Народився Дмитро Дмитрович Данилюк 19 вересня 1941 р. в с. Тересва Тячівського району Закарпатської області в сім’ї робітника. Після закінчення середньої школи працював на підприємствах у рідному селищі. У 1960-1965 рр. навчався на історичному факультеті Ужгородського державного університету. Після закінчення аспірантури Дмитра Данилюка в 1971 р. за конкурсом обирають на посаду старшого викладача підготовчого відділення УжДУ. З 1975 р. працював на кафедрі історії СРСР, а після утворення кафедри історії України переходить до цієї наукової ланки. У 1982-1987 рр. – завідувач підготовчого відділення УжДУ.

У 1975 р. успішно захистив на засіданні спеціалізованої вченої ради при Львівському університеті ім. І. Франка кандидатську дисертацію на тему “Історія Закарпаття 1917-1945 рр. у радянській історіографії”. Після чого продовжує працювати в архівах та бібліотеках Ужгорода, Мукачева, Берегова, Львова, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, де виявляє і опрацьовує рукописні твори, рідкісні публікації кінця ХVШ-ХІХ ст.

Наукові здобутки вченого узагальнено в докторській дисертації “Розвиток історичної науки в Закарпатті (з кінця XVIII – до середини ХХ)”, яку успішно захистив у грудні 1994 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Ужгородського університету. За плідну науково-дослідну та багаторічну науково-методичну роботу ВАК України в 1996 р. присвоїв Дмитру Данилюку вчене звання професора.

Вагомим підсумком наукової роботи професора Дмитра Данилюка є вихід у світ 10 монографій і більше 200 наукових статей. Зусиллям Дмитра Дмитровича наукова спадщина закарпатських вчених XIX ст. виведена на загальноукраїнський рівень.

Наукові здобутки дослідника у галузі біографістики визнані тим, що Управлінська рада редакторів і Дослідницького бюро радників Американського біографічного Інституту нагородила його дипломом. 28 листопада 2006 року був удостоєний високої державної нагороди – ордена “За заслуги” ІІІ ступеня.

                                                              2016 рік в Україні оголошено роком Івана Франка – видатного українського письменника, поета, мислителя, публіциста, краєзнавця, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча. 

 «...Щоб життя не завмерло колись без краси,

      Ясен день і похмурий ще будуть не раз!

      Рідна мова із нами пройде крізь часи,

      Зберігаючи нас і гартуючи нас.»

                           Василь Густі «Рідна мова»

Художня література Закарпаття ХХI століття побудована на фундаменті вікових традицій і водночас це якісно новий продукт сучасного інформаційного світу. Основною її ознакою є спроба письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми, подолати «провінційність» нашої літератури.  Другою важливою її ознакою є розширення жанрового, стильового, мовного спектру, яку деякі літературознавці називають постмодерном.

Художня література (красне письменство) – одна з найпрекрасніших можливостей вияву національної самобутності, утвердження і пропаганди етнічної приналежності серед найширших верств суспільства, завоювання  міжнародних симпатій.

Михайло Петрович Тиводар народився 7 лютого 1936 року в селі Бедевля, що на Тячівщині. У 1953 році закінчив Тячівську середню школу, а у 1958 році – історичний факультет Ужгородського національного університету.

Протягом 1958-1966 років працював учителем історії Дубівської середньої школи на Тячівшині, організував і відкрив сільський етнографічний музей. Упродовж 1960-1964 років заочно навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. З 1966 року працює на історичному факультеті Ужгородського національного університету. У 1968 році захистив кандидатську дисертацію на тему: "Громадський і сімейний побут колгоспного селянства Закарпаття". Працював доцентом кафедри загальної історії, а згодом - кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. Викладаючи в університеті та займаючись науковою роботою, приділяв чимало уваги розробці наукової концепції Закарпатського музею народної архітектури та побуту, збиранню етнографічних експонатів; визначив характер описів етнографічних об'єктів та форму і зміст нарисів про етнографічні групи Закарпаття.

Павло Бедзiр, як мало хто з художників, любив не себе у мистецтвi, а мистецтво в собi. Його творчий потенцiал, здається, був безмежним. Вiн жив богемним життям, хоч iнодi у скруту не мав грошей i на кусень хлiба. Але все ж був гордий i нiколи нiчого i нi в кого не випрошував. Матерiальний бiк людського життя його цiкавив найменше. Художник не думав про те, як облаш­тувати своє житло, зробити його комфортним, а дбав про Душу, думав про Вiчнiсть. Вiн був вiльною людиною в тоталітарному радянському суспільстві, людиною Всесвiту. Грошi не мали над ним нiякої влади, тому що вiн знав їм справжню цiну, намагався бути незалежним вiд них, наскiльки це можливо у нашому земному життi. Сенсом життя Павла Бедзiра були творчiсть, самовдосконалення, пошуки шля­хiв самовираження. Зрiлий майстер у своїх творах завжди намагався вирiшити певнi творчi проблеми, донести до глядачiв якусь важливу на його погляд iдею, думку. Все життя художник постiйно працював над собою, вивчав фiлософiю народiв свiту, їхню куль­туру, перш за все духовну.

    У кожного краю є щось таке, чого немає ніде інде і чим можна пишатися навіть за межами своєї держави. Такою гордістю для Закарпаття єунікальні в своєму роді дерев’яні церкви, збудовані народними майстрами без жодного гвіздка у специфічних архітектурних стилях, прекрасні і автентичні пам'ятки, в яких, напевно, найбільше виражені національні риси архітектури.

       Багатогранна історія Закарпаття залишила нащадкам багатющий історико-культурний спадок. Переплетення різних епох, народів, релігій – створили неповторний ансамбль об’єктів дерев’яного зодчества. Так, з впевненістю можна сказати, що гордістю нашого краю по праву вважаються унікальні в своєму роді дерев’яні церкви, збудовані талановитими народними майстрами, без жодного цвяху у специфічних архітектурних стилях, притаманних лише певній місцевості.

      Сьогодні нараховується 110 дерев’яних церков, 43 храми з яких збудовано в першій половині ХХ ст. Цікавими з архітектурної точки зору є близько 100 дзвіниць, 33 з яких внесено до списку пам’яток історико-культурної архітектури.

      Розрізняють 5 архітектурних стилів дерев’яних храмів Закарпаття:

бойківський, лемківський, гуцульський, бароковий та готичний, а також два підстилі ─ середньогуцульський та стиль "ампір". В межах стилів розрізняють кілька варіантів.

На фото Ліни Дєгтярьової Церква св. Михайла в с. Ужок, 1745. Бойківський стиль. Внесена до списку Світової спадщини Юнеско в 2013 році.

  Василь Михайлович Гангур народився 10 грудня 1945 року у с. Копашнево Хустського району Закарпатської області. У 1968 р. працював художником-оформлювачем у художньо-рекламній майстерні Закарпатської облспоживспілки і навчався в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Педагоги-Свида В.І., Берец В.І., Петкі Ш.Ф., ДемидюкВ.І.  У 1971 р. закінчив навчання в училищі прикладного мистецтва, відділ художнього розпису, отримав диплом художника-майстра і був переведений на посаду інженера-художника по рекламі, оформленню і декорації.

  3 1977 р. - студент художньо-графічного факультету Одеського державного педагогічного інституту.  У 1982 р. закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту. Викладачі з фаху: народний художник України Злочевський П.О., Недошитко О.М., Власов.В.Д., Єфіменко В.Г.  1980-1983 pp. - викладач рисунку, живопису, композиції в Ужгородському училищі прикладного мистецтва.  З 1988 р. - член Національної спілки художників України. 1990 - 1991 pp. - робота в художфонді на посаді мистецтвознавця. З 1991 р. переведений в творчу групу Закарпатської організації Національної Спілки художників України.

   Діалог художника з природою продовжується в його натюрмортах. Предметний світ цього жанру в мистецтві В.Гангура негучний, безхитрісно-простий і невибагливий: здебільшого це скромні польові квіти у керамічних глечиках або прозорих склянках, рідше фрукти з батьківського саду, живописно розташовані на домотканій скатертині - все, здавалося б, непрезентабельні речі. Однак, в уяві художника вони є уособленням краси, гармонії і нескінченного багатства та розмаїття проявів природи, свідченням багатозначної непростоти нашої екзистенції. Натюрморти художника засвідчують його талант розпізнавати в простому - багатозначне, в скромному - величне, в непримітному -суттєве. Вони, як і краєвиди, виконані технікою акварелі по мокрому (з використанням зволоженого аркушу). Послуговуючись широкими можливостями цього різновиду акварельного письма, автор досягає нескінченного багатства формотворчих нюансів. Мерехтливі вібруючі кольори м'яко ліплять живописні об'єми, розмиті обриси яких розчиняються і тануть в тремтливому розсіяному світлі, надаючи малярським образам хвил юючої одухотвореності, ліричної настроєвості.  У мистецтві В.Гангура дивовижним чином безконфліктно уживались дві, здавалося б, полярні тенденції - зовнішня правдоподоба і умовні форми візуалізації, впізнаваність життєвих реалій і метафоричність творчих ідей та фантазійних уявлень. Це допомагало художникові уникнути одноманітності образних задумів, повторюваності зображальної лексики та малярських висловів. 

  Лауреат обл. премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі(2002). Лауреат міжнародної премії "Карпатська корона"(2005) Помер у 2005 році.