" французькою мовою. Цього разу я знову виступав у Парижі, на літературному фестивалі "Етонант вояжер" та в місті По, що розташоване на кордоні з Іспанією. До речі, під час цієї поїздки відбулася зустріч у видавництві "Акт Сюд", яке зголосилось видавати у французькому перекладі мої дитячі книжки. Це мене дуже радує, бо ще й досі у мене не вийшло жодної з моїх дитячих книжок за кордоном.

· Роман "Гра у відрізаний палець" вже видавався у Франції?

- На жаль, ще ні. Але в планах на майбутнє він стоїть.

· Ви часто подорожуєте. Яке з міст світу вам подобається найбільше?

- Моїм улюбленим містом залишається Київ, але серед іноземних я дуже добре почуваюсь у Парижі і Берліні. Раніше моїм улюбленим містом був Виборг, неподалік від Петербурга. Я навіть відправив до нього героїв своєї ранньої повісті "Не приведи мене до Кенгараксу".

· Чи багато вражень від подорожей стають сторінками ваших творів?

- Менше, ніж хотілось. Це тому, що підсвідомо я, мабуть, боюсь раптом перетворитися на автора "путьових нарисів". Але географію своїх пересувань світом я використовую частенько.

· На скільки мов перекладено ваші твори?

- Тепер на 27 мов, включаючи японську, корейську і китайську.

· У якій країні Європи ваші книжки мають найбільший успіх? Крім України, звичайно.

- Найбільше мої книжки читають в німецькомовних країнах, потім ідуть франкомовні і англомовні. Найбільший успіх маю, мабуть, у Німеччині і Швейцарії.

· Наскільки актуальним є знання іноземних мов для успіху письменника?

- Це досить важливо і справді допомагає авторові просуватись і просувати свої книжки, але більшість авторів рідко знає більше однієї мови. От і тепер, на французькому фестивалі серед запрошених іноземних авторів майже ніхто не володів французькою. Замість цього письменники спілкувались англійською. Це, звичайно, відбивало охоту у французьких журналістів брати у них інтерв'ю, бо на інтерв'ю з перекладачем потрібно в два з половиною рази більше часу.

· Коли ви уклали перший контракт із закордонним видавництвом?

- Перший справжній контракт я уклав 1997 року. З того часу підписав їх вже багацько і став нарешті розумітися в можливих "контрактових" пастках, які завжди існують, бо видавництво або ж агент має юристів для написання контракту, а автор, якому цей контракт пропонують, має лише бажання якомога скоріше надрукуватись.

· Ви часто спілкуєтеся з читачами вдома і за кордоном. Чим їхні читачі, на перший погляд, відрізняються від наших?

- Закордонні читачі сприймають автора разом з країною, звідки він приїхав. Наші, знаючи свою країну, шукають в авторі саме автора. Але при цьому вони не дуже вибагливі щодо запитань і відповідей. Іноземні читачі, якщо вже прийшли, хочуть дізнатись від автора якомога більше. Інколи вони сприймають автора як "політичного спікера" своєї країни.

· Перший написаний вами твір був детективом?

- Насправді я ніколи раніше не писав класичного детективу. Я писав сатиричні твори і казки для дітей. Справжній детектив, а радше - пародію на справжній детектив, я написав нещодавно - "Форель а ля ніжність". Інші мої романи можна розподілити на філософські, такі, як "Бікфордів світ", "Географія одиночного пострілу", і на кримінальні романи - "Смерть чужого", "Приятель небіжчика", "Добрий янгол смерті". Роман "Гра у відрізаний палець" - це скоріше трилер, хоча там є і слідчі, і злочини. Але всі мої романи мають спільні елементи - чорний гумор, іронію, трошки пострадянського сюрреалізму.

· А віршів ви не писали ніколи?

- Писав з семи років. Закінчив десь у двадцять сім.

· Для поезії необхідним є натхнення. А що надихає на детектив? І яка роль жінок у цьому процесі?

- Ну, ви знову про детективи! Саме для детективів і потрібні музи-жінки. Блондинки, що застосовують багато макіяжу, інколи палять тонкі ментолові цигарки тощо. До мене нещодавно (під час Помаранчевої революції) приїздив один відомий французький детективіст разом зі своєю музою, що була на років 30 від нього молодша. У мене трохи інший стиль життя і музи-блондинки немає.

· Наскільки важливим є вміщення ліричних сцен у чисто детективні твори?

- Для мене лірика і романтика завжди були важливими елементами будь-якого твору. Вони надають жанровій прозі людського обличчя. Емоції. Навіть в детективах вони відіграють позитивну роль, допомагаючи читачеві перевести подих, якщо він не встигає за динамікою сюжету.

· На кого із своїх героїв ви схожі найбільше?

- Мабуть, на народного контролера Добриніна з роману "Географія одиночного пострілу" або на головного героя повісті "Улюблена пісня космополіта".

· Який ваш твір писався найлегше? Який найважче?

- Найлегше писався "Приятель небіжчика", найважче - "Бікфордів світ" та "Географія одиночного пострілу", над якою я працював у цілому майже дев'ять років.

· Коли ви пишете, якщо так багато подорожуєте?

- Пишу багато і під час подорожей. Якщо подорожую з виступами по Німеччині, то щодня переїжджаю з міста до міста, і тоді працюю в поїздах. До речі, інколи мені легше працювати

в дорозі, ніж вдома. Бо вдома троє дітей і почуття вини.

· Психологи стверджують, що кожен хірург є трохи садистом. Чи можна говорити, що кожен, хто пише детективи, є трохи злочинцем?

- Не думаю. Скоріше той, хто пише детективи, є трошки ментом, трошки чекістом. Я ще не зустрічав детективів, де автор стояв би на боці злочинця.

· Судячи з деяких ваших творів, можна зробити висновок, що ви глибоко вивчаєте психоаналіз і цікавитеся містикою. Наскільки це правда?

- Колись було. І навчався, і експериментував. Перечитав і Юнга, і Шопенгауера, і теорію фізіогноміки. Звичайно, все це залишилось у підсвідомості і через прозу час від часу нагадує мені і моїм читачам про себе.

· У романі "Гра у відрізаний палець" є така фраза: "Достоєвського він в оригіналі читає, а гроші ховає в Біблії". Ваше ставлення до Достоєвського та до Біблії.

- Достоєвський - геніальна і хвора особистість. Його не можна аналізувати як традиційного класика на кшталт Льва Толстого. Він складніший. Він виписував у своїх творах власну хворобу. Потім у його творах інші хворі шукали ліки від депресій та психічних захворювань, а знаходили тільки підтвердження діагнозу. І це, до речі, спричинило купу самовбивств. Я не можу сказати, що люблю його як письменника. Йому і не потрібна моя любов чи повага. Мені він цікавий як складна і досить негативна особистість, яка страждає від того, що бачить свій негатив і не може з ним боротися. Щодо Біблії, то це найбільший і найзагадковіший бестселер у світі, на який не розповсюджується закон про охорону авторського права. Я часто бачу людей, що подорожують з Біблією, читаючи її в літаках і поїздах. Не думаю, що теж її буду так читати. Але час від часу розгортаю цю вічну книгу.

· Що читаєте ще? Чи є у вас улюблені книжки і серед них улюблені детективи?

- Любив колись Аґату Крісті. Серед моїх улюблених книжок детективів наразі немає. Це просто гарна, як на мій погляд, література. Романи "Солодка Даруся" Марії Матіос, "Сталінка" Олеся Ульяненка, "Дивний випадок з собакою опівночі" Марка Хеддона, всі романи Кнута Гамсуна, Андрія Платонова, Костянтина Вагінова.

· А в якій книжці ховаєте гроші ви?

- Колись ховав у німецьких виданнях про кактуси. Останні тридцять років у книжках не ховаю. Взагалі не ховаю. Витрачаю, або відношу до банку, щоб витратити потім.

· Ваші рідні і близькі підтримують вас у ваших творчих пошуках?

- Так. Моя дружина мене підтримувала ще до перших успіхів. І тепер, коли роблю перерви в написанні роману, вона цікавиться причиною і нагадує, що маю працювати далі.

· Якими видами зброї ви володієте?

- Я непогано стріляю з гвинтівки. Добре володію словом як зброєю.

· В армії ви були командиром відділення чи рядовим?

- В армії я був рядовим охоронцем в'язниці в Одесі. Не жалкую. То був рідкісний досвід, дуже цінний для письменника.

· Наскільки написаний вами текст залежить від вашого настрою під час роботи над ним?

- Дуже залежить. Навіть не від настрою. А від його відсутності. Бо настрій - річ тимчасова, а для роботи над прозою треба бути в якомусь більш стабільному психічному стані. Тож краще працюю зранку, щоб в результаті з'явився у мене гарний настрій від задоволення результатом праці.

· Ви весела людина? У вас є улюблений анекдот?

- Мабуть, весела. Анекдот? Відкриває Путін холодильник. Там, на верхній поличці, одразу заколихався-затремтів холодець у великій тарілці.

"Не бійся, - сказав йому Путін. - Я не за тобою, я за кетчупом".

· На Закарпаття приїжджаєте вперше? Що побажаєте нашим читачам?

- Колись, у віці близько десяти років, був з екскурсією в Ужгороді. Нічого, на жаль, не пам'ятаю, тож відчуваю, що приїжджаю вперше. А читачам побажаю сили і самовпевненості для того, щоб усі свої плани перетворювати в реальність. Було б добре, якби ця нова реальність дозволяла закарпатцям витрачати трошки грошей на книжки українських письменників і дарувала їм до цього час для читання цих книжок.

2005 р.

ФЕДАКА РОЗКРИВАЄ ТАЄМНИЦЮ СВОЄЇ МУЗИ ПІД МУЗИКУ МОРІА


Учасники письменницького гуртка "НАС-ТРОЄ-вість, сТРИманість, ДРАЙв" поет і критик Василь Кузан, прозаїк Михайло Рошко й історик Сергій Федака постійно кепкують один з одного. У даному випадку - Кузан намагається "дістати" Федаку при незримому, але відчутно дружньому нейтралітеті Рошка.

· Cергію, журналісти краю визнали відкриттям року Федаку як поета. Чи снилося тобі таке?

- Ні, я нормальна людина (нібито). Крім однієї жінки, більше нічого не сниться. Але вдячний колегам за такий прикол, ціную їхній гумор і добре слово. Головне ж, що у вересні моя Муза визнала: друга збірка їй майже сподобалася - на відміну від першої.

· Поезія - це третя сторона твоєї діяльності. Професорсько-викладацька праця в університеті та інтенсивна робота на ниві журналістики не можуть повністю задовольнити твоїх амбіцій?

- Каюсь у власній амбіційності й експансивності. Одна поетеса мене взагалі назвала епатажним. Збоку видніше. Хоча дві тоненькі книжки не були наслідком амбіцій. Це як наші повені - бережки тримали-тримали воду, а потім - як прорвало! Стихія... Добре хоч так, а не дах зірвало.

· Друга книжка твоїх поезій називається "Окрушини дзеркал". Де ти знайшов таке дивовижне слово - окрушини?

- Якщо дивовижне - в розумінні гарне, то погоджуюся. Рідко вживане, але ж зрозуміле. Асоціацій там - море. Самсон, який гине під окрушинами розваленого ним же храму. "Прощай, Алиса, ты стала взрослой", і Задзеркалля розбилося. І "Окрушини сонця" Б.-І. Антонича, а через нього - роман Ю.Андруховича "12 обручів", де фігурує той же Антонич. І круки, і шини - вони теж є у текстах.

· Всі твої вірші про кохання. Дуже часто історія творчої особистості - це історія її кохання. Ти можеш привідкрити таємницю власної історії кохання?

- Зараз, лиш поставлю касету з однойменною піснею Поля Моріа. Історія банальна, яку переживали мільярди людей. Тільки кожна пара - по-своєму, ніби ні до них нічого не було, ні по них - теж. Чомусь про черв'яків є наука гістологія, а про це - ні. Зате Джек Лондон сказав приблизно те ж, що ти, тільки ще більш узагальнююче: історія чоловіка - це історія його кохання до жінки.

З Музою я прожив за короткий час життів десь сорок. Кожне побачення - справжній спектакль: то водевіль, то феєрія, то детектив, то Іонеско, то Лопе де Вега... Ніколи не знаєш, що наступного разу. То був якийсь проміжний стан організму і свідомості - між звичним і анабіозом. Час спресувався, як у теорії відносності. Біохімія дика - суцільне бомбардування мозку гормоном щастя. Наче харчуєшся одним шоколадом. Ми багато чому навчили одне одного, особливо вона мене. Виявляється, неможливого для людини практично не існує, бажання легко матеріалізуються. Читання думок, вгадування карт, невагомість тіла - землі ледь торкаєшся. Ніколи в житті я стільки не усміхався. Це значить, що життя вдалося, навіть якщо потім - роки безнадії. Я так спостерігав за собою збоку: ну, з глузду сплигнув, та й годі. Відчуття реальності - аж ніякого. І, звісно, кінець кінцем за це - розплата. Пішла чорна смуга у стосунках. Але життя - як зебра. У серпні вона спитала мене, чи можу я змінити оте майбутнє України, яке тоді усіма прогнозувалося. Ні, я нічого не хочу сказати, але якщо таке питання поставили своїм бойфрендам мільйони наших жінок...

· А що змусило тебе написати найперший вірш?

- Це був сеанс самолікування, психотерапії, боротьби з відчаєм. Радикально не допомогло, та на якийсь час біль стишує. Але з часом дози мають ставати все міцнішими.

· Чи змінилися твої відносини із студентами після виходу твоїх поетичних книжок?

- Ні. Історій, як у твоєму вірші "Твоя душа вже виросла із парти, тобі не в школу треба - під вінець", давно не мав. Ну, поцілувала одна студентка (я в неї не викладаю) за присвяту, яку написав їй на книжці. Інші, мабуть, сприймають те, як в анекдоті про негра-україніста, що прийшов в наше село фольклор збирати. Наш дядько здивувався: "Што йсе за малфа?!" Негр: "Я не мавпа, то у нас в Африці усі такі чорні". Дядько: "Єзус-Крістуш, вона ще й говорить!" Отак і я - ще й говорю.

· А чи студенти надихають на творчість?

- Є там дуже милі діти, але на вірші не надихають. Я б їх не ідеалізував, тепер є така тенденція. У нас дуже різка грань між дитинством і дорослим життям, і студентські роки у нас - це ще затягнуте дитинство. Студенти могли б надихнути на творчість дитячих письменників Ольгу Тимофієву, Галину Малик чи Василя Шкірю. Здається, Михайла Рошка надихають, чув від нього дуже цікавий задум. Студенти - нормальні люди, але мало хто ще знає, чого він хоче. І нудьги там сірої-зеленої - хоч вішайся. Ну, це я вже починаю бурчати, не буду. Дуже відчутна різниця у психологічному віці дівчаток і хлопчиків. Навіть на першому курсі - дуже вже жіночні студентки, практично весь зоопарк, з яким жінок звично порівнюють (левиці, сороки-білобоки, білочки-цокотухи), і хлопчики, в яких дитинство грає - аж гай гуде. Як сказав з іншого приводу Дізраелі, - дві нації. Але до п'ятого курсу вже вирівнюється.

· Із усіх сфер твоєї діяльності широкому загалу найменше відомо про твою діяльність в університеті. Всі знають тільки, що ти професор (з однією "еф"). Але професор який? Як називалися твої дисертації? Кому завдячуєш своїм приходом у науку? Хто є твоїми попередниками?

- Найароматніша з усіх наук - історія. Є ще прекрасніші (це одна з численних випадковостей мого життя, що не став, як ти, математиком; може, був ним у попередньому житті). Але стільки плоті і крові, як в історії, там нема. Марк Блок порівняв історика з людоїдом: якщо десь відчує людину, значить, там матиме поживу. Кандидатська дисертація - "Відкриття і першовивчення Слова о полку Ігоревім: історико-культурні аспекти", докторська - "Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття)". Покійний ректор В.Сливка прагнув цього захисту ще більше, ніж я сам. Керівник обох проектів - Володимир Задорожний, без якого я ніколи б не захистився. Він же узяв мене на щойно відновлену тоді кафедру історії України, нас там було лише п'ятеро. Пощастило мені і з теперішнім шефом кафедри - Дмитром Данилюком. Перші публікації з'являлися за підтримки нинішнього декана Миколи Вегеша. Маю за честь вважати себе учнем багатьох добрих педагогів. Назву лиш покійних: Штернберг, Сопко, Пальок, Гранчак, Балагурі. Такі всі різні, але єднаються якимось справжнім фанатизмом щодо історії.

· Ти завжди займаєш активну життєву позицію. Що допомагає тобі, хто підтримує?

- Фантастично таланить на гарних і терплячих людей, починаючи від батьків, родичів. Я відпочатку мав Прізвище. Вже потім наповнював його своїм змістом. Але виявляється, герб - то дуже важливо. Особливо на Закарпатті. У такій "монархічній" структурі, як університет. Спершу твоє прізвище працює на тебе, потім ти - на нього. Коли визначали культурні події-2004, я в обох "своїх" номінаціях ("відкриття року" і "культуролог року") голосував проти власної кандидатури. У другому випадку - за свого батька, чия книжкова серія "Письменство Закарпаття" унікальна. Сам же я наслухався стільки незаслужених компліментів - якби не власна самоіронія, давно б отруївся. Буває і зворотний бік тих же оцінок - заздрість (було б за що). Дуже радію кожному вдалому матеріалу когось з журналістів. Коли відчуваєш, що і ти міг би таке, тільки у них вийшло ще краще - душа аж співає. Про митців чи істориків взагалі не кажу. Отримуєш потужну підзарядку.

· А поезія? Вона дає відчуття польоту?

- Так. Як із покритою чагарниками і колючками гори уночі сторчма головою. Починаючи вірш, ніколи не знаєш, об що гепнешся. Починаєш про одне. А там - рима за римою тягне новий смисл. В одному вірші до "міф" написалося "замок Іф" - і понесло зовсім не про те, що планував. А інший почав - "Як Вам пасує синє небо", вже бачив Її на фоні різних краєвидів, а реально написалося про одну з найсолодших наших годин, проведених у замкові. Мабуть, колись у моєму згасаючому мозкові найостаннішим спогадом промайне саме той день з його суцільним сонячним божевіллям. Підсвідомість видає на-гора щось таке, на що ніби й не звертав уваги, а воно тепер виходить назовні.

· Як би ти охарактеризував ліричного героя своїх творів?

- У романі Стругацьких "Понеділок починається в суботу" інженер створює кіборга. Той робот, звісно, не може бути розумнішим від творця, бо він тільки модель автора. Але інженер викручується. Людина ж не може всю добу бути однаково уважною, здогадливою, продуктивною. Найкраще голова працює десь опівдні. От кіборг і зроблений з того полудневого автора, тільки залізяка такою є увесь час - на відміну від людини. Так і мій ліричний герой. Щось від мене там є, але він набагато кращий. Оптимізм і любов до життя у нього зашкалюють - мені б стільки. Харчується, здається, самим алкоголем - я б не витримав. Вільно переміщується у часі.

· Він з бородою?

- Ага, як анекдот.

· У людей щирих і добрих - великі просвітлені очі.У злих - кутики губ донизу кінчиками. А яку внутрішню особливість носія намагається передати ближнім твоя борода? Вона допомагає виглядати поважнішим, адже ти - молодий, стрункий і без видатного живота? А може, ти прагнеш бути схожим на когось, приміром на Маркса?

- Коли крутили телесеріал "Карл Маркс. Молоді роки", мене саме так і називали. Багато хлопчиків нашого покоління примірювали бороду Маркса, меланхолійність Штірліца, баритон Висоцького. Та історик кінець кінцем уподібнюється до людини відповідної епохи. Яворницький був схожий на козацького писаря, єгиптолог Тураєв - на жерця, Ключевський - на приказного підрядчого. Мені "світить" класична зовнішність літописця - таки бородатого. "Що вмочає перо не в чорнило, не в холодний оцей атрамент, - в її відьомський погляд звабливий, що мене не пускає й на мент".

· Ти не тільки цей, а всі власні вірші знаєш напам'ять?

- Повністю - жодного. Зате знаю багато твоїх та інших гарних авторів.

· Який із власних подобається найбільше?

- Японці не люблять букетів. Вважають, що найкраще сприймати квітку, коли вона одна. Я поведений на східній естетиці, але оцією ідеєю ще не цілком перейнявся. Мабуть, це нормально, коли поет лишається в літературі перш за все одним віршем, хоч має їх десятки-сотні. Як-от Едгар По з його "Круком". Я такого ще не маю. А менше не гідне Музи. На психоаналітика інтенсивно вчаться років дванадцять. На поета, мабуть, треба ще більше. Може, колись стану ним. Тоді Вона матиме щось не гірше від "Крука".

· В Ужгороді гостює Музей воскових фігур. У тебе є кумири?

- В розумінні - заплющимо очі на першу заповідь Божу і сотворимо кумира? З отого, що виставили пітерські восковики, нічого особливо не вразило. Воно там як стьоб, типу: "Кажу якось Путіну - ну що, братан Вован. А він мені - та отак якось, брате Серього". Дуже бракує там Брежнєва з Чапаєвим. Виставка задумана як кількасерійний анекдот, тим і цікава. А кілька років тому був зовсім інший аналогічний музей з Ялти. Ото було зроблено в іншому ключі. Петро Перший, Іслам-Гірей ІІІ, Петлюра. Там були сильні емоції. Ще гостріший екстаз пережив у Державному історичному музеї (Москва), дивлячись на Ізборник 1076 р. і Галицьке Євангеліє 1144 р., від яких мене відділяла тонка вітрина і майже тисяча літ. Це був якийсь вражаючий екзистенційний досвід - час, що зупинився, потік назад, потім знов уперед, став виписувати вісімки і так далі. Прозою не скажеш. Як в О.Луцишиної: "Холод - надовго, розлука - навічно, смерті - нема". Але потім то все поблякло порівняно з пограничними станами натури, які відкрилися завдяки Музі. Виявляється, усе то було тільки репетицією, доля готувала до ще складніших емоцій. А кумири... Дуже хочеться доторкнутися до особистості автора Слова о полку Ігоревім. Давно маю план реконструювати її на основі тексту поеми. Відчуваю якийсь магнетизм до дяка Іоана, котрий уклав-переписав Ізборник 1076 р., енергетика фрази там спопеляюча. Якась є в мені спорідненість з князем Олегом Гориславичем. Наші літописці - це взагалі унікальна когорта, котрою не можна не захоплюватися. Поет-модерніст XVIII ст. Іоан Величковський. Із дам - Маруся Чурай, пізніше - Марко Вовчок. Звісно, вся хрестоматія української класики. Cамійленко і Маланюк. Ільченко з його першим українським романом-фентезі - про козака Мамая. Павло Загребельний. Чим менш симпатичним мені стає О.Мороз як політик, тим більше люблю його як поета (минулоріч у нього вийшла перша збірка - оце відкриття!). Це тільки українські письменники. А ще інші літератори, історики і філологи, корифеї інших наук і мистецтв, журналісти. Але робити життя з когось - такого бажання не виникало. Мабуть, ще не доріс.

· Якби Федака-журналіст мав можливість поставити питання Федаці-поетові, що б запитав?

- Коли він дебютує як художник.

· І як би відповів?

- Шукаю найбільш адекватні жанр і техніку образотворчого мистецтва.

· Якого запитання ти боїшся і чому?

- Страхи лишилися у минулому.

· Тоді про інше. На нашій спільній презентації я говорив щось про кризу сорокалітніх. Ні ти, ні Михайло Рошко на це не звертали уваги... А ми ж ровесники. Чи виникають кризові ситуації, пов'язані з віком, як із них виходиш? Чи для тебе такого поняття, як вік, не існує?

- Кажуть, у чоловіків три віки. Перший - коли всю ніч п'єш, а на ранок - як огірок. А третій - коли вже нічого не п'єш, а виглядаєш, ніби після оргії. У мене ще перший вік. Що таке криза сорокалітніх - не уявляю. Ніби навпаки, греки казали, що в 40 - акме, час найбільшої могутності. Тоді "четвертою графою" вказували не роки смерті-народження, а дату акме. Наше покоління пережило кілька духовних криз, але пов'язаних не з віком, а з історичними зламами. Це перехід від брежнєвської доби до горбачовської, потім крах ілюзій на початку 90-х, страшна криза часів Кучми-2. Кравчуківську добу я, правда, пережив непомітно, тоді саме одружився з чарівною жінкою, про чию смерть шкодуватиму все життя. Ми бачили тільки одне одного, а коли оглянулися довкруг - вже було президентство Кучми.

· Що для тебе є стимулятором творчого процесу (крім муз, звичайно). Музика, обстановка, вино, сигарети, спогади чи щось інше?

- Чому - крім? Хіба під Місяцем існує ще щось, крім Музи? Вона мені і музика, і вино, і спогади. Має те, що мені подобається у собі самому, і те, чого в собі не люблю. Але і значно більшу життєву силу і талант до життя. Я для неї загадка, а вона - для мене. І коли ми розгадаємо одне одного, закінчиться час і почнеться вічність. Бо полюбивши одне одного навзаєм, жінка і чоловік стають вічними.

2005 р.

РОЗМОВА ЧЕРЕЗ ОКЕАН


Оксана ЛУЦИШИНА (більш відома українському читачеві як КІШКО-ЛУЦИШИНА), автор кількох поетичних книжок та новел, що публікувалися в популярних журналах "Кур'єр Кривбасу" та "Дивослово", член Спілки письменників України, вже кілька років викладає в одному з американських університетів. Але і тепер вона не пориває зв'язків з рідними, друзями, колегами по перу. Час від часу її публікації з'являються на сторінках періодики.

· Оксано, ти вже досить давно живеш у Сполучених Штатах. Чи спілкуєшся з американськими літераторами?

- Ні, не спілкуюся. На жаль, отака коротка відповідь.

· Із такої короткої відповіді випливає, що ти слідкуєш за українською літературою і там. Поділися думками з приводу прочитаного останнім часом.

- Літературу мені постачає родина, присилають поштою. Прочитала гучний роман Юрія Андруховича "12 обручів". Вражень особливих не залишилось - ні поганих, ні добрих. Зате "Книга екзотичних снів та реальних подій" (новели) Василя Габора дуже сподобалась. Там все - і достоту "кафкіанська" абсурдність буття, і фольклор, і містика "світу-як-сну", і філософські питання екзистенції, "світу-як-тюрми". Слідкую за творчістю Оксани Забужко, звичайно.

Із наших, закарпатських, нещодавно прочитала Михайла Рошка "Ревнощі з того світу". Багато думок викликає про гендерні проблеми нашого суспільства. Тому що ілюструє, на жаль, дуже "патріархальні" тенденції. Насамперед, думаю, автор "виписує" героїню за занадто якоюсь жорсткою і - куди правди діти - застарілою гендерною схемою. Якщо прослідкувати за традицією "містичних романів", то там ця схема діє дуже чітко - всі містично-відьомсько-з-того-світні драми чомусь завжди матеріалізуються саме як маніпуляції над жіночим тілом - подивіться хоч би на"Екзорциста" Пітера Блетті (батько кидає сім'ю, а страждає - дівчинка), або "Дитину Розмарі" Айри Левіна (корисливий чоловік "здає" дружину "в оренду" - аби вона виносила і народила антихриста). Тобто, за певні "чоловічі" гріхи несе відплату жінка. Це стереотипно, але в патріархальному суспільстві інакшого стереотипу годі було чекати. От тільки англомовні попередники Рошка - з шістдесятих, сімдесятих... а зараз тут такого читати не доводилось. Цитую Михайлову повість - "мізерне, ущербне життя самотньої жінки"... ну чому ущербне одразу?

А життя самотнього чоловіка, що, ні? Ото ж бо, чомусь ми не чуємо нічого щодо обранця героїні, біснесмена Антона... він у повісті тільки те й робить, що життєрадісно пише вірші, вивозить ліс і філософствує. А от жінці у такій "свободі совісті" патріархат відмовляє - вона мусить оплакувати свою "ущербність" - і от Михайлова героїня "робила вигляд сильної, вольової інтелігентки"... як можна робити цей "вигляд", я не знаю... (Це як в "Архіпелазі ГУЛАГ" - описується Бєломорканал, де чекісти слідкують, аби "врагі" не "притворялись, что работают, а на самом деле работали" - на що Солженіцин їдко і зауважує - "вот человек толкает вверх тачку, полную замерзшей земли, шатается от усталости... так, может, он не работает, а притворяется?"). Жінка-бо виявляється заручницею міфу про "велике кохання", "єдиного", "Принца", без якого і життя - не життя, дебільної казки "про Попелюшку"... забуваємо якось - жінки працюють нарівних з чоловіками, самі здатні побудувати власне життя, це вам не Попелющині часи феодальних взаємин, коли жінці відводилась єдина роль - безмовне і безвідмовне слухання чоловічих серенад. Вочевидь, у чоловіків ностальгія. Друга цитата - "...бо давно зрозуміла - попри весь феміністичний імідж - щастя жінки залежить саме від нього - від потрібного їй чоловіка"... А це теж стереотип. До речі, як бути, наприклад, із лесбіянками? Вони теж чекають чоловіка для реалізації, чи що? При цьому люди цієї орієнтації часто-густо дуже щасливі і на життя не нарікають.

Я розумію, що іноді автор просто має свою позицію, свою думку. Наприклад, таких письменників, як Норман Мейлер і Генрі Міллер часто звинувачували в тому, що вони змальовували жінок як другорядних істот, як об'єкти для сексуальних утіх своїх героїв тощо, в той час як і Мейлер, і Міллер просто передавали своє власне бачення світу - в якому, справді, жінки фігурували як другорядні, як "об'єкти", як ходячі вагіни. Ну, відчували ці хлопці так, що із цим зробиш. Але, по-моєму, ні той, ні інший не говорили від імені жінки. А Михайло, мені здається, робить саме це. "Забирає" жіночий голос - у його творі це ж начебто "проникнення у психологію героїні"... От і виходить, що насправді не психологічне і не проникнення. А загалом - у "Ревнощах", написаних ніби "зсередини" почувань жінки, - вражає відсутність власне жіночого голосу, жіночого досвіду.

Ще один момент - це "образ батька". Героїня "Ревнощів", Надя, здавалося би, самостійна, мисляча особистість, кроку не може ступити без "чоловічої" опіки, вона безнадійно вписана в контекст їхніх потреб і вимог, як на щоденному (Антон), так і на символічному, ідеологічному рівнях (батько, потім - священик-екзорцист - а взагалі, жінка і релігія у творі - то ціла окрема тема, навіть не починаю, бо це надовго). Ця проблема, звичайно, виходить за рамки аналізу окремого твору. Якийсь повальний інцест у нас, в українській культурі, - всі кохані мужчини схожі "на батька", чия зловісна, патріархальною мораллю звеличена і сакралізована, постать так і височіє на постаменті. І не треба кивати в бік дядечка Фройда, мовляв, всі ми шукаємо батьківські постаті в коханих - цілий-бо дискурс психоаналізу стоїть саме на десакралізації батьківської постаті. Як сказав Фройд, "герой - це той, хто повстає проти батьківської влади і перемагає". "Повстає". Оце читала своїй доньці на днях "переказану" для малюків казку (українською мовою) із "Тисячі і однієї ночі" - добре пам'ятаю, в російському "дорослому" перекладі у красуні-героїні був коханець, із яким вона змовлялася вбити чоловіка-принца. А в переспіві, з подачі вітчизняних видавців красуня змовляється - ану вгадайте, з ким? Правильно. З батьком. "Коханець" оригіналу не перетворений з цензурних (для дітей же ж!) міркувань на, ну, скажімо, "брата", або ще на якусь "рівноправну" із зображеною жінкою фігуру, але на "авторитет", на "батька". Без якого жінці ну просто нікуди - українській жінці тобто, бо арабська, якщо вірити російському перекладу, на якісь самостійні дії все-таки спромоглася, без "руководящей ролі". Пікантності додав той факт, що відверті сексуальні сцени оригіналу заміщені в українському переспіві загадковою фразою - звертанням цього "батька" до донечки - "Ось тобі моя чарівна паличка"(!!!) - курсив мій... ну, все промовисто... Несамостійна ("недоросла") жінка, яку батько "вчить" уму-розуму з допомогою своєї "чарівної палички" (фалічного символу) - от вам цілий клінічний діагноз українського патріархату і його культури. Я ж кажу, повальний інцест. На жаль.

· Бажання прикрасити твори в мене викликає думку не про інцест, а про кастрацію культури.

- Це цікаво. Напевно, можна і так сказати.

· Що із сучасної світової літератури тобі цікаве?

- Та багато що. Люблю Мілана Кундеру, Харукі Муракамі. Декого з росіян, сучасних, теж - наприклад, Людмилу Петрушевську. Це ті, кого читаю із справжнім задоволенням. Взагалі я люблю читати або рідною мовою, або російською, тому багато що читаю з Інтернету. Не маю, як правило, настрою читати по-англійськи - це в мене надто асоціюється з роботою, а не з відпочинком.

Із недавно прочитаних англомовних - Тоні Моррісон "Найдорожча". Потужний роман, про перші роки після скасування рабства у США. Тепер читаю "Широке Саргассове море" Джин Ріс - це так звана "альтернативно викладена" класична річ, на літературознавчому жаргоні так звана "ревізійована міфопоетика" - в даному випадку, "Джен Ейр" з точки зору Берти Мейсон - тобто божевільної дружини "благородного" містера Рочестера, дівчини-креолки, котра просто "не вписується" у тісні рамки чужої їй культури, від того страждає, "божеволіє" і перетворюється на пострах для власного чоловіка, "любої тендітної Джен" та іже з ними. (Взагалі така "альтернативна" тема тут популярна - переписують відомі твори, тільки з інакшої точки зору - якого-небудь непомітного, або класично потрактованого як негативного, персонажу). Обидва романи - Моррісон і Ріс - на теми колоніальні і постколоніальні, актуальні для українців, між іншим. Про віднайдення втраченої (або загроженої) тожсамості.

"Гаррі Поттера" принципово не читаю - раз спробувала і все. Досить у нього читачів і без мене. Та і нудний він мені, якщо чесно. Я люблю, коли у книзі є якісь живі, справжні конфлікти, а не маразматичні - там, етика чаклунів, та інше в тому ж стилі. Є в тому якась фальш, точно її позначити не можу, але відчуваю. Це все одно, що американські фільми про космічні подорожі - без їдкої і трагічної іронії бредберівських "Марсіанських хронік", де Марс, власне, - метафора нас із вами, а таких, "серйозних" (принаймні самі себе дуже серйозно сприймають) речей - таке, ніби у нас на Землі проблем мало, треба ще надуманих, марсіанських. Якісь нереальні психологічні конструкції. Багато доводиться "ковтати" французької літератури всіх століть і часових відтинків - це ж бо зараз одна із моїх спеціальностей.

· Читаючи Оксану Забужко, можна зробити висновок, що українські чоловіки навіть для сексу не придатні. Що повинні говорити чоловіки?

- Я не знаю. Очевидно, переглянути установку на свої "керівні" ролі у житті жінок. Знаєш, це трохи як проблема стосунків українців і росіян - я маю багато добрих знайомих, та і друзів, з Росії. І коли мова заходить про українсько-російські взаємини, спільну історію тощо, росіяни починають відверто ображатися - чого, ну чого ми оце на них нарікаємо, відділилися, "мы же с украинцами, как братья, все века жили". Ну, тут я обережненько нагадую деякі моменти із спільної протягом тих віків історії, але, ти думаєш, виникає у них бажання замислитися, вникнути у страждання іншого, побачити свою у тих стражданнях історичну роль? Чомусь дуже рідко, хоча люди - і незлі, й інтелектуали... Це повільний процес. Звичайно, аналогія така, "колонізатор-колонізований", кульгава, як майже всі аналогії, але дещо все-таки ілюструє. Перш за все те, що будь-яке роз'єднання, розрив (адже світ - і український не в останню чергу - дисгармонійний, конфліктний, у плані гендерних стосунків) не лікується за п'ять хвилин, це тривалий процес, у якому повинні брати участь обидві сторони, а не тільки одна. І це не просто - ні в практичному сенсі, ні в сенсі комунікації ідей.

· Як при патріархаті, так і при матріархаті чоловіки чомусь живуть менше. То хто повинен більше говорити про гендерну рівність?

- Чому чоловіки живуть менше? Очевидно, споживають більше алкоголю. До того ж, не думаю, що існують переконливі статистичні дані про тривалість життя з часів матріархату. Може, вони там, навпаки, довше живуть.

А взагалі, необов'язково ж, аби був "матріархат", "патріархат"... це все нанизування протилежностей, бінарних опозицій, але ж насправді не в них суть. Інакше виходить саме та дисгармонія, про яку я щойно висловилась - то "чоловік-центр" - "жінка-марґінес", то навпаки.

· Будь-яка втіха неможлива без об'єкта. Навіть геї діляться на "активних" і "пасивних". Хтось мусить бути "об'єктом" утіхи. Чи не так?

- Гм... Однак здається, що "актив" механічно асоціюють з чоловіками, "пасив" - з жінками. Тож зрозуміло, кому традиційним патріархатом відводиться роль "об'єкта"...

А щодо геїв, то не знаю. Все-таки чіткий поділ на "актив" і "пасив" як для геїв, так для не-геїв, мені видається трохи спрощеним. По-моєму, люди складніші і постійно "міняються ролями". Але я не фаховий психолог, тому не хочу імпровізувати.

· Більшість стереотипів нав'язана нам ЗМІ. Вони є вигідні для когось. Стереотип про американський рай нав'язаний нам Голівудом. Чи правда, що там манна сиплеться з неба?

- Ні, неправда. Дійсно, можливостей тут набагато більше, але в цій країні дуже багато бідняків, купа економічних проблем. Багато бездомних, безробітних. Якщо людина не належить від народження до середнього класу чи вище, то важко здобути освіту, хорошу роботу. Існує расова дискримінація.

· Чи правда, що американці кожні 10 років міняють роботу, місце проживання і дружину/чоловіка?

- Та хто як. А взагалі це, вважаю, позитивний момент - можливість щось поміняти.

· Вже згадуваний тобою Генрі Міллер писав про американців: "Вони ходять, ніби сліпі гуси: і прожектори сріблять їхні пусті обличчя пудрою захвату". Ти згідна із цим противником фемінізму?

- Цікава цитата. Ну знову ж таки, хтось, може, підпадає під це визначення, хтось ні. Мені важко судити - тому що я постійно "тусуюся" або на території університету, або з людьми, до того університету тою чи іншою мірою дотичними. "Реальну", неуніверситетську, "консервативнішу" Америку я не дуже добре знаю.

· Хто із письменників-чоловіків видається тобі найбільш "чоловічим"?

- А це як? Не знаю. Але мені подобаються твої запитання. Тобі б брати інтерв'ю від голівудських зірок.

· У мене ще все попереду. Я вважаю, що ти теж зірка, хоч і не голівудська. Тому йдемо далі. Яка твоя улюблена страва із власноручно приготованих?

- Ох... оце упіймав. Ти, напевно, не здивуєшся, якщо я зізнаюся, що кулінарія ніколи не була моїм великим захопленням, і мої успіхи у цій науці досить, боюся, скромні. Люблю готувати рибу по-французьки, з цибулею і білим вином, - це легко і досить швидко. Люблю грузинське "чахохбілі" - це куряче м'ясо, приготоване із травами і помідорами, теж не складно. І ще незмінний салат "олів'є".

· Як ти відпочиваєш?

- Як... я взагалі не вмію відпочивати. Не тому, що така трудолюбна. Просто якось не виходить, ні до чого душа не лежить... Пишу, читаю, іноді ходжу на басейн. От мій чоловік (я у другому шлюбі) і моя донька відпочивають цікавіше - катаються на велосипедах, на "роликах", грають у шахи, відвідують бейсбольні матчі. Вже звикли, що я в цьому всьому не беру участі.

· Хто твій чоловік?

- Мій чоловік - професор-культуролог.

· Ви живете у Вашинґтоні?

- Ні. Ми живемо у місті Тампа, це на Флориді. Місто досить велике, населення - 500 тисяч, до того ж поруч іще одне, таких самих масштабів, яке з Тампою в принципі зливається - Санкт-Петербург, тезко російського. Тому утворюється в результаті такий собі мегаполіс - яскравий, культурно-розмаїтий (багато іспаномовного населення), із сучасною архітектурою. Це мені імпонує, я люблю великі міста.

· Кілька слів про роботу в універстеті. Чи відрізняються американські студенти від українських?

- Я викладаю російську і французьку мови. Власне, викладання таке тут є способом забезпечити собі кошти на навчання, інакше фінансово недосяжне - ти викладаєш, універстет це зараховує як плату за навчання, ще і зарплатню таку-сяку дає. Я - на магістерській програмі, точніше - на двох одразу. За спеціальностями "французька література" і "жіночі студії".

Взагалі тут модель стосунків між викладачем і студентом - партнерська, а не авторитарна, як у нас. Тобто студентів не можна принижувати, ображати, обривати на півслові, перед всією аудиторією соромити, мовляв, а тобі, ім'ярек, двійка, бо ти погано вчишся, або - що це ви на себе надягли, як ви смієте приходити так на пари. Це неприпустимо. Кожен має право на самовираження і на приватність. Як правило, свої оцінки знає тільки сам студент, а не вся група. Відповідно, студентам не спаде на думку зневажати викладача, зривати пари. Тому всі почуваються вільніше, і від цього, вважаю, повніше розкривають свій потенціал - людський і творчий. Наші студенти більш зневірені, чи що. Така соціальна обстановка. У цих, тут, все-таки менше безвиході, хоча теж є свої проблеми - важко знайти пристойну роботу тощо.

· Ностальгія - це вигадка поетів, чи вона існує насправді?

- Вважаю, існує насправді. Хоча мене рідко мучить. Я ж себе не трактую як "емігранта" - просто здобуваю за кордоном освіту. Що в цьому незвичного? Потушняк вчився у Празі, Бірчак - у Кракові. Так складається в сучасному світі, однак, що до США ближче, ніж до Праги... Але цей зношений образ "емігранта" чомусь уперто не відмирає, якийсь такий потерто-обдертий "хтось" із острова Елліс, пропускного пункту ранньої еміграції, людина-кліше, котра "покинула рідну землю навічно", таке ніби ми і досі подорожуємо на пароплавах типу "Мейфлауера" по декілька місяців, а не літаємо на літаках і спілкуємося поштою раз на рік. А є ж бо і телефон, і електронна пошта, Інтернет, з якого українські новини можна взнати швидше, ніж із газет рідного Закарпаття. Набагато швидше, між іншим. Тому я не почуваюся відірваною і ностальгійною, хоча, звичайно, сумую за родиною і друзями. Але час, даний мені тут, намагаюся використати якнайповніше.

· Фемінізм і ти. Що спонукає жінок говорити про фемінізм?

- "Фемінізм і я", кажеш... Широка тема. Всеохопна. Це все одно що запитати - "життя і я". Просто у нас слово "фемінізм" розуміють не як систему поглядів, а як позначення якогось небаченого Змія Горинича, прилетів тут, мовляв, кусається. І для чого він нашим жінкам, так без нього жилося добре. А насправді... ось я тобі приклад наведу. Приходжу якось на одну літературно-культурну тусовку, в Ужгороді. Літератори та інша культурна братія чемно спілкуються, невеличкий фуршет, все як має бути. Жінок - всього декілька. І от в розпалі цього імпровізованого фуршету до мене підходить один із організаторів і просить... наготувати ще бутербродів, бо закінчуються. Тобто, як їсти, то всім, а як готувати - то чомусь уже не всім, а за статевою ознакою. Що, в чоловіків гірші бутерброди виходять? Можна подумати. А я, між іншим, туди не як куховарка прийшла, а як літератор. І нема чого мене з усіх виділяти таким чином. Тим більше, що не я ж організовувала вечір. Значить, і за бутерброди не несу відповідальності. Це ж просто расизм якийсь - уяви, ти приходиш кудись, де тебе судять не за твоїми професійними здобутками, а виключно як представника статі чи там раси - а ти зі своїми віршами почекай, іди спершу бутербродів наріж, підлогу помий. І це повсюди в нас так, це норма життя. Дуже влучно сказала якось Соломія Павличко: "Я не проповідую боротьби статей... Звичайно, цікавіше займатися інтелектуальними питаннями, аніж варити їсти, прати, бігати на купівлю. Та це цікавіше не лише чоловікам, але й жінкам. Тому чому б не поділити нецікаві заняття справедливо навпіл? Я думаю, це і називається фемінізмом". Дуже добре резюме, як на мене. І дуже простими словами.

· Нові віяння, нова мода в американській літературі?

- Це складне запитання. Тим більше, я не можу сказати, що систематично за тією літературою слідкую. Надзвичайно різноманітна література. Від постмодерністського світобачення і дотепів до більш політично орієнтованих творів. Ну от, я згадувала альтернативну "міфопоетику", переписування відомих історій з точки зору іншого персонажа. Цей начебто "ігровий" жанр насправді може бути трибуною для висловлення дуже серйозних ідей. Феміністичних у тому числі. Ось і недавно бачила книжку в книгарні, "Чарівник країни Оз", "переказаний" Лихою Відьмою Заходу. З її точки зору. Читають навіть на факультетах літературних. Взагалі один професор якось поскаржився мені на засилля "популярної" літератури. Навіть факультети англійської літератури включають у програму твори більш-менш "легкі". Нерідко популярними в США є автори-неамериканці - англійці, індуси. Наприклад, Арундаті Рой з Індії видала вже декілька книг. Про неї постійно говорять. Вона пише про глобалізацію, зокрема. Про "нову колоніальну політику" США, економічне поневолення народів "третього світу" - термін "третій світ", до речі, самими цими народами часто трактується як політично некоректний. Мовляв, ми не третій світ, ми дві третини світу, а ви (американці тобто) - всього лише одна третина. Якось запитала на одній парі - ну добре, ви "перший світ", вони - "третій", але ж в арифметиці є не тільки "один" і "три", - між ними-бо "двійка", колишній соцтабір. То ким ви бачите нас? - розгубилися, не зрозуміли, про що це я... таж про нас, кажу, слов'янський світ. А вони і не знають, як нас тепер класифікувати! Ким вважати. Мовчать, думають. Потім знов про "третій світ" заводять - як там зле, фабрики експлуатують дешеву робочу силу. Та в нас, кажу, те самісіньке! То вони відмовчуються. Їм все здається, що у нас чи то марксизм, чи то капіталізм розвинутий. Мало знають і не цікавляться - інші стратегічні пріоритети.

· У нас стає дуже популярною тема гендерної рівності. А як за океаном?

- Це добре, що стає популярною. А тут вона вже давно популярна. В тому числі є і практичні наслідки такої популярності, хоча і проблем вистачає. Тепер тут уже вийшли на наступний рівень: мета, так би мовити, - поступова деконструкція гендеру як категорії. Права сексуальних меншин, наприклад. Одностатеві шлюби. Я - стовідсотково "за". Так і повинно бути. От уяви собі, двоє чоловіків у шлюбі, або просто живуть разом. Або двоє жінок. Ну і хто з них повинен готувати, пилососити та інше? Якби було "чоловік-жінка", то там, за нашим патріархальним каноном, "все зрозуміло" - бо кожен замкнутий у своїй "традиційній" гендерній ролі, і ця роль все вирішує. Гендер вирішує, грубо кажучи. А нема гендерної ролі - як в одностатевих парах - нема і звичних гендерних проблем. Пилососять по черзі. Це важливий приклад для осіб із орієнтацією традиційною.

· При від'їзді в інтерв'ю ти казала про книжки, які візьмеш із собою. Мені було приємно, бо серед перерахованих небагатьох згадувалася і моя збірка поезій. А які книжки ти привезеш звідти додому?

- Привезу, напевно, деякі феміністичні праці. А так, щоб літературу, то не знаю...

· Чи цікава тобі ситуація у Спілці письменників? Чи є якісь професійні творчі об'єднання американських письменників?

- Ситуація у Спілці - це з будинком Спілки? Я слідкую за новинами, звичайно. Вражаюча історія.

Щодо американських творчих об'єднань - я, чесно зізнаюся, не знаю. Знаю, що вони з'їжджаються на конференції, спілкуються. Знаю це від одного з моїх професорів - він сучасний канадський (франкомовний) письменник, Гаетан Брюлотт. Відомий і в Канаді, і у Франції, перекладений на багато мов. Дисертацію писав у Франції під керівництвом Ролана Барта, між іншим.

· Якщо тобі запропонують перекласти щось із сучасної української літератури на англійську, що будеш перекладати в першу чергу?

- Взагалі, вважається, що перекладати, тим більше художні твори, варто з іноземної на рідну, а не навпаки. Тому що для повноцінного перекладу треба по-справжньому знати мову, а іноземну скільки не вчи, все одно це не той рівень. Тому я не маю особливих амбіцій з цього приводу. Хоча, можливо, братиму участь у деяких таких проектах. Але про ще не зреалізовані проекти не говоритиму.

· На Закарпатті ти відома як чарівна поетеса. Україна заговорила про тебе після публікації новели у "Кур'єрі Кривбасу". Чому ти перейшла на прозу? Стала більш зріло мислити, бракує романтичних вражень, чи є інша причина?

- Мабуть, всього потрохи. Те, що я хочу тепер сказати, у вірші "не вміщається".

· У тій новелі ти надзвичайно сучасна, а теми твоїх поезій сягяють часів Римської імперії. Чи правда, що форма тягне за собою зміст?

- Вважаю, частково правда. Що ж стосується новели, то в мене було дві в "Кур'єрі". І одна в додатку до "Кур'єра" - в "Літературі Плюс", тому я не певна, про котру із трьох йдеться.

· І на завершення, що ти хотіла б побажати своїм землякам, які живуть тут, в Україні?

- Побажаймо разом усім достойного життя, миру, злагоди, хороших книжок та мудрих співрозмовників. І собі, в тому числі.

Січень, 2005 р.

ІРИСЯ ЛИКОВИЧ: "Є ПТАХИ ПЕРЕЛІТНІ. НЕДОЛІТНІ. ЗАЛЬОТНІ"


Ірися Ликович поки що широко відома у вузьких довколалітературних колах. Цього року закінчила філологічний факультет УжНУ. Її твори викликали гострі дебати на філфаці, але все одно стали переможцями в літературному конкурсі університету.
Переможиця конкурсу "Люкс-FM" за краще освідчення в коханні. Новели друкувалися в журналах "Сучасність", "Ї" та інтернет-сайтах. Спеціалізується на прозі з виразним еротичним та психологічним струменем. У своїх творах, серед яких є і повість про наркоманів "Торчок", Іра шокуюче, аж до натуралізму, відверта. Які б сцени вона не описувала - жодної деталі не приховує, все називає своїми іменами, включаючи органи і дії вершинного творіння природи - людини, яка придумала слова, що входять до так званої ненормативної лексики. Перед читачами постає новий, невідомий нам, лякаючий світ молодих людей, які живуть поруч і про яких ми, як виявляється, нічого не знаємо. Книжка оповідань "Перелітна" готується до виходу у львівському видавництві "Піраміда".

· Як ти почала писати? Чому?

- Спочатку я почала розповідати. Причому вигадані історії. Донині пам'ятаю історію про Білу Даму, що спускається на сонячних променях і грається з дітьми. Я кожен день вигадувала продовження. Знаходились діти, що бачили цю Даму і навіть гралися з нею. Наступного літа я вигадала історію з мурашиним царством. А перший вірш написала у сім років. Уже в п'ятому класі написала п'єсу. На Новий рік ми виступали, а для мене не вистачило ролі. Тоді я вирішила для себе і свого сусіда по парті написати сценарій. Але соромилася зізнатися, що є автором. Вигадала, що знайшла текст в дитячому журналі. Донині не знаю, чи повірила мені вчителька. П'єсу зіграли, і я була дуже горда. А чому стала писати - не знаю. Хотілося. Любила фантазувати. Завжди розмовляла сама з собою, розігруючи тільки мені відомі сценарії.

· Що ти думаєш про людей, які пишуть?

- От якби вони ще навчилися читати...

· Твої твори вражають сміливістю. Як на них реагують інші?

- Головне, щоб батьки не дізналися... Комусь це близьке. Хтось читає з цікавості. Викладачі з кафедри української літератури кидали репліки типу: "Боже, невже вона це все пережила?" Чоловіки-письменники, мабуть, теж такої думки, бо після знайомства з моєю творчістю, роблять недвозначні пропозиції. Був навіть такий смішний (чи й не дуже?) випадок, коли дала знайомому дядькові читати "Татарську князівну", де головна героїня мріє про секс з двома чоловіками. То на наступний день той чоловік прийшов до мене на роботу зі своїм товаришем "втілювати в реальність мої мрії". Потім довго довелось пояснювати, що головна героїня - це не я.

· Ти навмисно хочеш шокувати читача?

- Невже я шокую тим, що пишу правду? Пишу те, що пишеться. Хіба я винна, що в мене в голові стільки історій?

· У твоїх творах багато наркотиків, сексу. Ти не думаєш, що це будуть ототожнювати з тобою?

- Це не страшно, а смішно. Але що поробиш...

· І взагалі, що ти думаєш про сучасну молодь?

- А що про неї думати? Молодь як молодь.

· Чому ти взялася за тему наркоманії?

- Знаєш, тепер молодь вживає одну цікаву фразу: "Це така тєма". То я спочатку подумала, що ти мене не про літературу питаєш!. А за "тєму" взялася, бо цікава і актуальна оця "тєма".

· Наскільки вона є актуальною для молоді, на твою думку? Наскільки вона є національною?

- На вулицях, у скверах, у безлюдних місцях все рідше і рідше можна побачити пляшки з-під пива і з-під горілки. Їх витіснив бульбулятор. Молодь у містах і селах перестає вживати спиртні напої в таких кількостях, яких вживали. Нова доба - це доба травки. Після неї (травички) рідко коли повертаються до горілки, після неї йде щось сильніше. Але це не означає, що молоді люди стають наркоманами.

· Як ти ставишся до того, що наш колега, письменник Сергій Жадан, виступає за легалізацію легких наркотиків?

- Правильно робить! Всі й всюди вживають їх. Що таке легкі наркотики, коли всюди розповсюджують "важкі". Легкі, на думку молоді, вживає "отстой". Зараз жодна дискотека не проходить без маріхуани. І так буде, мабуть, завжди. Це ж як раніше був алкоголь. І ніхто не стане на перешкоді молоді. То чому ж не легалізувати? І взагалі, знаєш, мене обурює, що якісь лицеміри типу міліціонерів виступають проти трави! А чи відомо тобі (і ще багатьом іншим), що саме ці міліціонери й "тримають дах" всім "боригам" (борига - торговець наркотиками). Я розповім тобі як працює вся їхня система. У місті N є мікрорайон Х. Там на одній спокійній вуличці живе ромська сім'я, що займається продажем трави. Міліція про це знає, навіть допомагає у всьому. І тільки інколи, коли потрібно здати план, вони приходять під ворота, ловлять парочку-другу покупців, правда, не постійних, тобто не своїх, а випадкових, пишуть різні рапорти, забирають 200 доларів з чоловіка і закривають справу. Ось такі-то бублики. Тож Жадан - молодець. Він хоча б не грає.

· Твій стиль письма відрізняється (значно відрізняється) від загальноприйнятого (загальновживаного). Це усвідомлено відбувається чи органічно?

- Коли я пишу, то ніколи не замислююсь над тим, як я пишу. Навіть не зупиняюся, щоб, наприклад, замінити русизм, або слово, яке не пасує. Просто пишу. Не думаю про різні там стилі, чи ще щось.

· Межа щирості, відвертості для тебе існує? Де вона?

- Коли пишу - пишу для себе. Тож і відверта сама з собою. Погане є поганим. Хороше - хорошим. Для чого переінакшувати щось?

· Щоб реально описати ситуацію, подію, явище обов'язково її пережити, бути учасником?

- Бути учасником - ні. Пережити - так.

· У побуті вживаєш нецензурні слова?

- Та хто не вживає, коли виведуть...

· І в творах вони присутні... це прагнення реально відобразити дійсність?

- Так, б...дь.

· Серед твоїх улюблених авторів є Оксана Забужко? Які її твори подобаються?

Забужко не є серед моїх улюблених авторів. Але її вірші "Феєрія про диригента свічок", "Прощання між зірок", "Попелюшка" є серед моїх улюблених творів.

· А що думаєш про закарпатську літературу?

- У неї ще все попереду... Вона має своє обличчя і певну самобутність. Але потрібно більше залучати молодь. Теперішнє покоління вільніше, воно не мислить суто регіональними масштабами.

· Ти розпочала цикл міні-есе про закарпатських поетів. Чому?

- Тому що хочу розповісти про літературу нестандартно, уникаючи таких нудних слів, як "видатний поет", "народився там-то", "закінчив те-то". Для мене вони живі люди. І цим цікаві. Вибираю найколоритніших: Федаку, Гавроша, Кузана (є такий дядько...), Любку. Про Мідянку не писатиму, бо він надсилає мені злі SMS.

· Хто тобі подобається з сучасних прозаїків?

- Люблю Жадана, Карпу, Винничука. Із останніх сильних вражень - "Площа" Сергія Степи.

· Чи маєш свою філософію життя?

- Живу легко. Не особливо плачу від поразок, не особливо скачу від радощів. Вчуся чекати...

· Як відпочиваєш?

- По-різному. Хіба можна відпочивати щоразу однаково? Просто живу, не перенапружуючись. Написання текстів є для мене своєрідним відпочинком. Перечитування їх - відпочинок у квадраті.

· Розкрий одну із своїх таємниць.

- Нещодавно відкрила, що маю на персах малесеньку родимку. Смішно, що про таке дізналась у 22 роки... А ще й таким незвичайним чином...

· Чи маєш мрію?

- Колись мою знайому запитали, яка в неї мрія. Вона відповіла, що не має мрії. Їй сказали, що це дуже погано і що людина не може жити без мрії. Я так само, як подруга, відповім тобі.

А чому? Дуже просто: мрія, на мою думку, не може бути глобальною. Можна не марити мандрівкою на повітряній кулі до вигаданої країни. Хоча все залежить від характеру. Підлітком я мріяла зустріти казкового принца. Тепер хочеться бути вільною і незалежною від усього. Але це не мрія. Це - мета.

· Яка найкраща і найгірша реакція на твої твори?

- Найкраща чоловіча реакція... О, про неї я помовчу.... Найгіршої чоловічої - немає. Хіба чоловік скаже в очі, що думає про твори? Гм... Чи не краще просто позалицятися? А жінки... Вони ладні в усіх вбачати звабниць своїх єдиновірних.

· Чим, як на тебе, письменники-чоловіки відрізняються від авторів жіночої статі?

- Чим? Чомусь на гадку прийшов анекдот про хлопчика, який запитав свого вчителя: "Яка різниця між чоловіком і жінкою?". А той відповів: "Який розмір ноги у твоєї мами?" - "38". - "А у тата?" - "42". - "Ось бачиш, різниця між ногами". А так, взагалі, то чоловіки пишуть: Ти прийшла несподівано, наче полюція, або: Ти вінчаєш мене перснем твоїх губ.

· Читаючи твої твори, складається враження, що це писав чоловік...

- Вся сіль у тому, що дуже добре відчуваю чоловіків.

· У тебе невичерпне бажання вчитися. Де ти вчишся тепер? Що прагнеш пізнати?

- Вивчаю німецьку. Мрію поїхати на рік у Кельн.

· Найсмішніша плітка про тебе.

- Я - коханка Гавроша (Федаки, Кузана і т.д.).

· Чого не вистачає жінкам?

- Чоловіків, звичайно.

· А чоловікам?

- Кількох жінок. А ще - волі, незалежності, впевненості в собі. Інакше кількох жінок їм ніколи не дочекатися.

Жовтень, 2006 р.

"У МОЄЇ СУСІДКИ ЛІЖКО СКРИПУЧЕ..."


Олександр Гаврош торік видав свою першу поетичну книжку. Це стало несподіванкою для багатьох. Адже не кожен відомий журналіст ризикне зробити щось таке, що дало б можливість іншим оцінювати його як новачка, як початківця. Сашко ризикнув. І не просто так - він вибрав і назву збірки ризиковану, і тему. "Фалічні знаки" - це еротична поезія, а еротика не тільки не культивувалася у нас тривалий час, а її існування в світовій культурі сором'язливо замовчувалося як українськими теоретиками, так і самими літераторами.

· Гаврош-журналіст відомий на Закарпатті вже давно. Про Гавроша-сатирика дізналися завдяки фестивалю гумору "Карпатський словоблуд" та однойменному альманаху. А от Гаврош-поет - це щось цілком нове. Замало старих лаврів?

- Чесно кажучи, я сам дивуюсь. А головне, не знаю, що буде далі. Якщо би кілька років тому мені сказали, що я видам поетичну книжку, я би щиро посміявся. Воно народжується само собою. Видно, натура така - невгамовна. Зрештою, все воно так чи інакше пов'язано зі словом. Це тільки інші його форми: публіцистика, сатира чи поезія. Душі хочеться польоту. Ось вона і літає.

· "Фалічні знаки" вийшли у рік твого 33-річчя. Це випадковість чи спланованість?

- Якщо воно й сплановано, то тридцять три роки тому.

А взагалі-то кажуть, що з великої любові народжуються саме неплановані діти. Так ся стало.

Хоча певна символіка в цьому є. У середньому український чоловік проживає шістдесят сім років. Тож тридцять три роки - якраз екватор. Половина життя вже прожито. Є що згадати. Дай боже, аби попереду було так само цікаво.

· Виходу книжки передувала певна рекламна кампанія: публікації в закарпатських газетах, журналах "Сучасність", "Пороги". До такого прийому успішно вдається

Оксана Забужко. Ти вирішив піти її стопами?

- Вважаю, що це класичний похід у літературу. Адже авторові важливо знати, що думає читач про його творіння. Публікації - це публічна апробація. Якби були негативні відгуки, я би книжку не видавав. Автор до кінця сумнівається у своїй писанині. Адже вдосконалення не знає меж. І це кожен письменник усвідомлює.

До самого виходу книжки я мав сумніви, чи варто її видавати. Останнім поштовхом стали слова заслуженої художниці України Надії Пономаренко, яка чудово оформила книжку: "Сашко, якщо ви такий кучерявий, то не тушуйтеся: будьте собою".

· На моєму примірнику ти надписав: "Василю Кузану, який відіграв велику роль у народженні цієї збірки, сам того не відаючи". Може, тепер розкриєш мою позитивну роль у розвитку еротичної літератури Закарпаття?

- Справді, чомусь саме твоя збірка "Верлібрідо" яскраво продемонструвала мені, що вірші можна писати без рим. І від цього вони тільки виграють. Адже заганяючи думки у рими, ми за формою часто втрачаємо зміст. Думка виражається занадто багатослівно, а наш час вимагає зовсім іншого: повної сконцентрованості, динамічності, мобільності.

Найкращим своїм віршем вважаю той, що складається із трьох рядків. У малому виразити велике - ось завдання. Можливо, тут накладається особливість моєї професії. Адже сідаючи за статтю, журналіст уже знає, яка вона має бути за обсягом. Газета ж - не гумова.

· "Фалічні знаки" від назви і до останьої крапки гранично відверті. Така відкритість приховує певну небезпеку. Як мінімум - небезпеку бути не сприйнятим. Тобі не страшно?

- Якби мені було страшно, я б не працював журналістом. Хочу навіть видати книжку своїх публікацій "Думки проти течії". Люблю плавати саме в такому керунку.

Знаєте, де вперше народилася лірика в історії людства? На острові Лесбос! Якщо еротичні струмені буяли в давньогрецькій літературі кілька тисяч років тому, то чому мені має бути страшно в епоху Інтернету? Страшно має бути суспільству, де інтимні стосунки між чоловіком і жінкою настільки табуйовані. На жаль, в українській літературі майже відсутня ця традиція. А поміж тим, за статистикою, половина відвідувачів Інтернету сидять на порносайтах. Отже, цікавить це людей чи не цікавить? Може, краще про це писати вишукано й дотепно, ніж робити вигляд, що "у нас - секса нєт" і мастурбувати перед комп'ютером?

· Наскільки тісно у твоїй книжці пов'язані переживання автора і ліричного героя? Чи можна ставити між ними знак рівності?

- Знак рівності ставити не варто. Але й відділити одне від одного теж не вийде. Очевидно, це друге "я", двійник, який живе всередині й іноді береться за перо. А може, це шизофренія? (Сміється).

· Знаю, що ти досліджував еротичні мотиви наших письменників. Зокрема, була така публікація про Дмитра Кременя. До яких висновків ти прийшов?

- Що на Закарпатті еротичних мотивів майже нема. Можу назвати хіба декілька прізвищ - Дмитро Кремінь, Василь Кузан, Іван Петровцій та Степан Гостиняк з Пряшівщини, якого дуже люблю і шаную. Такі живі класики, як Петро Скунць чи Петро Мідянка цьому уваги не приділяють зовсім. У них взагалі мало інтимної лірики.

Але це не критика. Це констатація. Кожен має право писати про що хоче. Як каже Павло Чучка, кому що бракує, той за те і воює.

· А хто з тих, хто пише про еротику, тобі найближчий?

- Мені подобається іронія Степана Гостиняка. Він пише про ці речі так, як вони є в житті. Без отого пафосу, на який страждають наші поети.

· До речі, а хто є твоїми музами?

О!.. (Сміється).

· Побутує думка, що твій ліричний герой не надто переймається почуттями жінки у ліжку. Вона для нього виступає простим засобом для задоволення. Це позиція чи поза?

- А для чого ми скачемо у ліжко, як не для задоволення? Щодо закидів, то так - була така публікація в пресі. Мовляв, мій ліричний герой не стоїть перед жінкою на колінах. Що ж, у кожного свій шлях до її серця.

Не люблю я цього робити на колінах. Так і садна можна натерти. Це щодо поз.

Мені здається, жінкам подобається сильний тип чоловіків. Тип чоловіка-завойовника. Упевненого, рішучого, ризикованого. Як пише Кремінь: "Кожна жінка чекає: прийде її звір". Тому не дивно, що звинувачення мене в маскулінізмі пролунало від чоловіків, а не від феміністок. Жінкам книжка і її ліричний герой подобаються. Навіть більше, ніж я сподівався. Причому жінкам різного віку.

· Відвертість твоєї поезії дає право ставити відверті запитання. Як реагує на все це твоя прекрасна дружина?

- Про це краще у неї запитати. Але, думаю, вона вже звикла. Адже це частина моєї натури, моє продовження. А за десять років спільного життя важко чимось одне одного здивувати.

· Сергій Федака назвав твою книжку скандальною. Ти готовий до скандалу?

- Я до них завжди готовий. Адже це - мій хліб. Якби не скандали, в газетах би не було про що читати.

Нашій літературі якраз не вистачає розголосу, зацікавлення з боку широких кіл. Література вариться сама в собі. Письменники видають книжку, роздають її десяткам знайомих, половина з яких її навіть не прочитає. На цьому можна ставити крапку. Це все!

Книжки у нас не стають фактом суспільного життя. І це трагедія. Власне ажіотаж чи скандал якраз дають книжці шанс вирватися з вузького кола, в якому вона опинилася.

· До речі, стіни твоєї квартири мають добру звукоізоляцію?

- Ну якщо я знаю, що в моєї сусідки ліжко скрипуче, ні разу її не відвідавши, то... Одне слово, звукоізоляція такого рівня мене влаштовує.

· Вона додає натхнення?

- Принаймні я знаю, що в моїх сусідів все гаразд. Ясна річ, не забуваю надіслати відповідний сигнал і їм.

· Все-таки, де межа в еротичній літературі, яку не варто переходити?

Це все умовності. Кожен сам визначає для себе межі. Ця суперечка про еротику і порнографію мені видається надуманою. Когось оголена ніжка доводить до непритомності, а комусь весь час хочеться чогось нового і покрутіше. Читач (глядач) сам визначить, що йому потрібно. Єдине, що повинно бути, - це певне обмеження для несформованої дитячої психіки.

· Ти багато пишеш і про політику. Остання твоя стаття в "Українській правді" присвячена аналізу процесу виборів Президента України на Закарпатті. Щось є спільне між політикою і еротикою?

- Натякаєш на улюблену позу ззаду? (Сміється).

· До речі, хто ця таємнича незнайомка, яка намалювала розкішні ілюстрації до книжки?

- Це Олена Ляшенко, яка, мені здається, теж стала відкриттям "Фалічних знаків". Це молода ужгородська художниця, чиї твори просто дихають еросом. Я довго шукав ілюстратора, адже дуже непросто оформити таку збірку.

Оскільки книжка відверта, то я хотів, аби ілюстрації дещо згладжували загальне сприйняття. Проте Олена намалювала їх ще відвертіше. І зробила це по-жіночому вишукано. Від чого книжка тільки виграла, адже тепер поєднала і чоловічий, і жіночий погляд на таку прекрасну річ, як інтимні стосунки. Тепер там панує гармонія.

· А якби таку відверту книжку написала жінка?

- Я думаю, що всі чоловіки були б від неї у захваті. Адже жінці набагато важче перейти межу публічності в такій делікатній сфері. Але це було б неймовірно цікаво. Адже що, зрештою, чоловіки знають про жінок? Так, дещицю...

· На твою думку, хто б це міг зробити?

- Оголосьмо конкурс.

· Ти серйозно?

- Авжеж! Обіцяю сприяння при виданні і подальшу рекламу.

· Для письменника дуже важливо вчасно "закрити книжку". Ти вже "закрив" "Фалічні знаки"?

- Власне, я тому й видав збірку, аби про неї забути. Хоча до книжки ввійшли тексти останніх двох років, дещо я вже сприймаю інакше. Я помітив, що змінююся швидше, ніж очікував. І якщо затягну з виданням, книжки може не бути взагалі. Вона мені просто розподобається.

Хоча дещо з "Фалічних знаків" пишеться й тепер. Але це вже останні зітхання після бурхливого акту.

· Що далі?

- Далі буде. А що? Поживемо-побачимо. Не знаю, як складеться з літературою, а от кілька публіцистичних книжок видати хочу.

· Якби ти поставився до пропозиції вступити у Спілку письменників?

- Я одинадцять років працюю в закарпатській журналістиці, а досі не став членом Спілки журналістів України. Я прихильник неформальних організацій. У них - більше життя і менше дутості. Хоча такою пропозицією я був би зворушений.

· Якою була найнесподіваніша реакція на "Фалічні знаки"?

- Їх було багато. І язик показували на вулиці, і кричали в спину. Один палкий прихильник дзвонив кожен тиждень, чи книжка ще не вийшла.

Розкажу випадок, який додав мені впевненості у своїй правоті. Одного разу їхав у ліфті із незнайомою симпатичною студенткою. (Це було в головному корпусі університету). І вона ні з того ні з сього мене запитує: "Правда, що у вас полетів коп'ютер, і "Фалічні знаки" не збереглися?". "Правда", - отетерів я. "Як шкода!", - зітхнула вона і вийшла. Яке ще потрібне визнання авторові?!

На щастя, "Фалічні знаки" збереглися на папері в людей, які попросили їх почитати. А тепер вже віруси їм не страшні. Окрім, венеричних, звісно. (Посміхається).

· Чим би ти завершив нашу розмову?

- Цитатою: "Я шукав миті. Ти - вічності. Іноді миті достатньо для вічності...".

Не втрачайте своє миті!

Лютий, 2005 р.

"ДО МЕНЕ КАЗКИ ПРИХОДЯТЬ ОПІВНОЧІ..."


"Майже все, що задумав у дитинстві, збулося", - каже письменник з Іршави Василь Шкіря, який щойно видав у "Мистецькій Лінії" книжку "Іван Сила і брати-розбійники". Всі його збірки казок користуються надзвичайною полярністю серед юних читачів. Так, в Іршавській районній бібліотеці "Візок казок", "25 казочок для маленьких діточок" та інші книжки автора зачитані до неможливості. Дітям подобається, що автор поєднує казковий сюжет з елементами сучасності, з деталями сьогоднішнього побуту та життям, яке нас оточує.

· По-перше, Василю Васильовичу, прийми вітання з нагоди виходу нової книжки. Які твори ти зібрав під обкладинкою цього гарного видання?

- Спасибі. Видати книжку в теперішній час важко. А тому її вихід у світ - справжнє свято душі. До нової збірки ввійшли казки, написані у різні роки. У творах для маленьких діточок зустрінете і зайчика, і півника, і їжачка, і вовка, і бабу-ягу, однак вони вже катаються на велосипедах і мають телефони й комп'ютери, що, звісно, осучаснює казкове дійство. Є тут і казки для старших школярів, які вчать, що таке добро, а що - зло. Втім, краще самим прочитати і про все довідатися.

· Ти віриш у казки?

- Звичайно. Великий казкар Андерсен сказав: "Немає казок, кращих від тих, які створює саме життя". У кожній казці є частка правди. Там завжди побутує цікавий і чарівний світ народної мудрості, великого духовного багатства, де добро перемагає зло, правда - кривду, де утверджуються справедливість, працьовитість і чесність.

· Чим твоє життя схоже на казку, якщо схоже взагалі?

- Майже все, що я задумав у дитинстві, збулося. Хоча йшов до цього нелегко. Після закінчення Загатської середньої школи, де, до речі, свого часу навчалися екс-губернатор області Сергій Устич

і нинішній Віктор Балога, вступив до Мукачівського радгоспу-технікуму. Служив в армії, закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. Видав збірники казок. Уже більше двадцяти років працюю в районній газеті "Нове життя". Мені доводилось спілкуватись із В'ячеславом Чорноволом, Леонідом Кравчуком, Юрієм Багатіковим, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком... Хіба це не казка? Можливо, колись і видам книжку нарисів про цих людей.

· Чи часто розказуєш казки дружині?

- Дружина в мене серйозна, вона працює в торгівлі. Тому в казки не вірить, бо має справу з цифрами. Як не крути, а все одно два плюс два - чотири. Тому розповідати їй казки не наважуюся.

· У тебе дві донечки. Вони роблять такі творчі спроби?

- Старша, Тетяна, закінчила медучилище, тепер навчається в Ужгородському національному університеті. Молодша, Ганнуся, вчиться в Іршавській гімназії, готується до вступу у вуз. Трохи пише, брала участь в обласному конкурсі обдарованої творчої молоді, де стала призером.

· Для дітей писати легше, ніж для дорослих?

- Я б цього не сказав. Діти дуже вразливі, у них свій погляд на життя. Хтось із мудрих сказав: для дітей треба писати як для дорослих, тільки ще краще. Діти не сприймають твори описові, безсюжетні, що не залишають яскравого сліду в пам'яті, вони потребують небуденних персонажів, гострих переживань.

· На яку вікову категорію читачів розраховуєш?

- Пишу казки для діток як дошкільного, так і шкільного віку, також і для дорослих. Коли готую збірки, ніколи не виокремлюю їх. Читач, на мою думку, повинен це робити сам.

· А часто спілкуєшся з читачами, адже твоя робота з дітьми не пов'язана?

- Навпаки, я живу за кілька метрів від Іршавської ЗОШ № 2 І-ІІІ ступенів та Іршавської гімназії. Щодня зустрічаюся з дітьми. Приємно, коли дівчинка іде з мамою і крадькома каже: "Мамко, а це казкар пішов". "Василь Шкіря? А я його знаю". Доводиться зустрічатися з юними читачами і сільських шкіл, вони часто запрошують до себе в гості.

· Чи повинен автор багато подорожувати, щоб краще знати життя, про яке, власне, і пише?

- Усі великі письменники мандрували. Тільки так можеш пізнати життя. Мені пощастило нести армійську службу в Росії і Казахстані. В Челябінську на власні очі бачив будинок, де відбував покарання Андрій Сахаров. Офіцери казали, що там він не сам, а з сім'єю. Охорони як такої не було. Просто Сахаров не мав права виїзду за межі міста. Вже коли я працював у районній газеті "Нове життя", за комсомольською путівкою побував у Чехословаччині, Угорщині. Тоді я вперше засумнівався у перевагах радянського способу життя, про який зранку до вечора тлумачила комуністична пропаганда. А вже після розпаду Союзу побував у Румунії, Польщі - не відпочивати їздив, а з валізами, торгувати на базарі.

· Для написання поезії потрібне натхнення. А для написання казки?

- Безумовно. Інколи над казкою працюєш рік-два, а потім знову її переробляєш. Треба, щоб динаміка була, щоб зацікавити дитяче серце. Інакше казка буде просто нецікавою.

· Твої книжки в районній дитячій бібліотеці мають досить "зачитаний" вигляд. Чи існує зворотний зв'язок між читачами і тобою?

- Раніше книжки виходили у світ накладом 20, 30, 50 тисяч. Тепер такого розмаху навіть класики собі не дозволяють. Виходять в основному тиражем 200-300 екземплярів. Це - мізерно. Тому й мають "зачитаний" вигляд. Є книжки всього в кількох примірниках, я їх жартома називаю "золотим фондом". Читачі, особливо юні, часто звертаються до мене, однак допомогти їм нічим не можу.

· Державна політика у сфері книговидання тебе задовольняє?

- На жаль, цього я поки що не відчуваю. Книги видаються в основному за рахунок спонсорської підтримки. Було б добре, на мій погляд, якби видавали книжки хоча б ювілярам державним коштом. Принизливо ходити з простягнутою рукою...

· Працюючи в районній газеті і отримуючи там зарплату, писати казки доводиться у вільний час. Коли пишеться краще: ввечері чи вранці?

- Увечері я ніколи не пишу: подивлюсь "новини" по телевізору і лягаю спати. А потім десь опівночі прокидаюся і починаю писати. У цей час і дружина, і донечки смачно сплять, їм сняться кольорові сни. А я творю до самого ранку. І це не обов'язково має бути казка. Пишу відгуки на книги, маю намір до 70-річчя Степана Жупанина написати про нього книжку "Стежина".

· Ти читаєш казки інших авторів?

- Аякже! Не можна існувати сам по собі. Я часто звертаюся до казок Андерсена, Шарля Перро, братів Грімм, Івана Франка, Марка Вовчка, Олександра Олеся, Лесі Українки, Галини Малик, Лідії Повх... У мене своя дитяча бібліотека. Я не просто перечитую їхні твори, а часто аналізую. Хочу сам дійти до того, що надихнуло написати твір.

· Знаю, що ти не дуже любиш Гаррі Поттера...

- Навпаки, я залюбки прочитав книжки Джоан Кетлінг Роулінг, видані у видавництві Івана Малковича. Особливо мені до вподоби їхній переклад. Але завжди вважав, що вона стала популярною завдяки розголосу, себто рекламі. Казки Роулінг зробили революцію у дитячій літературі - завдяки чарівнику Гаррі Поттеру діти знову стали читати книжки. Українським письменникам, які пишуть для дітей, про таке доводиться лише мріяти. Уже за це нам треба любити Гаррі Поттера, маленького чарівника.

· Галина Малик нещодавно отримала премію... А ти брав участь у конкурсах?

- 1999 року я брав участь у Всеукраїнському конкурсі дитячих письменників і став лауреатом. Організатори конкурсу обіцяли видати книжку "Пригоди Білявчика", однак вона і дотепер не побачила світ.

· А закарпатські дитячі автори контактують, спілкуються між собою?

- Рідко, хіба що при зустрічі в обласному центрі або на зборах обласної організації Національної спілки письменників України.

1 вересня 2005 р.

ЖИТТЯ - ЯК СКРИПКА


"Скрипка - це виклик", - каже відомий скрипковий майстер, автор двохсот тринадцяти музичних інструментів, випускник Київської консерваторії, викладач Іршавської дитячої школи мистецтв, автор унікальної, виданої в столиці і презентованої в Ужгородському прес-клубі реформ, книги "Скрипкові майстри України" Сергій Голубокий.
Чому саме виклик? А тому, що, з одного боку, цей інструмент уособлює довершеність, а з другого - ця довершеність дуже багато чого вимагає як від майстра, так і від музиканта та слухача. Від майстра - досконалості, від музиканта - віртуозності, від слухача - підготовленості. Рівень знання теми, вміння продемонструвати парадоксальність ситуації, глибинність та моральність мислення, толерантність і тонкий гумор автора викликали захоплення присутніх на презентації. "Замість того, щоб привезти вам із Заріччя два мішки капусти, я привіз до Ужгорода дві пачки книжок", - сказав Сергій після того, як виконав на власноруч відремонтованому альті музиканта із Єгипту улюблену сонату Баха.

· Сергію, матеріали для книги ти збирав понад двадцять років. З чого почалася ця робота, що спонукало тебе до праці?

- Для того, щоб виготовити першу скрипку, мені довелося багато читати, шукати інформацію не тільки про технологію виготовлення інструмента, але і про майстрів. Як виявилося, жодного довідника в Україні такого плану нема. Тож я став шукати в сусідів: поляків, словаків, німців, італійців, росіян... Держава починається з кордонів, а наші національні інтереси на цьому полі ніхто не захищав, то багатьох українських скрипкових майстрів приписали собі ті, хто мав і має інтерес до нашої території. Така ситуація мене, як патріота, обурила. Чому ми маємо цінувати чуже, коли маємо набагато краще власне?

· Мати - маємо. Але чи дійсно краще?

- 1792 року у Львові народився Микола (Кароль) Савицький. Всупереч волі заможних батьків він освоїв мистецтво виготовлення смичкових музичних інструментів і в тридцять два роки сформованим майстром переїхав жити до Відня, де невдовзі отримав найвище серед скрипкових майстрів визнання - звання "бефюгтер Ґеґенмахер". 10 серпня 1828 року великий італійський маестро Паганіні назвав у пресі умільця з України "надзвичайним генієм, і з огляду на виготовлення нових скрипок, і з огляду досконалих реставрацій старовинних скрипкових інструментів". Один геній оцінив роботу іншого, подібної похвали з вуст Паганіні не отримав більше ніхто. Хіба це не привід для того, щоб гордитися своєю нацією і визначними її синами?

· Одна пташка літо не наспіває. Саме так думає багато хто з наших земляків.

- Я назвав тільки один приклад. Але ж їх багато. Звичайно, не кожен із ста вісімдесяти двох майстрів, про яких є відомості в книзі, гідний стати поруч із Савицьким. Та визначних постатей у нас не так уже й мало. Хочу назвати ще Тимофія Пилиповича Підгорного, який народився в Харкові і, ставши відомим, переїхав до "старшого брата", де заснував московську школу майстрів. На його славу зазіхають росіяни. Після виходу книжки все стає на свої місця. Адже кожен може прочитати і визначити для себе: хто є хто. Дурити нас тепер ніхто не буде.

· А хіба дурили?

- І дотепер дурять. Маю на увазі те, що через відсутність інформації довірливих українців легко можна ввести в оману. Так, наприклад, у нас проводиться конкурс скрипкових майстрів імені Левка Добрянського. Це був такий собі аферист із Одеси, трішечки - Остап Бендер, який їздив по Європі і ремонтував, а точніше - спотворював скрипки Страдиварі. Власні ж інструменти виготовляв без кутиків, що є не кроком вперед, а трьома кроками назад. Дехто ж із наших майстрів, інструменти яких ніхто не купує, вирішили заробити гроші, піднявши рейтинг своїх інструментів тим, що нагороджують самі себе званнями лауреатів та грамотами. Конкурс Добрянського - це пародія. Справжнє визнання майстра - це коли твій інструмент купують і на ньому грають відомі музиканти, у відомих колективах. На моїх скрипках, альтах, віолончелях грають у Національній опері, у столичному Дитячому оперному театрі, у Львівській академії, у Німеччині, Єгипті, Іспанії, Австрії...

· Досить часто ти різко висловлюєшся на адресу не тільки одесита Добрянського, але й на адресу представників інших близьких і не дуже націй. Ти радикальний націоналіст?

- На жаль, не такий вже і радикальний. Вважаю, що в питанні націоналізму і патріотизму потрібна здорова агресія. Необхідно твердо відстоювати свої інтереси, адже від цього залежить і рівень нашої самоповаги, і ставлення до нас із-за кордону. У першу чергу поважають того, хто поважає себе сам. Хоча шевченківського принципу "і чужого научайтесь" я дотримуюсь. У книжці я подав відомості і про іноземців, що проживали на території України. Адже вони впливали на процес, залишили учнів. Треба гордитися, що вони їхали не кудись там, не в Гондурас, а до нас.

· Наскільки видання є повним?

- Воно не повне і далеке від досконалості. Це не словник чи довідник, які вимагають дотримуватися певних канонів. Тут є інформація і про визначних майстрів, і про малознаних. Але хто може взяти на себе відповідальність визначити межу між професіоналізмом і дилетантством? Самоук може досягти вершин майстерності, а учень великого майстра - не створити жодного достойного інструмента. Крім того, для довідника енциклопедичного плану потрібен великий колектив авторів, що працюватиме у всіх регіонах. Одна людина не може охопити всього матеріалу, тим більше, якщо їй не допомагають і живе вона далеко від столиці.

· А хіба в Києві краще працювати, ніж в екологічно чистому Заріччі?

- Ні, працювати не легше, але можливостей більше. Можна, наприклад, використати апарат Асоціації скрипкових майстрів України, поїхати за інформацією в Донецьк чи Полтаву у відрядження, а не за рахунок сімейного бюджету. Єдина людина з Асоціації, яка допомагала мені збирати матеріали і якій я безмежно вдячний, - це Бондаренко Михайло Іванович.

· До речі, а як сприймають односельці твою роботу?

- Ніяк. У нас село настільки "цивілізоване", що нікого не цікавить, як ти живеш. Кожен замкнений сам у собі, у своїх буденних проблемах, у своєму бізнесі, кожен індивідуаліст до неможливості. Хоча до тих, хто чимось відрізняється, ставляться насторожено. З обох боків від моєї хати поки що ніхто не побудувався.

· А дружина розуміє тебе?

- Звичайно. Особливо, коли за готовий інструмент отримую гроші. Жартую, звичайно.

· Знаю, що ти розписувався з Жанною в Київському ЗАГСі, який у народі називають "бермудським трикутником". Наскільки цей трикутник засмоктує?

- (Сміється). Жити без сім'ї не те що важко, а неможливо. Сім'я - це стабільність, можливість працювати, удосконалювати себе і свої відносини з оточенням, а відтак - і зі світом. Величезну радість приносять діти. Завдяки дружині я переїхав із Києва на Закарпаття, покинув роботу в оркестрі Київської дитячої опери. Після Чорнобильської аварії я тричі був з концертами в зоні. Симптоми хвороби відчував, слабкість була. Хто знає, як би склалося життя, якби ми залишилися там. Дружина наполягла, і ми переїхали в село. І я не жалкую.

· Після консерваторії в селі легше працювати, ніж після сільськогосподарської академії?

- Не знаю. (Сміється). Академії я не закінчував.

· У консерваторії ти вчився грати. А хто є твоїм учителем у творенні музичних інструментів?

- Удосконалював я свою майстерність у Кракові, де два роки стажувався у видатного поляка Яна Павліковського, починав навчатися у нашого Олексія Пехенька, а основи знань опановував самотужки, будучи ще студентом другого курсу консерваторії. Тоді ж зробив свій перший інструмент - альт.

· Після того, як на презентації ти зіграв Баха, відомий ужгородський художник Павло Ковач та професор університету, історик, журналіст і письменник Сергій Федака були єдиними в думці, що твоє виконання створює порожнечу, яка відповідає на багато запитань.

- Це дуже глибокі філософські категорії. Вони важко вписуються в нашу свідомість. Але порожнеча дійсно є. Це порожнеча всередині скрипки, яка народжує звук, це животворяща порожнеча, яка не тільки відповідає на запитання, але і гармонізує, створює відповідну атмосферу.

· У твоїй книжці наведено дуже багато цікавих фактів. Як-от про Софію Київську, на стінах якої художники ХІ сторіччя зобразили скрипаля, чи, точніше, музику, що грає на попередниці скрипки.

- Матеріали до книжки я збирав по крихточці з усіх можливих джерел. Це були і енциклопедії, і матеріали зі спеціальних видань, іноді дуже далеких від справи, якій я присвятив життя.

· Починаючи роботу над книгою, ти усвідомлював весь безмір матеріалу, з яким доведеться працювати, всю глибину проблеми?

- Так. Зібравши частину інформації і збираючись їхати на Закарпаття, я багатьом колегам пропонував цю тему. Зокрема Дмитрові Гаврильцю, який тоді працював заступником декана оркестрового факультету, був доцентом Київської музичної академії. Але ніхто не зацікавився. Думаю, що комплекс столичності заважає працювати, комплекс провінційності - навпаки. Це стосується не тільки виготовлення скрипок чи написання книг. І ще одне. Завдяки сучасним технологіям інформаційними комунікаціями можна користуватися і в найвіддаленіших куточках, в той час як жоден із кондиціонерів не може перетворити вихлопні гази мегаполісу в чисте карпатське повітря.

· Спілкування із скрипкою, із музикою Баха, Бетховена, Моцарта, Хачатуряна змінює світосприйняття, світогляд, характер?

- Безперечно. Над удосконаленням скрипки сторіччями працювали найкращі майстри, музику для неї писали найкращі композитори. Скрипка асоціюється з жінкою. Про це вже казали, але все в світі повторюється. Скрипка - це досконале поєднання форми і звучання, матеріального і духовного. Це ідеал, до якого прагне, повинно прагнути все академічне мистецтво - джерело чистої води. На жаль, джерел стає все менше і менше. Але я не хотів би виглядати в очах читачів консерватором. Високе мистецтво може бути виконане і на естраді. Але скрипка вимагає вищої культури. Треба бути підготовленим. Вплив класики на розвиток мистецтва меншає. Раніше музику Паганіні слухав Наполеон, слухали королі, принци, знать... Вони задавали моду, на їхнє ставлення до мистецтва орієнтувалися інші верстви населення. Тепер - навпаки. Засилля низькопробної естради. Яку музику слухають перші особи держави? А від того, що показують по телевізору, навіть рослини гинуть. На жаль, ще раз повторю - на жаль, вплив скрипки на розвиток культури зменшується.

· А як же Олег Скрипка?

- Олег - це окрема розмова, це особливий випадок (Сміється). І Асія Ахат теж. Та і багато інших, хто використовує цей інструмент у шоу-бізнесі. Я маю на увазі, що класичну музику писали во ім'я Бога. А до кого звертаються, наприклад, учасники фінської групи, що перемогла на Євробаченні?

· Та повернімося до книжки. Як повно представлено в ній Закарпаття?

- Я знайшов відомості про тринадцять наших земляків. Кількох хочу назвати. Це Іван Петровцій та Роман Кленцей із Мукачева, Іван Зейкан із села Білки Іршавського району. Є ще майстер, який виготовляє не так скрипки, як старовинні смичкові інструменти, - Степан Микитович Тихоненко із Ужгорода.

· Твій колега, досвідчений скрипкар зі стажем, лікар-гінеколог, завідуючий відділенням Ужгородської міської лікарні Василь Юрійович Качала зізнався, що про більшість майстрів він уперше дізнався з твоєї книжки.

- Він дуже добре відгукнувся про видання. Та і абсолютна більшість відгуків позитивна, позначена доброзичливістю. Було досить багато дзвінків. Хоча було і кілька агресивних читачів. Так, майстер із Івано-Франківська Степан Мельник прореагував незрозуміло для мене: "Для чого ви це зробили?" Можливо, в цьому запитанні є трохи заздрості? Можливо - злості? Я ж переконаний, що все в житті треба робити з любов'ю. З любов'ю творити скрипку, з любов'ю грати на ній, з любов'ю писати про неї. Я зробив свою роботу. Заповнено прогалину, суттєву білу пляму в нашій історії. Моя праця - це маленька цеглинка в будинку, в споруді, в храмі національного культурного життя. Нехай хтось зробить краще. Нехай хтось створить колектив і видасть солідний том із сотнями прізвищ. Я буду щасливий. Поле для діяльності велике.

· Своєрідну передмову-рекламу до твоєї книжки написала Юлія Тимошенко, свою скрипку ти подарував Вікторові Ющенку...

- Якби всі партії розміщували свою рекламу на книжках, зошитах, щоденниках, якби хоч таким чином підтримували культуру, то наша держава зробила б величезний крок уперед. А те, що я вміло, хитро (сміється) використав передвиборчий момент - це мені просто пощастило. Як пощастило і поспілкуватися з Президентом. А Юлії Володимирівні я щиро вдячний. Якби не кошти її партії - хто знає, коли книга побачила б світ.

· Тебе музиканти називають Майстром. Ти гордий з цього?

- Мені приємно, скажу відверто. Майстер - це інтрига. Вони на особливому обліку в музикантів. Та найприємніше відчувати себе причетним до великої таємниці, усвідомлювати можливість щодня торкатися досконалості, бути наближеним до гармонії, яка народжується з поєднання продукту природи, глибокого знання справи і великої любові майстра.

2006 р.

"НАШІ НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ ТЕПЕР НЕ ЗАХИЩАЄ НІХТО..."


Цими днями народний артист України Іван Попович розпочав свій концертний тур регіонами нашої держави, що проходить під девізом "Народні артисти - народу!" у рамках реалізації великої програми Міністерства культури і туризму. А перший концерт, як і повинно бути, Отаман Карпат провів у рідному селі Осій, відомому ще й тим, що тут народилися поет-модерніст першої половини минулого віку Федір Потушняк та поет і перекладач, автор слів "Пісні про Осій" Іван Петровцій.
		А до нашої криниці
		Приходили воду пити
		Ясен місяць та зірниці,
		З гір високих білі квіти.
		І навіки серце чисте
		Має той, хто пив ту воду,
		Бо вода та промениста
		З гір бере і силу, й вроду, - 
співає Іван Дмитрович кожного разу, коли приїжджає додому. Мені пощастило не тільки напитися холодної як лід води з тієї криниці, яку викопав ще батько нашого земляка, але й поспілкуватися з ним.

· Іване Дмитровичу, я знаю, що зовсім недавно ви перейшли на роботу в Міністерство культури і туризму. Чим привабила вас, людину творчу і яскраву, адміністративна робота?

- Дійсно, зміни в моїй трудовій біографії відбулися. Але на бюрократичну роботу я не перейшов би ніколи. Я маю посаду художнього керівника Державної театрально-видовищної агенції Міністерства культури і туризму України. Це робота не просто творча, а така, що дозволяє реалізовувати цікаві проекти з меншими затратами сил і енергії. Зокрема, дозволяє залишатися артистом, що гастролює, а це для мене особисто дуже важливо. Раніше я працював завідувачем кафедри естради в столичному державному коледжі. Мені пропонували обіймати обидві посади, але це було б розбазарюванням, розсіюванням творчої енергії.

· Це якимось чином пов'язано з наближенням вашого життєвого ювілею?

- Дасть Бог, доживемо. Але я думаю, що це просто черговий етап у моєму житті. Зміна позицій і не більше. А до ювілею я активно готуюся. Планую зробити великий звітний концерт у Палаці "Україна" і на Майдані Незалежності. Хотів би запросити взяти участь у творчому звіті своїх друзів: Карела Ґота, Льва Лєщенка, Софію Ротару... Концерт має відбутися з обов'язковою трансляцією по телебаченню. Всеукраїнський тур - це теж підготовка до ювілею, але в першу чергу це все відбувається в рамках плану заходів до п'ятнадцятої річниці Дня незалежності.

· А яка доля вашого телепроекту "Вечорниці в Івана"? Щось давненько до вас на передачу не приходив ніхто.

- Справа в тім, що віднедавна Перший Національний телеканал очолив пан Докаленко. А з ним домовитися дуже важко. Його не цікавлять жодні проекти, пов'язані з життям нації. Ні мистецькі, ні якісь інші. Звучить парадоксально, але Перший Національний висвітлює життя всіх націй, окрім рідної, української. Саме тому його ніхто й не дивиться. Взагалі. Я - теж. Хіба що передачу "В гостях у Гордона" можу переглянути. І - все! А "Вечорниці" дійсно завоювали широку аудиторію. Хоча ми провели їх тільки в трьох містах - тим більше: поле для діяльності велике. Думаю, буде новий уряд - будуть і "Вечорниці". У принципі, цей проект комерційний. Його із задоволенням купуватимуть інші канали.

· А як у вас справи з комерційними концертами?

- Чудово! Я постійно гастролюю. Останнім часом провів касові концерти в Кам'янці-Подільському, Хмельницькому, Кузнєцовську... Зали, а в деяких містах - стадіони, були переповнені. Та я не хочу сказати, що Попович суперпопулярний артист. Просто прекрасно спрацювали організатори. Крім того, я не вимагаю величезних гонорарів. Фактично - квиток може купити кожен. Реалізовую заклик: "Народний - народу", що його сам і придумав.

· Допомогу, підтримку маєте?

- Я реально дивлюся на життя. У мене нормальний продюсер. Він і допомагає, і підтримує, і організовує... Якщо держава і, в першу чергу, Президент не повернеться обличчям до культури, то це єдиний вихід. Я не кажу про себе, я маю на увазі українську пісню. Мене, слава Богу, підтримувати не потрібно. Я сам постійно підтримую молодь, залучаю її до участі у своїх концертах. Але мусить бути державна програма збереження і розвитку української пісні, естради взагалі. Потрібно взяти під особливий контроль радіо, всі ці FM-канали, телебачення. При нинішній політиці є загроза зникнення української пісні взагалі. Політики роблять із нас незрозумілих націоналістів. У той час, коли потрібно захищати українську мову, такі маріонетки, як Вітренко, не зрозуміло від кого захищають мову російську. Української мови в столиці Української держави практично не чути. Зі мною трапився симптоматичний випадок в аптеці. Коли я попросив необхідні ліки, мені через скло відповіли: "Я нє понімаю етой вашей дєржавной мови!" Потрібно розрізняти, де є справжній здоровий націоналізм, а де просто тупість, впертість, низький рівень культури та інтелекту. На жаль, наші національні інтереси тепер не захищає ніхто, жодна політична сила. Вони тільки чубляться, б'ються самі між собою. Нещодавно у мене навіть пісня з'явилася актуальна:

		Примиріться, сини, Україна вас просить,
		Примиріться, сини, примирітеся дочки.
		Примиріться, сини, Україна страждає,
		Примиріться, сини, рідна мати благає.

Але сини не надто спішать примирюватися. Навіть на сусідів не озираються. А наше рідне міністерство не діє. Білоруси, наприклад, слідкують, щоб у їхньому ефірі було 70 відсотків національної продукції.

· Крім уже згаданої, які нові пісні з'явилися у вашому репертуарі?

- Останнім часом співпрацюю з авторами слів і музики Анатолієм Лавренчуком та Володимиром Старостишиним. "Мені не сниться нині опівночі", "Понад лугом", "Старенька хата", "Примиріться, сини" - це їхні пісні. Ще виконую "Карпатський край" Романа Никифоріва. Давно мрію зробити попурі закарпатських пісень у танцювальному стилі. Записи роблю на студії Олександра Лишафая та на власній студії в коледжі естради.

· А створити власне шоу, як, приміром, ваш друг Михайло Поплавський, не мрієте?

- Безголосий Поплавський не вміє співати, тому і бере до себе красивих дівчат, на яких хоч подивитися можна. Я йому постійно про це кажу, а він опирається: "Тільки ти, Іване, так думаєш. А всі інші мене хвалять". Не хоче чоловік розуміти, що хвалять його або підлеглі, або ж його студенти. Нехай тільки спробують шефа покритикувати! (Сміється). Хоча як організатор Михайло Михайлович дуже хороший. Він міг би бути нормальним, дієвим міністром культури. Чи працювати у відповідному комітеті Верховної Ради. Бо ж тепер там працюють тільки охоронці та водії олігархів. Та ще декілька слабких артистів. Наші інтереси могли б на рівні представляти тільки Василь Зінкевич або Дмитро Гнатюк. Вони - гордість української нації.

· Хто ще з наших співаків заслуговує на увагу?

- Я неодноразово говорив і хочу повторити знову: нам нав'язують не нашу музику, а ми все це сприймаємо. Будь-хто, що хоч трохи орієнтується в мистецькому світі, може це підтвердити. Наші артисти копіюють африканське завивання, а ті ж африканці були б щасливими заспівати так, як дано тільки нам. Можу виділити з усього потоку, не чистого Карпатського, а потоку пропагованої масової культури прекрасний голос Таї Повалій. Вона досить вдало підспівує Баскову. Що ж до Іри Білик, то її творчість не вища від київського нічного клубу, в кращому випадку. На Західну Україну з концертами її давно вже не запрошують. Мені дуже жаль, але моя талановита учениця Оксана Грицай, у яку продюсер вклав великі гроші, нині виконує російсько- та англійськомовну попсу в нічних клубах Лондона. Тепер вона - Міка Ньютон. Цікавий хлопець, хороший поет і композитор Гарік Кричевський зі своїми блатними тюремними піснями має свою аудиторію, свою публіку. А от Бобул, Кудлай, Дворський, Сандулеса, Ґіґа, Ніна Шестакова, Надя Шостак, Зінкевич, - якщо найближчим часом продюсери серйозно не займуться організацією їхніх концертів, гастролями, то через кілька років всі вони ризикують залишитися без роботи.

· Хіба все так погано?

- Це крик душі. Я хотів би, щоб його почули. Ілюстрацій до моїх слів багато. Навіть дуже багато. Так, останніми роками на факультет естради мого коледжу не вступив жоден чоловік із співучої Західної України. Хто вийде на велику сцену завтра?

· А як у цьому контексті виглядає Закарпаття?

- У нас, на жаль, не з'явилося жодної зірки. Гідне уваги, найновіше і найяскравіше - це Степан Ґіґа. Молода і перспективна Ірина Ярина не має репертуару. Тексти слабенькі - відповідно і музика. Скажіть, яку пісню її знаєте, що запам'яталося? Не тільки вона, але й багато інших намагаються копіювати когось і, як результат, - виходить жалюгідна копія, пародія. Молодь привчена до паскудної музики. Якщо кожного дня нам пропонують одне і те ж радіо- і телеменю, то ми поступово звикаємо. Послухати тільки, що замовляють на FM-Закарпаття діти з найглухіших наших сіл. Крім того, що говорять якимось примітивним суржиком, то ще й замовляють такі ж пісні. Не визнаємо свого, рідного... А сусіди з нас сміються. Подивіться, кого запрошують на гастролі в Росію. Якось я запропонував Йосипові Кобзону зробити концерт в залі "Россия". І знаєте, що він мені відповів? "Да! Прівєдьош мнє своіх галасістих, а што я буду дєлать со своімі безголосимі?" 70 відсотків російської естради - це вихідці з України.

· А хто міг би вплинути на ситуацію?

- Є і в міністерстві такі люди. Це Корнієнко, Бенч. Вони добре роблять роботу. Ще у нас велика проблема в постійній зміні міністрів. Не встигнеш звикнути до одного, а тут уже інший. Ви знаєте, хто у нас міністр тепер? Я знаю. Тому, що працюю в міністерстві (Сміється). В Азербайджані міністром культури був п'ятнадцять років Буль-Буль Огли. Це інша крайність, але він хоч не заважав працювати, тому, певно, так довго і протримався. А в нас міністри змінюються, а по радіо все більш нав'язливо звучить: "Я твой тазік, ти мой унітаз", чи "Подождьом твою мать". Навіть доходить до того, що улюбленими артистами стають беззубий Шура та безголосий Поплавський.

· Часто з Вами виступає донечка Соломійка. Кілька років тому вона мріяла стати лікаркою та артисткою. А тепер?

- Тепер їй шістнадцять років і вона співає "по-дорослому". У своїй категорії на конкурсах і фестивалях посідає перші місця. Закінчила перший курс коледжу економіки і права. Тепер вона каже приблизно так: "Мені вистачає тата артиста. Я його ніколи не бачу вдома. Я хочу бути доброю дружиною і оберегом для сім'ї. А пісня - це гобі. Вона допомагає в науці і житті". Я з нею згідний. У кожного з нас життя одне, тож нехай кожен будує його по-своєму.

· Пам'ятаю, як років двадцять тому про діяння Івана Поповича ходили легенди. А чим відрізняється нинішній Іван Попович від того леґіня, яким він був тоді?

- Ха-ха. Цікаве запитання. Думаю, що розбурханість і легковажність лишилися там. Натомість прийшла життєва мудрість, розважливість, поміркованість. Тепер, якщо щось сталося, то так мало бути, так дав Бог, це треба сприйняти як данину. Тоді ж все було на нервах. Все, що відбувалося, я сприймав запитаннями: за що? чому? чим я завинив? Роки я відчуваю тільки на папері. І ще, коли доводиться робити крос по горах без тренування. Потрібно побути вдома два-три дні - і все стає на свої місця. Любов до природи, радість від життя, молодечий вогник лишилися з того часу теж. Залишатися молодим допомагає і молодь, яка постійно мене оточує. Як на концертах, так і в коледжі. Маю багато учнів, послідовників.

· Після відзначення життєвого ювілею чим плануєте зайнятися?

- На пенсію не збираюся. Планую частіше приїздити додому. Тут маю багато землі, батьківську хату. Хочу посадити в саду нові дерева. Кілька старих, з якими пов'язано багато спогадів, довелося зрізати. Почуваюся тут як у раю. Та і всі, хто до мене приходить, - надивуватися не можуть. Думаю залучати сюди туристів та зайнятися організацією культурного життя та дозвілля молоді. Роботи тут - непочатий край.

· А води з оспіваної криниці напитися можна?

- Звичайно.
Іван Дмитрович нахилився і зачерпнув горнятко чистої як сльоза води. У літню спеку вона була настільки холодною, що я пив її довго-довго. А розмова із унікальним співбесідником ще тривала і тривала...

2006 р.

"МИ ПОКИ ЩО ЗА МЕЖАМИ ШОУ-БІЗНЕСУ, ТОБТО В ГЛИБОКОМУ МИСТЕЦТВІ"


"Шалений кайф - це коли кілька тисяч людей співають разом з тобою твої пісні", - каже Геннадій М'ясоєдов, лідер харківської рок-групи "Калєкція", композитор і лікар-хірург, учасник Революції і надзвичайно цікава особистість. Створена ним група випустила два компакт-диски, об'їздила з концертами всю Україну і цікава ще й тим, що на російськомовному Сході співає і творить цілком український рок. Розмова з ним не тільки про музику, але і про інші важливі речі, якими нині живе Геннадій та його група.

· Геннадій М'ясоєдов і група "Калєкція" - це близнята-брати?

- Скоріше батько і діти. Причому, діти дорослі.

· Хто грає з тобою в команді?

- Ярко Рудницький - бас-гітара, Сергій Балалаєв на барабанах, Олексій Єськов на баяні.

· Ваші виступи на Майдані під час Революції залишили які враження?

- Ми виступали не на Майдані, ми виступали двічі на Контрактовій площі (біля Києво-Могилянської академії, де було перше наметове містечко) на акціях "Пори". А на Майдан всіх запрошувала виключно агенція Арт-Велес, на свій розсуд. Звичайно, це треба було бачити і показати своїм дітям, бо таке не повторюється. Кілька тисяч людей, які разом з тобою співають твої пісні, - це неможливо передати словами. Шалена підтримка і енергетика. Шалений кайф.

· Ви об'їздили з концертами всі регіони України. Вас сприймали всюди однаково добре?

- Ми об'їздили практично всю Україну, від східного до західного кордону. Нас занесло навіть за дві тисячі кілометрів від України - до Хорватії - ми виступали в Загребі.
Приймали добре практично всюди. Принаймні агресивно-негативних випадів не було. Хоча на фестивалі "Рок-точка" в Донецьку на початку нашого виступу хтось крикнув "пойтє по-русскі", але вже після нашої першої пісні народ співав і танцював разом з нами. Ми вважаємо, що в Україні потрібно творити українську культуру.

· Участь у закарпатському фестивалі "Рок-бринза" запам'яталася? Адже ви були гостями і чи не єдиною групою, що співала по-українськи.

- Не те слово. Особливо поїздкою на ТВ-ефір на червоному джипі господаря того клубу, де проводився фестиваль. І нашим виступом о третій ночі (як хедлайнери, ми мали виступати останніми), після багатогодинного очікування і прослуховування всіх учасників. Господар клубу намагався підтримати нас і запропонував горілки, почувши від нас прохання замінити горілку на каву, щиро здивувався і спитав, чи не крішнаїти ми часом. Але ідея проведення такого фесту, безумовно, добра. Якщо нас запросять, то ми приїдемо ще. А українською тоді співала і, здається, група зі Львова.

· А як реагує на вашу творчість рідний Харків?

- У Харкові "Калєкцію" знають вже років десять, так що на вулиці впізнають, вітаються навіть незнайомі люди. По місцевих ФМ нас можна почути майже не щодня, диски розкуповують, словом - не скаржимось. Наше рідне місто нас любить, і ми любимо його. Воно надихає нас на створення нових пісень, підтримує і оберігає.

· Більшість пісень для групи ти написав на слова Сергія Жадана. Хто ще є авторами текстів?

- Відомий закарпатський поет, автор багатьох поетичних збірок, а також гіта "Золото Карпат" Василь Кузан, Юрко Позаяк, Роман Скиба, Галя Крук, Назар Федорак. Деякі пісні було написано на вірші Богдана-Ігоря Антонича. Вірші Антонича навіть тепер звучать модерніше, ніж опуси деяких сучасних поетів.І я теж пишу тексти. Хоча, треба наголосити, що я пишу саме тексти для пісень, а всі вищезгадані автори пишуть вірші, які я роблю текстами.

· А яким має бути текст, щоб його можна було співати?

- У принципі, заспівати можна й енциклопедичний словник, але щоб це було схоже на пісню - має бути певна внутрішня ритміка, яку відчуваєш, коли читаєш текст, хоча таке відчуття може виникати не при першому читанні, а якщо читаєш текст кілька разів.

· Літературна досконалість тексту для тебе не є гарантією того, що він стане піснею?

- Абсолютно ні. Тільки коли виникає внутрішній зв'язок на підсвідомому рівні між словами на папері і музикою, яка перманентно живе в моїй голові, причому зв'язок стійкий і міцний, тоді і тільки тоді може народитись пісня. Але коли і як виникає такий зв'язок - визначити неможливо.

· У вашому репертуарі є і "Гуцулка Ксеня"...

- Є. Коли готувався наш перший альбом як бонус-трек, ми планували дати пісню "Громадянська війна". Але один із спонсорів - Ківан Аднан (дуже релігійний араб, що вкладає гроші в українську культуру) поставив умову: без ненормативної лексики і політкоректно. А "Громадянська" ніяк не підпадала під ці дві умови. Ми вирішили замінити її на щось відоме, але з нашим аранжуванням. І ми ледве не стали "групою однієї пісні", бо її знає і любить багато людей, просять заспівати на кожному концерті і в кожному телеефірі. Безумовно, нам приємно, що наша версія цієї пісні "імєєт мєсто бить". Напівпанківська аранжировка, напівп'яні голоси - все це вигідно виділяє нас з доволі широкого кола виконавців цієї гарної пісні.

· Визнання публіки на кожному з концертів чомусь не стає путівкою на радіо, телебачення. Чому?

- Тому, що "путівку" на радіо і ТВ у 99 відсотків треба купувати за великі гроші. Студія, відео, ротація на ТВ і радіо - все це потребує великих сум. Та навіть наша публіка не привчена платити за концерти, байдуже, в клубах чи на стадіонах. В Україні взагалі дурнувата ситуація з халявними концертами: дні пива, дні міста та інше. Це неправильна ситуація.

· А якби ви стали грати для Поплавського?

- А чому б ні? Ми ж граємо "етностьоб". Але з ним на телебачення потрапити було б легше.

· Тобто, що грає основну роль на українській естраді: гроші, доступ до телебачення по знайомству, продюсер чи ще щось?

- Як завжди в житті - випадок плюс все вищеперераховане. Але складається дивна ситуація: у нас помічають виконавців лише тоді, коли вони стали відомими в Росії. Так сталося з "ВВ", з "Океаном Ельзи", з харківською "П'ятницею". Тут можна згадати ще й ужгородку Йолку, яка тепер живе там і творить російську попсу. Зрозуміло, що нема пророка у власній Вітчизні, але ж скільки можна дивитись скоса на "Маскву". Чому не дивляться на Варшаву, скажімо, або на Будапешт? Чому не бачать талантів удома? Залишається сподіватись, що після відомих подій ситуація все ж таки зміниться на краще і українським виконавцям, щоб стати зірками в Україні, не потрібно буде ставати "звйоздамі" будь-де ще.

· Мистецтво і шоу-бізнес - це не одне і те ж. Ви ближчі до мистецтва...

- Як сказав відомий митець Енді Варгол: "Бізнес - то найкраще мистецтво. Я зроблю будь-що за гроші". А ми поки що за межами шоу-бізнесу, тобто в глибокому мистецтві.

· Чи є шляхи до поєднання справжнього мистецтва і бізнесу?

- А хто визначає, чи то справжнє мистецтво чи ні? Те, що продається, не обов'язково є поганим. Це не є за визначенням погано. Мають бути люди, які б займалися цим поєднанням: агенти, продюсери, арт-менеджери. На Заході є купа людей, які займаються таким бізнесом, - продають мистецькі твори. І, треба сказати, вони заробляють великі гроші, навіть більші, ніж самі митці. Вигідно продати мистецтво - це теж мистецтво, це також треба вміти. Продати можна все, навіть справжнє мистецтво. На жаль, у нас проблеми з наявністю таких фахівців. Як казав персонаж Караченцова з відомого фільму "Дежавю": "Мафія, мафія. Хотілось би, щоб вона у нас була, але для цього треба ще довго і наполегливо працювати". Так само можна сказати і про арт-бізнес в Україні.

· У цьому важливу роль мала б відігравати державна підтримка...

- Грати з державою в азартні ігри на гроші не можна ніколи. Причому - з будь-якою владою, навіть з найбільш демократично-помаранчевою. Все, що від неї потрібно, - не заважати. Підтримка - не значить втручання держави. Втрутилась держава в конкурс Євробачення, порушила умови конкурсу, і що вийшло? Має бути національно спрямована політика держави. Як-от, наприклад, надавати інформаційний простір в першу чергу своїм або надавати пільги тим бізнесменам та структурам, що інвестують гроші на розвиток української культури.

· Ти не оптиміст. Видно, не надто віриш у зміни після Революції?

- Я - реаліст, тому в черговий раз "переховав свій автомат". Після революції завжди бувають зміни, але не завжди на краще. Історія знає багато таких прикладів, і дуже не хочеться, щоб це раптом повторилось у нас. Хоча, сказати по правді, - хочеться вірити, дістало не вірити в зміни на краще.

· Оксана Білозір надихає тебе на творчість? Як міністр культури, звичайно.

- Найнеміністрішого міністра я ще не бачив. (Сміється). Слава Богу, вона не надихає мене, а то невідомо, що б я написав. Намагаюся дотримуватися принципу: "Не читайте більшовицьких газет перед обідом".

· Коли ти пишеш музику?

- Завжди. (Сміється). Навіть коли не пишу. Це не жарт, звісно. Точніше, жарт певною мірою. Не буває такого, щоб я писав музику за розкладом, як у Янковського в "Мюнхгаузені": "з дев'ятої до десятої - подвиг". Напевно, музика завжди існує десь у мені. Настає такий момент, коли сім нот складаються у черговий "геніальний" твір. Кайф у тому, що з відомих усім семи нот можна зробити те, що ніхто в світі не чув і не робив до мене. Саме в цьому найбільший кайф творчості - творчості будь-якої: музики, літератури, живопису, - митці роблять унікальні речі.

· Рушійною силою в процесі творення пісні для тебе є текст?

- Не обов'язково. Швидше, настрій, причому, не обов'язково добрий. Це може бути і злість, і закоханість, спогади про доторки, запахи, смак, враження від почутого чи побаченного, дорога, ну і звичайно "sex, drugs, rock-n-roll". А я б ще додав алкоголь, особливо закарпатську сливовицю.

· Твоя музика робить світ кращим?

- Сподіваюсь, що так. Всі мої пісні про кохання. Хоча де в чому я згоден з японським письменником Месімою. Я про те, що краса не завжди рятує світ, а частіше його руйнує - всі конфлікти і війни через те, що люди не можуть поділити красу і володіти нею. А кохання, на моє глибоке переконання, - це надзвичайно креативна сила.

· Як виглядає пісня про каруселі ("На каруселі б... кружляє") у цьому контексті?

- Це ж пісня про кохання, як же вона може виглядати? Кохання не може робити світ гіршим, воно робить його тільки кращим. На щастя, ми не пануємо над коханням, воно властиве всім: і б..., і депутатам, і решті населення. І потім, "б..." займається коханням не за гроші, а за "покликанням", а це вже плюс. До речі, "б..." з перської перекладається як "єдина". Якщо кохана знає перську, вона не образиться.

· Ну, перською у нас володіють, звичайно, всі. Але тепер ми говоримо про тебе. Ти дивишся на оточення більше як музикант чи як лікар?

- Просто як людина. Якщо я буду постійно музикантом або лікарем, я головою схиблю. Але буває, коли я бачу людину, яка потребує хірургічного втручання, в мене сверблять руки.

· Серед твоїх пацієнтів є колеги-музиканти?

- Я перелікував половину харківських музикантів і багато інших. А на гастролях я не лише музикант, а й "лікар команди". Наприклад, коли ми їхали до Загреба, це взагалі був якийсь "хворий" тур. Почалося все з нашого баяніста Льоші, в нього заболів зуб. За фахом я хірург, але поки ми їхали з Харкова до Загреба, зупиняючись в кожному стоматкабінеті по дорозі, мені довелося побути стоматологом. Потім, застудилось половина творчої групи (квітень в Ужгороді видався дуже холодним), і я став терапевтом. Далі пішли алкогольні отруєння, і моя роль змінилася на токсиколога. А про психотерапевта і говорити нема що - вислуховую скарги постійно і, зауважте, не за 50 долярів за годину. Буду скоро вимагати гонорари не лише за музичні виступи, а й за лікарські послуги.

· А серед колег-музикантів є ще лікарі?

- Розенбаум, Кузьма зі Скрябіна - прикладів багато, але вони всі колишні лікарі. Серед знайомих таких лікарів, що водночас працюють і співають, - один-два.

· А для дітей писати плануєш?

- Не обов'язково писати спеціально для дітей, щоб дітям сподобалась пісня. Але якщо так стається, це здорово.

· Дякую за розмову. Принагідно вітаю з народженням донечки Софії. Нехай росте здоровою і щасливою на радість батькам.

Січень, 2005 р.

"ОЛЕГ СКРИПКА ПРИХОДИВ ДО НАС НА ЧАЙ..."


Тетяна Доній - відома в Україні організаторка мистецьких акцій, спеціаліст з авторського права, голова мистецької агенції, видавець книжок молодих та амбіційних авторів, викладач Київського національного університету.

— Таню, ти постійно задіяна в організації конференцій, семінарів, акцій різного рівня, що стосуються питань авторського права. Чому тебе приваблює саме ця тема—

- Не приваблює абсолютно, просто виходу нема, от і займаємось. Я б із задоволенням працювала, не влізаючи в усі ці юридичні проблеми. Але треба захищати своїх авторів (наша Чільна українська молодіжна мистецька аґенція "ЧУММА" щось на кшталт продюсерської), бо порушень просто море. І порушникам навіть не спадає на думку, що за використання треба платити гроші, або хоча б дозвіл питати. На превеликий жаль, і автори не знають своїх прав. От і проводимо такий юридичний "лікбез" - організовуємо семінари, акції і т. ін. за цією тематикою. Останній семінар "Моє!" - захист авторського права в літературі і музиці, пройшов за підтримки посольства Королівства Нідерландів. На цей семінар було запрошено юристів-фахівців саме з авторського права - вони читали лекції, проводили консультації, давали поради і відповідали на питання (і все це абсолютно безкоштовно для учасників семінару!). Як слухачів, ми запрошували представників видавництв, рекордингових компаній, арт-агенцій і, звичайно ж, авторів. Наші різні організації і фонди не підтримали такий проект, складається враження, що вигідно підтримувати таке невігластво в даному питанні. Можна сміливо порушувати права. Але, на щастя, не всі автори - "митці" по суті своїй. Чудовий приклад - Толя Сухий, гурт "Рутенія". Цей гурт було створено ще в кінці 80-х, і Толя написав чудову колискову "Спи, маленький козачок", яка дійсно стала майже народною. І тут не так давно з'явився кліп співачки Росави з цією піснею, але спотвореною жахливо. Вони ж не знали, що Толя ще в 92-му зареєстрував усі права на цю пісню. Тепер будуть розбиратись у суді. Так що сподіваюсь - автори стануть цінувати свої права і заводити собі агентів.

— В Україні діє Державний комітет з авторського права. Ви співпрацюєте—

- Ні. Хоча вони брали участь в нашому семінарі із захисту авторського права. Правда, не прийшла саме та людина, яка мала підготувати доповідь, а їх співробітник, який змушений був відповідати на питання аудиторії. Треба відмітити, хлопець виявився компетентний. З державними організаціями практично не працюю - нема сенсу. З ними домовляєшся про щось, вони не дотримують обіцянок, зривають роботу, як завжди. Я розумію, що на місцях все залежить від конкретної людини, на жаль, мені траплялись люди, не зацікавлені тим, що вони роблять. А це ні до чого доброго не приводить. Може, тепер ситуація зміниться, то будемо співпрацювати.

— Плагіат - це не тільки привласнення теми, сюжету, частини твору, але і назви, яка стала відомою. Розкажи про проект "Остання барикада". Як ця назва потрапила на телебачення—

- Як каже відомий діяч і один з керівників "Пори" Євген Золотарьов: "Якщо думка мені сподобалась, значить вона моя, і то не плагіат". Це жарт, звичайно, але чомусь багато людей роблять саме так. "Остання барикада" - то арт-клуб і задумувався як сітка арт-клубів по містах України. Пан Роднянський захотів використати назву в своїй програмі. За це він запропонував власникові клубу Олесю Донію роль ведучого і гроші за використання бренду. Навіть контракт показав. Передачу запустили - але ні ролі, ні грошей, ні контракту. Прикро, що навіть на такому поважному каналі таке робиться, чого чекати від інших— Але й передача вийшла якась занудна, на жаль. Було кілька випусків цікавих, а потім - цілковите занудство. Не зрозуміло, навіщо панові Роднянському потрібна була саме ця назва, невже для такої передачі це так принципово—

— Клубне життя столиці дуже різноманітне. Ваш клуб був чи не єдиним українським—

- Не таке і різноманітне, насправді. Звичайно, в Києві більше клубів, ніж в Ужгороді, але дійсно цікавих дуже мало. Дорожезні клуби якісь однакові - стандартний набір: боулінг, диско, стриптиз, російські поп-зірки. Таких, куди б було приємно піти і за цінами прийнятними, взагалі всього один чи два. Практично нема тематичних клубів, де б люди збирались дійсно за уподобаннями: байкери, театрали, митці, футбольні фани і таке інше. Я маю на увазі не просто точку для зустрічі, а саме клуб з тематичним оформленням, вечірками, зустрічами з відомими людьми з цього кола. На жаль, цього практично немає. "Барикада" справді був єдиним, на превеликий жаль, в Києві клубом, де звучала тільки українська мова. Але є ще львівська "Лялька" Марека Іващишина, яка, на щастя, працює вже понад десять років. Найголовніше, що наш клуб був майданчиком для "молодих і зухвалих". Ми не обмежували людей "форматом". Було єдине обмеження - мовне. Ми хотіли чути рідну мову зі сцени, а яким стилем - то байдуже. Навпаки, щось свіже і нове проходило "на ура" чи то в музиці, чи в літературі, чи у виступах політиків та громадських діячів. Ви б чули нашого діджея Макса - він видавав 150 слів на секунду, жодного разу не збившись на російську, звичайний молодий киянин. На нього сходились молоді люди з усього Києва, завжди був повен клуб, хоча хороших ді-джеїв у нашому місті немало. Ви б бачили наш штат - офіціантів, адміністраторів, кухарів - ні в кого не виникало з цим проблем. Насправді потрібна ініціатива від власників підприємств. А люди працювати вміють і виконувати умови роботи також. Просто треба вміти створити таку атмосферу, щоб всі переконались, як це справді класно, коли "свій до свого по своє". І що говорити своєю мовою - це не тільки "нормально", але й модно.

— Що було основною причиною закриття "Останньої барикади"—

- Мабуть, саме демократичність барикади. В клубі виступати могли представники різних політичних напрямків (головна умова була - виступ українською мовою), а час був передвиборчий... Ну, не захотів голова райадміністрації пан Коваленко мати собі такий клопіт. А може, щось інше - гроші, ласий шматок в центрі міста. Хто ж скаже— Невже ти думаєш, що нам прийшли і сказали: "Знаєте, хлопці, так і так. Так що валіть звідси".

— Коли клуб відкриється знову—

- У Києві невідомо коли. Причина банальна - як завжди не вистачає грошей. З того приміщення нас вигнали. Києво-Могилянська академія надала в оренду класний підвал, але його треба серйозно ремонтувати. Підвал старовинний, тож треба сушити, робити систему кондиціонування, а це коштує дуже дорого. Ті, що пропонували допомогу, як дійшло до конкретних вкладень, відмовились. А в Харкові клуб працює. На жаль, там також багато проблем, але позитив у тому, що в Харкові існує український клуб, де щовечора відбуваються якісь акції - мистецькі, політичні, культурологічні.

— Постійними клієнтами клубу були такі яскраві особистості і літературні та музичні світила, як Роман Скиба, "ВВ", "Мертві півні"... Кажуть, що Скиба навіть писав там свої безсмертні твори за філіжанкою кави. Чи є в цьому дещиця правди—

- Все правда - окрім "ВВ". Не виступали вони у нас, ми не спроможні були заплатити їм гонорар, який вони просили. Але Олег Скрипка приходив, пив чай, давав автографи офіціанткам. "Півні" у нас виступали, і "Мандри", і "Гайдамаки", і "Калєкція", і "Вій", і "Королівські зайці", і "Перлина степу", і багато-багато інших. Про Романа Скибу - окрема розмова. Він там просто жив, був таким собі "барикадним домовим". Клуб працював цілодобово, а Ромко відомий тим, що йому вічно нема де жити в Києві, як він каже, живе "у панночок". Скиба казав, що приїхав до Києва (він зі Львова), щоб повернутись звідси на "білому коні", тобто з Нобелівською премією в літературі. А поки Нобелівський комітет думає давати Скибі премію чи ні, він мандрує Києвом по друзях, по знайомих і незнайомих. Треба сказати, що спочатку весь персонал клубу його сприймав з острахом (то треба бачити Скибу, щоб зрозуміти). Але потім він усіх причарував настільки, що я навіть у барі знайшла відкритий кредит для Скиби по каві на 170 гривень (пив він найдешевшу каву за 1.50). Хоча у нас строго було це заборонено - платили всі, навіть власники, просто для своїх були великі знижки по клубних картках. Але треба сказати, що Скиба сплатив борг.

— А які найцікавіші історії пов'язані з клубом—

- Історій було багато, відразу і не згадаєш все цікаве. Якось влітку прийшло четверо туристів з Москви. А офіціанти ж наші на російську не переходять, англійською - будь ласка, але не російською. Ми думали: образяться вони, не прийдуть більше. Але їм так сподобалось - не те слово! Наступного дня прийшли з перекладачем - і вже п'ятнадцять людей. Вимагали, щоб з ними говорили лише українською, сказали, що в нас "вкуснотіща на шару єщо і под такую красівую мову". Обідало в нас посольство Бразилії повним комплектом - у них офіс був навпроти. Цікаво було дивитись, коли приходила стара товста пані - виглядала вона як актриса з серіалів. Виявилось - дружина посла. Ще історії різні були з відвідувачами: і смішні, і сумні. Одна надто екзальтована "дєвушка" - фанатка чи то Скиби, чи то "Мертвих півнів", або всіх відразу, пробила головою стіну. Стіна, на щастя, була із гіпсокартону, але все одно, яку ж голову треба мати, щоб стіну поламати, а їй - нічогісінько! Є в Києві міська лікарня № 1, розташована недалеко від "Барикади", відома тим, що там працює багато молодих лікарів. Таке враження складалося, що в клубі тусується як мінімум половина штату цієї лікарні. Вони не лише тусувались, а й виступали: співали, танцювали. Один мій знайомий, лікар звідти, розповів історію. Вони з його другом, також лікарем, тільки іншого відділення, були у нас на фестивалі "Чуммова культура", в Києві, звичайно, ми виступали в "Барикаді". Вечірка вийшла дуже вдала, концерт веселий, пива багато, словом, повеселились хлопці. На роботу трохи спізнились і виглядали не найкращим чином. Його викликає завідувач відділення до себе, а там в кабінеті сидить завідувач відділення того друга і каже: "Я ж тобі казав, так гуляли, що навіть нас не помітили". Два завідувачі сиділи в той вечір в клубі за сусіднім столиком. Знайомились у нашому клубі багато пар, потім зустрічались, навіть одружилась одна пара. Це приємно, коли панує атмосфера добра і любові.

— Крім клубної діяльності, ти була задіяна і в багатьох інших проектах. Розкажи про них.

- Один з головних - це мистецька Аґенція "ЧУММА", як уже згадувала, де займаємось і літературою, і живописом, і музикою: випускаємо книжки, диски, організовуємо для своїх клієнтів концерти, виставки, презентації, гастролі. Захищаємо їхні права, ведемо переговори з видавництвами та аудіокомпаніями. Були цікаві перекладацькі проекти - антологія сучасної української поезії в перекладах молодих українських перекладачів англійською мовою - називається "Протизначення". Потім була антологія альтернативної поезії 80-90-х років, яку ми впорядкували з Юрком Позаяком (в миру Юрій Лисенко, тепер перший секретар Посольства України в Сербії та Чорногорії). Ще було два музичні альбоми. Це "Відчуття присутності" - гурт "Калєкція" та "Молода Україна" - Олесь Доній та гурт "Калєкція". Також кілька виставок молодих художників, всеукраїнський тур та поїздка до Хорватії з презентацією літературних перекладів поезії молодих авторів, рок-концерт та художня виставка. Ще багато чого.

— Остання поїздка на Закарпаття пов'язана з проектом "Чуммова культура"—

- Так, це був великий всеукраїнський тур. Ми виграли ґрант у фонді "Відродження" і мали змогу зробити такий проект. Представляли молоду українську культуру по містах України від сходу до заходу. Але, звичайно, їхали туди, де живе хтось з "наших", хто розумів, хто ми, що хочемо, і міг, звичайно, допомогти з організацією на місці. Проект, треба сказати, був вдалий тим, що ми приїхали "вживу". Часто за чимось новим треба їхати в столицю або до великих міст. А ми самі приїхали і навмисне заїжджали до невеликих міст - Іршави, Довгого, Сваляви.

— Що запам'яталося найбільше—

- Неймовірна гостинність і щедрість людей. І надзвичайно смачна кухня. Хоча вразило те, що культурне життя Закарпаття достатньо відрізняється від, скажімо, Києва, чи навіть Львова. Як на мене, не в кращий бік. Ваш регіон досить відірваний від загальних тенденцій і процесів у сучасному мистецькому житті. Але то суто моя суб'єктивна думка. Через ваші гори не дуже то і проб'єшся. А от ще камін запам'ятався. В Іршаві наша творча група була кілька днів, і одного вечора ми дуже замерзли і зайшли повечеряти та зігрітись до кафе (назву, не знаю, давати чи ні— "Галка"). І нас провели до зали з каміном (справжнім)! Господар заніс з вулиці дрова, вкриті снігом. То було щось абсолютно кіношно-казкове: за вікном сніжить, у каміні горить, дрова пахнуть, величезний дерев'яний стіл і смачна вечеря. В Києві ви таке рідко знайдете. Закарпатці дійсно вразили своєю щедрістю, добротоюі гордістю.

— З літературою тебе пов'язує не тільки питання авторського права—

- Ще перекладацькі проекти. Мені б хотілось, щоб наших письменників читали не лише ми. Певна, нам є що сказати світові, навіть якщо він і не дуже хоче нас чути. Говорити треба голосно і впевнено, тоді почують. А сказати точно є що. Про антології я вже розповіла.

— Чия творчість із молодої генерації письменників тобі ближча—

- Не знаю, наскільки вони вже "молода генерація". Скажімо, середньої генерації. В поезії Сергія Жадана. Але мені подобається Жадан, який був кілька років тому, - сумний і щирий. Може, то - "смак дитинства". Останні його твори мені важче сприймати, особливо верлібри. На мій погляд - це все він вже казав у віршах, тільки краще. Хоча його зрозуміти можна - Жадан прагне вийти до європейської літератури. Такі твори там звичніші, і перекладати їх набагато легше, і зрозуміліші вони. Дай Боже, щоб так і сталось. Нехай читають його в багатьох країнах. Може, Скиба не дочекається Нобелівки, так хоч Жаданові дадуть. А в прозі страшенно люблю Тараса Прохаська. Коли життя зовсім дістає, я зачиняюсь у кімнаті і читаю "ФМ Галичину". Це щось настільки неймовірне, глибоке, але в той же час зрозуміле і дуже близьке.

— Якби ти взялася видавати альманах сучасної (початку століття) української літератури, то хто б туди увійшов—

- Багато хто. На такі питання завжди складно відповідати, бо важко назвати всіх. Але ми вже видали дві антології, тож, мабуть, ті, хто там, обов'язково ввійшов у нову. Багато імен хотілося б додати ще. Але в альманах не втиснеш великі прозові твори. На жаль, тепер молодь відразу намагається писати прозу. А проза - то "доросла література". Вдалий роман молодого письменника - дуже рідкісний випадок. Я, як лінгвіст, дуже прискіплива до "текстів", тому мені важко вибрати багато імен з останнього покоління 2000. Може, Павла Солодька. Його роман "Четверта революція" мені дуже сподобався.

— Що містить поняття сучасності для літературного твору—

- Точного визначення не дам. Для мене це все в комплексі: стиль, форма, сюжет, сам текст, граматична побудова речень і гармонійне поєднання всього цього. Але, зважай, що я філолог, хоч іноземних мов, все ж таки - лінгвіст. Мені в літературі цікаво часто дещо інше, ніж простому читачеві. Мабуть, для сучасних творів характерна незвична побудова тексту, використання ненормативної лексики і те, що називається "схибленою уявою". Як на мене, чудовий приклад сучасного роману "99 франків" Фредеріка Беґбеде. Такий собі глобалістичний роман: тема-реклама, зрозуміла в усіх країнах, цікава побудова роману - перебивка рекламними роликами, хороша мова, розумні думки. Не скажу, що це геніальний роман, але він видається дуже цікавим, саме своєю сучасністю. З наших я б виділила "НепрОсті" Прохаська.

— Ненормативна лексика в цьому контексті.

- Іноді вона буває навіть незамінною в деяких текстах. Але не в кожного виходить триматися межі і використовувати її лише там, де необхідно, не обтяжувати цим текст. Багато письменників тепер пишуть під "Уелша з Буковські". А виходить жалюгідно - набір нецензурних висловів і все. Уелш тим і цінний, що він такий єдиний.

— Фільм "Американський пиріг" твої студенти згадують з особливим пієтетом. Ти викладаєш в університеті мистецтвознавство—

- Я викладаю англійську мову на філологічних факультетах. І вважаю, що студенти повинні чути "живу" мову, а не лише викладача, для якого ця мова не є рідною. Справжніх носіїв затягнути до універу вдається не часто, а вчитися треба, тож і показую їм сучасні фільми мовою оригіналу. На щастя, у нас є англійський центр, де є і сучасні книги, і касети, і в тому числі відео англійською. Люди, частіше іноземці, представники посольств дарують центру фільми. І от кілька років тому з'явилась ця касета "Американський пиріг". Я в анонсі до касети прочитала: "молодіжна комедія про проблеми, з якими стикаються четверо випускників". Я ж не можу передивитись усі фільми на світі, щоб знати що і де, тим більше, якщо цей фільм пропонується центром вивчення англійської мови. Веселе було заняття. Я не ханжа, і часто раджу студентам читати того ж Уелша, Беґбеде, Уельбека і фільми різні дивитись. Вони мають бути в курсі сучасного мистецтва. Але радити - то одне, а дивитись з ними разом - то інше, навіть попри на не таку вже й велику різницю у віці між нами. Все ж таки - це навчальний заклад, і поки вони студенти, а я викладач, має бути субординація.

— Якщо порівняти мову оригіналу вищезгаданого фільму з перекладом, то наскільки переклад є вдалим— На твій погляд, звичайно.

- Чесно скажу, я не вслуховувалась у переклад цього фільму. Такі фільми слухаються в "піввуха". Можу сказати про дуже вдалий переклад українською "Одного разу в Америці", "Добермана". Дуже вдало перекладена була назва "From dusk till down" - "Від смеркання до світання" - збережений прийом, коли обидва слова з однієї і тієї ж літери. На такі знахідки звертаєш увагу відразу. Взагалі в Україні дуже сильна перекладацька школа, сподіваюсь, що згодом більшість фільмів будуть перекладені українською. І давно пора вводити український сленг у повсякденне життя. А це часто йде через фільми. Ось, наприклад, фрази: "Я зараз лусну", або "Що ви робите— Кричимо!" які досить часто почуєш, це ж з відомого серіалу "Альф". І його не просто тупо переклали, жарти адаптували до нашого глядача. Це надзвичайно важливо.

— Я знаю, що ти переклала на англійську ряд творів наших поетів. Було замовлення чи це просто твоя ініціатива—

- Моя ініціатива. Було цікаво це робити. Спочатку планувалося видавати збірку Сергія Жадана з дванадцятьма перекладами англійською мовою. Потім він передумав. А я вирішила зробити антологію. Студенти зацікавились, також перекладали. Ми відібрали найкращі переклади і зробили збірку "Протизначення". Навмисне не звертались до діаспори за перевіркою перекладів. Хоча один відомий діаспорський поет з Нью-Йоркської школи казав, що так взагалі не можна робити, що лише діаспоряни можуть "добре" перекладати. А ми ризикнули і видали.

— Кого було перекладати легше, а кого - важче— І чому—

- Не знаю навіть, я перекладала лише тих, хто мені "лягав на мову" - Жадана, Галю Крук, Скибу. Я ж упорядник, могла обирати для себе. Легше перекладати тих, хто тобі близький за духом і стилем. У цій антології якраз і важливо, що поети і перекладачі - громадяни однієї держави, приблизно одного віку і спрямування. Це ж дуже важливо, що перекладачі пережили і бачили все те, що і поети, що вони розуміють, про що йдеться в напівтонах, напівнатяках поетичних текстів. У перекладі найголовніше передати те враження, яке на тебе справив оригінальний текст.

— Плануєш продовжити роботу перекладача—

- Планую, звичайно. Але тепер потрібно закінчити дисертацію. Я пишу роботу з перекладу сучасної поезії України англійською мовою, і американської - українською. Тож треба, на жаль, писати науковий текст, а не перекладати поетичні. Я і так весь час це відкладала. Допишу і знову буду займатись чимось приємним. Тепер хочеться перекладати якийсь хороший сучасний роман з англійської. Сподіваюсь, я такий знайду.

— Чому, на твою думку, українська культура висвітлюється засобами масової інформації не належним чином—

- Тому, що практично нема належних засобів масової інформації. В "Дзеркалі тижня" іноді буває нормальна літературна сторінка. Але знову ж таки, вона якась не дуже об'єктивна і завжди залежить від того, хто її веде і хто в друзях у ведучого. Але, на превеликий жаль, нема серйозної впливової преси в загальному розумінні. Що вже казати про літературні видання! На ТВ митці з'являються частіше, але знов-таки рідко бувають цікаві передачі за їхньої участі. Мабуть, це пов'язано з тим, що все має продаватись і приносити гроші. Література не завжди належить до таких речей. Як би там не казали про "самую читающую" країну, знати літери і читати - то не одне і те саме. Відсоток тих, хто цікавиться мистецтвом, я не кажу вже сучасним мистецтвом, - не дуже великий. З цього і треба виходити. Вважаю, має все ж таки бути якась державна, не те щоб підтримка, а хоча б спрямованість на національну культуру. Але не така, як на конкурсі Євробачення. Бо як втручається держава - починається бозна-що.

— Питання авторського права якимось чином пов'язане з цим—

- Думаю, ні. Це інша проблема - точніше комплекс проблем: проблема виходу на ринок, проблема реалізації і таке інше.

— Що б ти побажала нашим читачам—

- Ніколи не втрачати почуття гумору і вірити, що життя -прекрасне, навіть коли в це не дуже віриться.

2006 р.

СЕРЦЕ В ЗЕНІТІ


У книзі відгуків Василя Ловски з Ільниці читаю: "Заздрість... Біла, світла, чиста". Це прекрасне почуття, почуття присутності на його картинах веде нас по духовних стежинах життя все вище і вище. Воно збагачує, окрилює, накладає особливий відбиток на наші погляди, почуття, дії.
Творчі інтереси Василя Васильовича багатогранні. Майже немає такої справи, яка була б не підвладна його творчій натурі:архітектурно-будівельна справа, кіно, -відео та комп'ютерна техніка, художня фотографія, журналістика - ось неповний перелік спектра його діяльності. До того ж він і активний громадський діяч, знавець літератури, історії, музики, бджільництва, садівництва.
Спілкуюємося у його домашній майстерні. Просторе приміщення, велика бібліотека філософсько-мистецького спрямування, акваріум, лимонарій, безліч фотографій, картин і виділена цитата Шарля Бодлера: "Художник - людина великого світу, людина натовпу і дитя".

· Скільки років у мистецтві і скільки на заробітчанській стезі? Адже знаю, ти кілька років працював на будівництві в Празі, Петербурзі...

- Жити без мистецтва не зміг би. Без заробітку також, оскільки я з простої робітничої сім'ї. І дружина теж. До речі, дружина Василина Михайлівна, вчителька з чарівного гірського села Синевир, що на Міжгірщині. Це про неї Іван Попович співає: "Василино, Василино..."

Перші мої успішні спроби участі в художніх виставках району, Ужгорода й Києва були ще на початку вісімдесятих років. Тоді щорічно в нашій області і за межами проводилися творчі семінари-пленери для молодих, перспективних митців. Там я й познайомився з класиками українського - закарпатського малярства: Андрієм Кашшаєм, Юлієм Герцом, Василем Скакандієм, Едітою та Василем Медвецькими.

Часто в ті роки приїжджали малювати в Карпати друзі зі Львова, Києва - Іван Дубіш, Антон Шека, Василь Федорук, Орест Скоп, Борис Буряк. Ми разом з Василем Бердарем, Василем Пинзеником, Олександром Іванишенцем їздили по Міжгірщині, Рахівщині, Хустщині, Іршавщині, замальовуючи чарівні краєвиди гірських полонин, сільських хатинок, їхніх мешканців.

Одного разу, під час пленеру, пощастило навіть мешкати два тижні в одній кімнаті з Володимиром Васильовичем Микитою. Це було на Синевирському перевалі у готелі "Кам'янка".

Спілкуючись з ним тоді, та й з іншими художниками, я, мабуть, найяскравіше усвідомив, що мистецтво - єдина, неповторна і свята істина, яка не підвладна часові, достатку, політичним амбіціям чи релігійним уподобанням.

На жаль, займаючись тільки мистецтвом, у провінції вижити поки що неможливо. Маю велику надію, що вороття назад, у дев'яності, - часу бандитизму, беззаконня й обману більше не буде. Біда України й українців у тому, що живемо ще частково за законами диявольського атеїзму, а не християнського, Біблійного світу. А це закони - антиподи у самій суті своїй.

Сліпому видно, як провладні чиновники тільки перед виборами згадують про храми і християнську мораль.

Моя бабуся у дев'яносто шість років казала: "Дияволи розрушили Совіцький Союз, а тепер розкрадають колгози, заводи і фабрики". Такій владі не тільки митці не потрібні, а й найгеніальніші вчені, інженери, лікарі ...

· Часті подорожі за кордон дають багато нових вражень. Що із цих нових вражень вже виражено на полотні?

- Перші кілька років працював я на будівельних роботах у Празі. Відверто кажучи, для малювання не було ні настрою, ні часу. Згодом умови змінювались на краще, то став оформлювати книжки, робив рекламу, проекти присадибних ділянок, зарисовки, етюди. Картини писав порівняно мало, і то для друзів. Продати картину за більш-менш нормальну ціну у великому європейському місті невідомому художнику практично неможливо. Європейці - бізнесмени і прагматики. Якщо купують, то - розкручене "ім'я" або щось модне і дешеве.

· Твоя Празька серія вражає. Кожна з робіт переповнена емоціями. В основному, там панує смуток. Звідки він?

- Важко відповісти. Це, мабуть, підсвідомо. До поїздки за кордон у мене вже було кілька виставок. І дійсно, більшість робіт були наповнені бадьорим, оптимістичним настроєм. Пам'ятаю, навіть заголовки в газетах, що про мене писали, звучали: "Сонце на полотні", "Весняний розмай В. Ловски" і таке інші.

З часом більш загострено і глибше усвідомлюються всі життєві будні й проблеми. Мабуть, час романтизму минув. Але я залишаюся впертим оптимістом.

· Попередні кілька років ти працював у Москві і Санкт-Петербурзі. Як для художника, ці міста відрізняються від європейських? Що спільного?

- Всі міста схожі своїми проблемами, супермаркетами, транспортом. Відрізняються дорогами, культурою, ментальністю. Якщо подивитися з висоти, то найкрасивіше, найпомпезніше неповторне місто Санкт-Петербург. Вершина Ренесансу, багатогранна історія, концентрація культурно-мистецької еліти всіх часів відчуваються в усьому. Всюди маю багато друзів і знайомих. Європейські люди - народ законослухняний, з високою культурою. Російський менталітет - це гра без правил. Правила і закони ніби існують, але вони далекі від християнської моралі. Одне

з повсякчасних правил - "не обманеш, не проживеш".

· В якому місті тобі легше реалізувати себе?

- По духу і з практичних міркувань - в Росії. Але я не прихильник беззаконня, безладу й диктатури амбіцій властьімущих. Я розумію і визнаю диктатуру закону, рівнозначного для всіх і кожного.

· Три доньки й дружина - це всі твої музи?

- Мабуть, так. Інколи образно кажу, що живу в оранжереї, між квітами. Діти - наші квіти, а жінки - це найкращі квіти на світі.

Старші дочки, Славка і Оксанка, вже мають освіту і працюють. Євгенія - ліцеїстка.

· Наскільки великим є вплив на тебе твоїх учителів?

- Найкращими моїми вчителями були Євген Мінін і Василь Мітурич. Це була школа композиції, малюнка, живопису.

Основам мистецтва я завдячую Юрієві Герцу, Володимирові Микиті, Ернестові Контратовичу, Гаврилові Глюку, Федорові Манайлу, Василеві Бердарю. Але я не наслідую жодного з вищезгаданих. Життя саме виробило манеру, стиль, колорит, настрій.

· Ти зустрічався з багатьма великими художниками Закарпаття, інших областей. Хто з них є для тебе найбільшим авторитетом?

- Безумовно, окрім вищезгаданих, це Йосип Бокшай (старший), Адальберт Ерделі та Федір Манайло. На жаль, Адальберта Ерделі я знаю тільки з розповідей старших і з його робіт.

До речі, будучи торік влітку в гостях у старшої дочки в Ужгороді, викроїв один день, щоб знайти і покласти квіти на могилу Й.Бокшая, Г.Глюка, А.Коцки, Ф.Манайла. Могили Ерделі не знайшов. Ніхто не зміг мені показати, хоч народу на Кальварії було багато.

· Ти виготовив меморіальну дошку Василеві Феничу - землякові, письменникові. Розкажи про цю роботу.

- Я зібрав майже все, що стосується Василя Фенича. Фотографії, листи, все, що було надруковано. Зустрічався з рідними, записував спогади, намалював кілька портретів. Рішення райради про встановлення в с. Ільниця меморіальної дошки Василеві Феничу було підписано ще 1989 року. Звернення підготував я з підписами Івана Петровція, Івана Поповича, Василя Басараба, Володимира Фединишинця, Василя Вовчка, Степана Жупанина, Миколи Рішка і багатьох інших.

Але дошка, хоч і готова, ще й досі не встановлена. Тоді ж було підписано рішення райради про встановлення меморіальної дошки в селі Осій Федорові Потушняку. Та віз і нині там. Нікого з влади це не цікавить. Чи не цікавило.

· Ти багато пишеш про письменників і художників, про їхні твори.

- Багато письменників, художників, журналістів, артистів, успішних підприємців - мої друзі. З ними спілкуюся, відпочиваю, святкую, раджусь, переживаю - про це і пишу. Про Мікельанджело Боунаротті, Леонардо да Вінчі, Рафаеля... і, взагалі, про епоху Відродження, про яку написано багато. Та для мене найцінніші спогади Джорджо Вазарі - людини, яка жила в ту епоху, добре знала геніальних майстрів. Все інше - імпровізації і домисли. Це історія, а історію треба свято берегти, щоб не переписувати.

· Світ і мала батьківщина. Що це для тебе?

- Моя батьківщина - це моя сім'я, родина, вулиця... А як відчуваю Батьківщину, свідчить те, що після десятка років подорожей по світу я знову вдома і вже, впевнений, назавжди. Можливо, це і не найкращий вибір, та я інакше не можу. Це перевірено. Спокійною і щасливою людина може бути тільки вдома - на своїй Батьківщині, у своїй сім'ї.

2006 р.

"ХОЧЕТЬСЯ ХОЧ ТРІШКИ ЗУПИНИТИ ЦЕЙ ШАЛЕНИЙ РИТМ..."


Художник Наталія Сіма володіє мистецтвом перетворювати дійсність у декорацію і навпаки. Її роботи можна розглядати як елемент дизайну чи предмет прикладного призначення, що може самостійно виконувати ритуальне дійство. Її картини оволодівають простором. Парадокс енергетики її творів у тому, що вони не впливають на глядача безпосередньо, а ніби притягують його до себе настільки, що він непомітно і сам перетворюється на фрагмент декорації. А особливий, дещо спрощений чи схематизований підхід до зображення портретів робить їх оголеними виразниками емоцій героїв.

· На відкритті виставки в Мукачеві було багато людей. Вас люблять?

- Дехто просто закоханий у мої картини.

Інші дякують за можливість подивитися на себе збоку.

Чоловіки просто в захваті, і надіюсь, не тільки від моїх картин. Один зізнався, що біля портрета "Сама" готовий сповідатися. А поет Ігор Римарук закохався у "Ранкову каву". Він марив нею весь час і взяв з мене слово, що я залишу її для нього.

Я постійно відчуваю увагу та цікавість як до себе, так і до своєї творчості. Я знаю, що можу реалізувати себе і що мої роботи комусь потрібні. Це все робить мене щасливою.

· Ходять чутки про ваші угоди з київськими видавцями...

- Мені подобаються такі чутки. До мене на виставку приїхали дійсно дуже поважні гості. Пропозиції були. Василь Шкляр сказав, що мої картини - ніби спеціально для його романів мальовані. А взагалі, вони, київські гості, страшенно прикрасили мою презентацію. У своїх яскраво-помаранчевих шарфиках вони світилися як два величезні ліхтарики.

· Дві з представлених робіт - цьогорічні. Що вас надихнуло на написання "Ранкової кави" та "Першого снігу"?

- Перший сніг завжди вражає своєю чистотою і святковістю. А фантастичне видовище, коли навкруги все біле, окрім зеленої плями трави під деревом, я зафіксувала в пам'яті на одному з пленерів. То була одинока дика грушка на схилі гори. І чомусь тільки цього року вона з'явилась у мене на полотні. Думаю, це пов'язано з особливим душевним станом. Не хотілось би бути банальною, але ті хвилюючі і приємні події, які відбувалися в нашій країні у листопаді-грудні зіграли не останню роль. З такими ж піднесеними почуттями, в самий пік Помаранчевої революції, писала і "Ранкову каву". Не дивно, що киянам вона так припала до душі. І не тільки їм, а і всім прихильникам демократії та учасникам подій.

· Шлях від задуму до реалізації довгий?

- Деколи картина напишеться на одному подиху, ні разу не відійшовши від мольберта - експресивно, жваво. А от, наприклад, "Сім кольорів" - це довгий творчий процес. Задум я виношувала майже два роки. Була маса ескізів, як у голові, так і на папері. Мені страшно було розпочинати. Тема і зміст, який я вкладала, досить-таки епатажні. Я ризикувала. Технічно теж було не просто (все-таки сім фігур). Мені важко судити, наскільки ця робота вдала, але я працювала над нею протягом року. То відвертала її лицем до стіни, то бралася за неї і продовжувала. Мені довелося заново пережити сім кольорів мого життя.

· Ви ділите життя на частини?

- Так. Сім частин мого життя - це сім різних за тривалістю, але надзвичайно важливих періодів чи етапів становлення мене як особистості. Це - перше кохання, заміжжя, народження і виховання дітей. До речі, поки моїм синові і донечці не виповнилося по 14-15 років, я повністю віддавалася їм. Окрема частина мого життя - це момент, коли я відчула себе творцем. І ще... але це вже жіночі таємниці.

· А коли саме ви відчули себе творцем?

- Я відчула себе нову не так уже й давно. Це було після пленеру в Румунії. Там я створила серію "Жінка і кінь". Там було забагато смутку. Жінка-кішка народилася потім. Тепер у мене більше світла.

· У вас є пейзажі в дусі класичної Закарпатської школи живопису та модерні роботи, як-от згадуваний вже "Перший сніг". Що вам ближче?

- Я мала щасливу нагоду певний час спілкуватися та працювати з такими класиками, як Андрій Коцка, Ернест Контратович, Володимир Микита. Творчість Адальберта Ерделі також мала на мене великий вплив. Вважаю, що я виросла з Закарпатської школи живопису і пішла своїм шляхом, зберігаючи ті цінності, які завжди будуть характеризувати художників нашого краю. Тому і в моїх, так званих модерних, роботах присутній закарпатський колорит - мажорність і насиченість кольорів, експресія, динамічність і декоративність.

Я давно працюю в двох напрямках: реалістичному і модерному. Гадаю, це збагачує мої можливості. Що мені ближче? ... Твори - в яких я дихаю.

· Краса жіночого тіла надихає?

- Коли цілуються дві молоді жінки - це гарно. Поцілунок муз. Але я не можу уявити, щоб мене поцілувала жінка, хоча... Мене не приваблює жіноче тіло, але я чомусь його малюю. Можливо, це все тримається на підсвідомості. Я роздягяю їх, бо тільки так можу відкрити їхню душу.

...Якось в майстерню до мене зайшла знайома Надя. Вона в своєму синьому костюмчику дуже гарно сіла на підвіконня і так романтично виглядала, що я відразу зарисувала її. Це послужило ескізом до картини "Вечір". Та коли робота була майже завершена, мене весь час в ній щось не влаштовувало. Виявилось, що заважав костюмчик, точніше, верхня його частина. Я роздягнула її до пояса. Вона відразу ожила і задихала, зникла конкретність, натомість з'явилася образність. Ніжна, замріяна, з теплим, майже оранжевим кольором тіла, вона заполонила на першій же виставці одного відомого колекціонера, який відразу купив картину.

Отже, краса жіночого тіла надихає. Надихає тих, хто споглядає мої твори. На моїх виставках найдовше стоять, а деколи просто не можуть відійти, саме біля оголених жінок.

· Жінка-кішка присутня на багатьох роботах. Це символ чи тільки асоціація?

- Все почалося з роботи над автопортретом, який я дозріла відділити від себе. Схожий, характерний, цікавий. У той період я відчувала себе як ніколи "пухнастою". От і виникла несподівана ідея. Так на виставці з'явилася інтригуюча "Сіма-киця". Реакція колег і глядачів мене тішила. Цю тему я стала розвивати. Думаю, це не випадково - є в цьому якась закономірність. Чи загадковість?

І як результат - з'явилися два автопортрети. Але сам процес їхнього творення теж цікавий. Справа в тім, що мольберт і дзеркало в майстерні у різних місцях. Доводилося бігати від мольберта до дзеркала, щоб уточнити деталі. Перенести одне до другого мені чомусь не спало на думку.

· Чи важко жінці перетворитися на кішку?

- Нею треба народитися. Цей образ супроводжує мене все життя. Маленькою я цього ще не розуміла. Школяркою сердилася, коли однокласниці називали мене кицею. А тепер мені це по-добається. Бо відчуваю себе такою граціозною, лагідною і незалежною. Бути художницею-кішкою не кожному вдається.

· А лагідність поведінки і хижі наміри притаманні вам як художнику?

- А хіба ж я киця дика? Наміри мої ні хижі, ні підступні. От що мені подобається - так це дивувати. І тут мене не зупиниш. Спочатку я здивувала своїми еротичними роботами, пізніше - портретами відомих чоловіків. Чим буду дивувати далі? Далі буде...

· А чим Сіма у творчості відрізняється від Сіми в житті?

Ну, в житті я, звичайно, не така ідеальна. Мені б хотілося, звичайно. Це моє прагнення.

Можливо, деколи такою себе і відчуваю.

Та якщо подумати - мої героїні тільки те й роблять, що думають про кохання. І коли миють вікно, і на гойдалці, і з заплющеними і розплющеними очима. Вони або згадують про минуле кохання, або мріють про майбутнє, або насолоджуються теперішнім станом, як-от "Вершниця з волошками".

А я все ж таки - гарна мама. У мене двоє чудових талановитих дітей - син і дочка (ми з ними дуже розуміємося). Я непогана дружина (спитайте у чоловіка). І господиня - не найгірша, бо печу найсмачніші на світі відбивні (так кажуть мої діти). (Сміється).

· Оглядаючи виставку, можна зробити висновок, що однією з найдорожчих для вас робіт є портрет бабусі. Чим саме дорога вам ця робота, адже вона не вписується у вашу сьогоднішню концепцію творчості?

- Бабка... Це спогади про дитинство. Вона завжди гладила нас по голівках і ніколи не ходила з порожніми руками. В неї завжди була якась грушка чи цукерка, які вона, як чарівниця, діставала з-під поли.

Одного разу, пригадую, ми залишились з бабкою самі. І вона чомусь мені, зовсім маленькій, півдня скаржилася на свою гірку долю. А я півдня щиро заливалася слізьми і вся запухла. Коли мама прийшла з поля, то здивувалася: "Ти що наревала очі як цибулі?" А я подумала: "Боже-Боже - ти не знаєш, яка бабка нещасна".

Портрет бабки я намалювала зовсім юною. Один мій знайомий гарно про неї сказав: "Вона знає, що вона бабка".

· А що найголовніше хочете сказати людям нинішніми творами?

- Сьогоднішній темп життя витісняє те найсокровенніше, що є, по суті, рушійною силою всього людського життя. Тому хочеться трохи зупинити цей шалений ритм. Нагадати кожній жінці, що вона прекрасна, що вона повинна мріяти, прислухатися до своїх бажань, бути розкутішою. Щоб чоловіки помічали нас, любили і отримували за це сторицею.

· Гармонійно-лагідна атмосфера вашої виставки створюється більше кольорами чи сюжетами?

- Я, звичайно, радію, коли є такий результат. Але якщо працюєш, то не задумуєшся над цим. Воно якось само по собі виходить. Це, напевно, коли приходить досвід. Звичайно, одне без одного не може існувати, бо це гармонія форми і змісту. Дуже важливо зробити вдало експозицію, а це - не просте завдання. Тут важливе сусідство кольорових гам і сюжетів. Наприклад, полум'яно-гаряча "Тобі" потребувала обов'язково прохолоди, тому поряд була вивішена "Біла кішка, чорний кінь".

· На полотні "Сім кольорів" мені найбільше сподобалася жінка, що символізує червоний колір...

- Колір кохання... Думаю, про це здогадуються всі. Це вогонь, яким хоч раз у житті палає кожна жінка. Вогонь - без якого я не мислю свого життя. У жінки, яка вам сподобалася, найбільше вгадуються мої риси - вона є кульмінацією на цьому полотні. Можливо, це занадто сміливо.

· У вас є власна теорія кольорів?

- Часто асоціюю кольори зі звучанням музичних інструментів. Так, наприклад, червоний, колір кохання, - це звуки гітари. Синій - це скрипка, зелений - віолончель. Коли малюю (а люблю малювати в тиші), то ніби наповнююсь якоюсь мелодією. Живопис не може існувати без музики. Музика - це душа картини.

· "Ранкова кава" написана написана в помаранчевих тонах. Цей колір для вас...

- Колір енергії і внутрішнього підйому, а кава - ритуал щоранку. В ліжку, звичайно.

· А люди у вас асоціюються з кольорами?

- Так.

· Домінантна еротика більше характерна для митців-чоловіків. Чи я помиляюсь?

- Я люблю еротику. Правда не таку відверту, як чоловіки. В нас різна природа. Ми заплющуємо очі - і слухали би, слухали. А чоловікам обов'язково треба все бачити.

Мені видається еротика в мистецтві дуже гарною і цікавою. На Закарпатті мало хто з художників приділяє цьому увагу. Якби не жінки - еротикою би в нас і не пахло. Художниця Людмила Корж-Радько зробила дивовижні еротичні ілюстрації до "Декамерона", де їй вдалося піднятися до рівня самого Бокаччо. Видавництво "Дніпро" скоро обіцяє порадувати новим проектом, і всі ми будемо мати можливість насолоджуватись шедеврами Людмили.

Мені також захотілось внести в живопис еротичний струмінь. Ця тема цікавить усіх. Тому й не дивно, що на моїх виставках найбільше затримується увага біля оголених.

· Зображення оголеного тіла робить думки автора беззахисними, відкритими і такими ж оголеними?

- Я не боюся бути щирою і відкритою. Жінка, яка символізує червоний колір, не має чого приховувати. Вона кохає, а кохання завжди беззахисне.

Кожного разу я хвилююся, коли віддаю на суд свої "Сім кольорів". Але якщо не буду хвилюватися я - не будуть хвилюватися і глядачі.

· Ви не боїтеся бути щирою і беззахисною, бо маєте ангела-охоронця?

- Кожного разу, коли я приступаю до роботи, то звертаюся в короткій і гарній молитві, яку навчила мене моя мама: "Господи, ниспошли мені свою Божу іскру". А ще вона мене навчила: "Ангелику-хранителю, будь при мені і моїх чадах". Нема такого дня, щоб я ці слова не промовляла.

· Поезія першого снігу і поезія жіночого тіла мають щось спільне?

- Перший сніг... Білий, ніким ще не упосліджений, нагадує цнотливу дівчину, яка також символізує білий колір.

І хоч зображення природи і жіночого тіла - різні настрої і відчуття, вони поєднуються тим, що так бачу і відчуваю тільки я. Незалежно, чи розчиняюсь у просторі і мене не існує, а існує тільки фантастичне дерево, чи занурююсь у себе, створюючи жіночий образ. Все це поезія моєї і тільки моєї душі.

· Тобто поезія взагалі вам близька?

А якщо я ризикну вам запропонувати один свій вірш?

· Будь ласка! Цікаво буде всім.

Сонце світило так високо і млосно,
Що струнким тополям
Лінь було кидати тіні.
Ліниво пили пиво.
А ми п'яніли від цвітіння липи,
І столик наш
Кружляв у літнім танці.
Спраглим поглядом з-під брів
Ти пестив мене,
А я підставляла вуста 
І оголені плечі,
Так ніби кохалась із вітром.

· А що б ви хотіли сказати тим, хто заздрить вашому успіхові?

Я хочу побажати їм успіху. Це правда. Мені хочеться порадуватися за інших. Я дякую долі, що маю таке життя, яке маю. Кращого мені не треба.

Березень, 2005 р.

"БАБУСЯ НЕ ПОВІРИЛА, ЩО НАРОДИВСЯ Я..."


"... бо було саме перше квітня", - розповідає Юрій Мельник, людина цікава й незвична. "Смішний" день народження багато в чому визначив його долю. Як учасник відомого театру гумору "Шарж" Юрій здобув звання лауреата на багатьох фестивалях і конкурсах. Крім того, він ще і фотохудожник, і сільський староста.

· Юрію, народитися першого квітня - це смішно?

- Особливо було смішно для моєї бабусі, коли батько прийшов додому і вона його спитала, чи вже народилась дитина. Батько відповів, що народився хлопчик, та бабуся йому не повірила, тільки засміялася, бо було саме перше квітня. Раніше до-о-бре вміли люди фіґльовати, себто жартувати.

· Твій гумор від природи, від батьків чи від дати народження?

- Все добре твориться на небі і дається людині до земного життя, щоб своїм уже особистим життям продовжити добрі Божі справи. Це, мабуть, саме триєдинне, що поєдналося в моїй душі, щоб розвеселяти людей і приносити їм радість, інколи розраду в життєвих буднях. Та що там казати - сміх це завжди приємно: і для того, хто веселить, і для того, хто сміється.

· Як сприймаєш, коли в день твого народження тебе намагаються розіграти?

- Скажу відверто: з гумором. Сміємось усі.

· А чи вдалося комусь розіграти тебе? І хто сміявся?

- Часто я це, звичайно, розгадую. Але ніколи це не виказую. Хай буде і тій людині приємно. Перше квітня, все ж таки.

· Вдача у тебе весела. А доля?

- Це гумористичне питання чи смішне? Доля. У творчих людей вона не проста. Життя - театр. Це знають усі.

Але сьогодні день веселий, а ти про таке серйозне. Доля у мене як у багатьох: народився, вчився, закохався, закінчив, не вступив, відслужив, вступив, закохався, закінчив, оженився, народилися, будуємся, працюєм, отримуєм - мало, вчимо, живемо і кохаємо.

· Ти блискуче читаєш гуморески. Чиї найчастіше?

- Йой. Се біда одна на Україні. З матеріалом для читця, я маю на увазі. Раніше і книжку Павла Глазового не можна було знайти. Смішно, правда? Читав С.Руданського, С.Олійника, Остапа Вишню, П.Глазового, Є.Дударя.

· Особисте знайомство з Євгеном Дударем поповнило репертуар?

- Мені таке і приснитись не могло, що я зустрінусь і бесідуватиму з Євгеном Дударем. Це трапилось на славнозвісному Закарпатсько-Всеукраїнсько-Міжнародному фестивалі гумору "Карпатський словоблуд - 2004" в улюблено-знаменитій "Деці у нотаря". Скільки там було д-е-ец, ой, гумору, хотів я сказати! що й не сказати! А книжка з його автографом - це вже щось.

· А що приваблює тебе в творчості Дмитра Кешелі?

- Но ко собі міг подумати, ош кить по-нашому, по-русинськи, писати, то вже нараз весело, а іщи як із фіґлями, то туй уже і рот ся не заперать. Першою книжкою по-нашому була "Вичурки по-Баранинськи" Павла Чучки. Читавим і не сміявимся, а реготав. А коли в новинці "Новини Закарпаття" учитавим лист до пана Прізидента про Шаркань-нийні, то вже мало' м ни впав. Всьо, Юре, ісе треба учити. Або де найти іщи такоє? До нниськи мало у наших книгарнях книжок наших закарпатських сміхоробів. А жаль. І се вже не смішно. От так.

А приваблює мене у творчості Дмитра Кешелі як чудове почуття гумору самого автора, так і Божа, природна мудрість героїв його листів до Президента. Це чудово!

· А Павло Чучка для тебе більше політик у гуморі чи гуморист у політиці?

- А як тут розділиш? Він робить, як на мене, будь-яку справу з добрим гумором і весело, а виходить серйозно. Ти бачив, як Павло Павлович виступає? Всі сміються, а він - ні. Чи йому не смішно, чи він уже відсміявся сам, коли думав думку. А він ду-у-же добре і часто думає. Я так думаю.

· Із театром гумору "Шарж" ти працював на багатьох конкурсах, фестивалях, концертах...

- Це був чудовий період у моєму житті. Я завдячую і Робертові Голованенку і Сергієві Соболю, що вони відродили в мені мою життєву мрію стати артистом-читцем. Як, пам'ятаєш, це трапилось на твоєму творчому вечорі в Довгому, де хлопці мене побачили і запропонували спробувати себе на сцені. Для мене це стало надзвичайно доброю школою, пробою сил, здібностей. Хлопці мені в цьому дуже допомогли. Вони мають неабиякий досвід роботи на сцені. Кожен із них - індивідуальність, особистість, талант! Те, що вони роблять, мабуть, у нашій країні ніхто не робить. Ніщо не залишається поза їхньою творчою увагою: ні школи-інтернати, ні військові частини, ні різні мистецькі акції.

· Гумор і сатира сприймаються глядачами однаково добре?

- Гумор сприймається усіма добре. А от сати-ира! О! Тут вже пильнуй: хто в залі сидить із начальства, яка публіка. Одним словом, думай, що кажеш. Прикро, що ми ніяк не навчимось говорити один одному правду і на це не ображатись. Просто вести діалог, щоб було добре, щоб було менше зла. Працювати і жити так, щоб сатири було якнайменше, а жартів та сміху, гумору якнайбільше. Хай йому грець!

· На концертах діє принцип: сміється той, хто сміється останнім?

- Ні. Сміється той, хто сміється. Є дуже цікаві обличчя на концертах. Дехто сміється після декількох фраз, а з іншим треба попрацювати, щоб розсмішити. Після кожного жарту нишком придивляюсь, чи вже розсміявся несміян. У маленьких залах гумористична аура набагато краща, ніж у великих.

· А хто сміється останнім?

- Я таку людину ще не зустрічав. А от першим сміюсь я, коли вибираю твір для читання. Хоча буває і таке, що якийсь твір не зовсім для мене смішний, а вивчиш, прочитаєш зі сцени - і в залі весело. Я таке пробував. Виходило.

· А над чим смієшся ти?

- У нашому житті багато моментів, коли просто неможливо не сміятися. У нашій країні з гумором все гаразд. Навіть зарплата і то смішна. Їдеш в автобусі нашими дорогами - неможливо не сміятися, прийдеш до чиновника - а бо ти його розсмішиш своїм веселим проханням, а бо він тебе, дуже чемним відфутболом. Сервіс. У містах він уже став чемним, та з нашим вмістом у гаманцях ми боїмось цього нав'язливого уже сервісу. До сіл він іще не дійшов. І чекати кожного п'ятого дрінку дармового - це не для нас. Плати за кожний дрінк, хоч би й десятий. А шо, треба ся якось крутити.

· Найсмішніший анекдот для тебе - це...

- З життя. Зима. Автобус Свалява-Рахів. У селі Бронька набирає розгону, щоб здолати підйом. Перед самим бережком жінка, несамовито жестикулючи рукою, зупиняє цей автобус. Водій відчиняє двері, вона питає: "Це Свалява-Рахів?". "Так," - відповідає водій. "Ви до Хуста їдете?" - "Так", - відповідає водій. "Перебачте, бо мені треба на Іршаву", - і грюкає дверима. Все. В автобусі сцена за Гоголем - німа. Ну що тут скажеш. Весело, та й годі.

· Весела зовнішність часто приховує драматичну душу. Це правда?

- Це філософія життя. Все йде поруч - день і ніч, сонце і місяць, добро і зло, кохання і зрада, поезія і проза, комедія і драма. Не пригадаю хто, але сказав, що найдраматичніші люди - це коміки. Не потрібно тут ставити тільки знак тотожності між драмою і трагедією в жодному сенсі. В житті люди це практикують, але запевняю їх, що це помилка. Трагедія, скоріш за все, - це лише невеличкий епізод або факт якоїсь життєвої події. А драматичність чи комедійність - це чудове поєднання самого ходу життя. Люди пригадують у своєму житті і те, й інше завжди з певною емоційністю, хвилюванням, переживанням. А з плином часу - з приємністю.

· Знаю, що надзвичайно любиш поезію. Нещодавно ми відкрили для себе творчість Тетяни Ратушняк. А ким ще захоплюєшся, зачитуєшся?

- Читати - це моя стихія. В юні роки матуся завжди на мене сварилася, щоб не засиджувався довго над книжками. Люблю історичні романи. Іронічні. Ільф і Петров, Зощенко - чого варті фрази в їхніх творах. Класика. Із сучасних люблю читати Володимира Куніна, Войновича, Смирнова. Василь Симоненко, Ліна Костенко, Стус - чудова лірика, сильна поетика. Вважаю, що читати потрібно якомога більше. А щоб бути вихованою і культурною, інтелігентною людиною, - нема що й казати.

· Яку поезію слід читати вранці, а яку ввечері?

- Поезію і вранці, і ввечері слід би читати коханій людині про кохання, тобто лі-ри-ку. Можна і з твоєї збірки "Золото Карпат". Бо в нашому краї до цього спонукає все, до читання, я маю на увазі. А ти про що подумав? Про кохання, правда? Хай так.

· Ти заробляєш на хліб насущний як фотограф. Чому на твоїх фото присутні лірика, філософія, драма і майже відсутній гумор?

- Ні, є. Як вдасться мені все ж таки зробити персональну фотовиставку, ти матимеш змогу в цьому переконатися. Його не так багато, правда, але він присутній.

· Ти більше любиш працювати в студії чи на природі?

- Будь-де. Для фотографа при цьому немає ніяких обмежень і рамок. Мені цікаво і в студії, і на природі. Пошук гармонії у фотографії - надзвичайно цікавий процес. Я намагаюсь побачити відразу кінцевий вигляд світлини. Око бачить більш просторо, об'єктив - в межах фотографічної рамки. А коли фотоапарат стає моїм пензлем, тоді я намагатимусь робити ним точні ескізи, замальовки. Можливості замалювати своє полотно у фотографа немає. І більше бажана мить не повториться ніколи. Ні схід сонця, ні туман, ні весільний момент, ні настрій людини, ні будь-яка ситуація. Але чи буде знімок вдалий, чи ні - не знаєш, не вгадаєш. Досить довго в мистецьких колах не хотіли вести розмову про фотографів як про фотохудожників. Треба було це довести. Що і сталося.

· У тебе є роботи у стилі "ню"?

- Ні!

· Що потрібно сказати жінці, щоб вона роздяглася перед фотокамерою?

- Не знаю. Для мене це дуже і дуже висока планка. В найближчий час я не маю на меті творити в цьому стилі. В багатьох аспектах це дуже відповідальна робота. І делікатна, я би сказав.

· Тебе знають ще і як весільного старосту. Ця роль допомагає повніше реалізувати себе, задовольнити якісь амбіції чи ще щось?

- Амбіцій тут якраз найменше. Неймовірно важка робота. Хоча дає велике вдоволення, коли тобі вдалося розвеселити, створити хороший настрій як для молодої пари, так і для їхніх гостей. Додає багато досвіду. На весіллі ж приходять люди різного віку, з різним настроєм, характером. То на концерті простіше. Там сидять і слухають, а на весіллі іще й випивають, трохи - не багато, а це додає їм сміливості. Можуть і старосту атакувати різними колючками: ану ж бо, чи викрутишся, чи потрапиш у пастку. Бувають такі весельчаки, що ого-го! Та й сам повеселишся трохи. Не без того. Весілля все ж таки. Так що запрошуйте, погуляємо.

· Інститут культури, який ти закінчив, допомагає в цьому?

- Аякже. Професійна освіта ніколи не зашкодить. Ми з дружиною і наших дітей так виховуємо, кажучи їм, що політика політикою, а те, що ви матимете в голові, ніхто і ніколи від вас не забере. Освіченій людині завжди, як на мене, легше зорієнтуватися у будь-якій життєвій ситуації. І суспільство, врешті-решт, завжди потребує інтелектуалів. Тільки грамотні, освічені люди стають рушійною силою в змінах на краще. Історія це вже доводила багато разів. І така людина набагато сильніше відчуває внутрішню свободу, гостріше - несправедливість не тільки до себе, а й до інших.

· А які найцікавіші історії траплялися з тобою на весіллях?

- Особливих історій не траплялось.

· Від кого і чому ти навчився, прагнеш навчитися?

- Багато чого навчив мене мій покійний батько. Від перших днів створення народного ансамблю "Боржава" він був активним його учасником. Батько свого часу закінчив Хустське культурно-освітнє училище. А як весільний староста побував на п'ятистах весіллях. Скрупульозно вів облік усіх весіль, які провів. В інституті був надзвичайно талановитий викладач Валерій Петрович Гросман. Людина енциклопедичних знань: поезія, кіномистецтво, живопис, музика - класична, естрадна, - література. Якщо він говорив про кіно, починаючи географічно з кіностудій Прибалтики і далі Білорусія, Україна, Молдавія, Кавказ, Середня Азія, Росія, то кожний фільм - це всі прізвища людей, які брали участь у зйомках фільму: режисер, оператор, художник, актори, сюжет, і так далі. Феноменальна пам'ять. А так в житті вчусь і надалі у добрих і мудрих людей життєвих премудростей.

· Колись ти був директором Кушницького будинку культури. Ти залишив цю посаду через конфлікт з начальником райвідділу культури Ю. Глебою. Подія ще тоді обросла чутками, які ніхто не розвіяв.

- Для мене це було цілковитою несподіванкою. Без усіляких серйозних попереджень чи розмов про можливе звільнення. А просто на черговій нараді Юрій Федорович зачитав наказ про моє звільнення з посади директора. Я приголомшений встав і пішов собі геть. І на декілька років на районні мистецькі заходи мене не запрошували. А я й не напрошувався. Хоча я й так продовжував над собою працювати. День народження все ж таки у мене 1 квітня, нагадую, емоції вляглися, здоровий глузд життєвий взяв-таки верх. Ну нема в тебе посади, а талант, здібності яким наказом у тебе заберуть? Смішно просто. А батько і фотографувати навчив, а мати - молитви Божої "Отче наш", а потім і сам в одній духовній книжці знайшов цікавий вислів: "Не шукай ти слави між людьми, а шукай ти її у Господа." Та й друзі мої із театру "Шарж" дуже мені допомогли в становленні уже як більш професійного актора. Спасибі їм за це.

· А засилля політики в культурі району останнім часом тебе тривожить? Адже це благодатний ґрунт для таких ситуацій. Для тиску, переслідувань, для підтримки представників тільки однієї партії, незалежно від таланту.

- Ці питання мене завжди турбували. І в радянські часи мені не подобались всілякі відверті приписки і в бібліотеках, і в звітах будинків культури. Які пісні можна виконувати, а які не можна. Те можна казати, а те ні. Щоб був повний "одобрямс", все у нас "о'кей". Одне не можуть чомусь люди зрозуміти: ніколи не вдасться нікому підкорити один одного. Скільки було тих імперій! І де їх імператори? Чингісхани, цезарі, македонські, наполеони, романови і іже з ними? Нема. А життя продовжується. Нікому не дано право зазіхати на свободу Божого створіння - людини. За людськими законами важко жити, а треба за Божими. Краще стане.

· Знаю, що нова влада пропонувала тобі очолити відділ культури. Ти відмовився. Чому?

- Не сміши мене. У нас чомусь тільки крайнощі. Або у нас зовсім немає кохання, і думати про це - зась, або його так багато, що вже не знаєш куди від нього подітися. Ми спочатку усе "разрушім до основанія", а потім будем сильно мізкувати, як би його все ж таки щось аби воно теє то саме. О! А воно, кляте, як казав Жванецький, ну все зробили, налагодили, змайстрували, включаєм - не работаєть. Трясця твоїй мамі! Що воно за техніка така життєва? Я коли вперше в своєму житті за комсомольською путівкою перетнув кордон, ти б побачив тоді мої очі, ого-го! І то була лише ЧССР, я зрозумів: ні, Юре, ми не по тій дорозі доганяємо Америку.

Питаєш, чому відмовився? Коли потрібно було реформувати культуру і не лякатися якихось експериментів, проявити певну мужність і сміливість у новаторстві, ми потихеньку все розвалювали. Спочатку політику, потім економіку, потім освіту, медицину, спорт, культуру нашу дорогеньку. Ми йшли вперед, до світлого із заплющеними очима. А коли їх розплющили, озирнулися - ой, біда, та за нами нічого нема, окрім злиднів. А тепер - нам би зайнятися тим, чим тоді займалися - вивченням досвіду, світового. Досить уже на ті граблі наступати. Місця вже на потилиці не залишилось, суцільні ґулі. Лікувати їх треба. Це все ж таки голова. А в людини вона одна, а не стільки, як у дракона. Весь час виростають. Це - як у житті. Зима. Ідуть чоловік і жінка додому з гулянки. Чоловік посковзнувся і гепнув головою об землю. "Ой, як болить", - каже. А жінка йому: "Були б мізки - став би ся струс мозку, а так - поболить та й пройде". Отак-то.

· Якби тобі сказали першого квітня, що ти виграв грінкарту і можеш їхати до Америки - ти повірив би?

- Я тобі більше скажу: моя дружина її була виграла! А вгадай-но, чи поїхали ми, чи ні? Не вгадаєш. І я тебе не розігрую. Не поїхали. Я хотів Леонідові Даниловичу відкритого, та не відкритого, а відвертого листа написати, щоб він вислав нас геть із сім'єю. Кудись у Буркіна-Фасо чи бодай в Гваделупу, бо ми недостойні в цій країні жити, псуємо загальну картину їхнього процвітання. Вони борються за наш добробут та борються, та все ніяк не можуть його, той наш добробут, побороти. Щоб йому добре було! А в Америку я б хотів із сім'єю поїхати на екскурсію. Щоб я так жив! Щоб я мав можливість заробляти чесно стільки грошей, щоб міг займатися меценатством на культуру і до Буша в гості поїхати. Щоб запросто, без клопоту і напруги. І щоб весело, від душі, міг сміятися разом із глядачами і друзями. І на весіллі, і в концертних залах, і вдома в кума чи куми. Щоб заздрили вже мені в Європі і Америці. Щоб вони до мене приходили зі своїми гаманцями на відпочинок і казали, що в них сервіс зовсім донічого і вони хочуть залишитися тут жити, хай навіть і в літній кухні, аби тут, в Україні. Щоб вони були також здорові! Ось так, мій друже.

2 квітня, 2005 р.